А проте у п'ятницю (чи в суботу?) ввечері ми вибралися в дещо більшому товаристві на джаз. Джаз — це музика для товстих, казав чомусь Горький. На мій погляд, це найвдаліше з усього, що він сказав. Хоч це очевидна дурниця і я не зовсім розумію, про що йому йшлося. Джаз — для товстих? А для худих тоді що? Калінка?

Джаз не народився в Денвері, це ясно. Але неясно, чому в такому разі з усіх можливих нічних розваг ми вибрали в Денвері саме джаз. Насправді ж денверська сцена нічим не бідніша за будь-яку іншу в будь-якому місті Штатів. Того вечора ми могли послухати місцевий гардкор-панк («Bastard Trash», «Buford Т. Justice», «Spools of Dark Thread»), просто панк («Reno Divorce»), альтернативний поп-рок («all7Said», «Butterfly Cocktail», «Quarterpound», «Savage Henry», «SoHelpMe»), просто рок («Burn», «Dear Marsha», «Depulah Raza», «Full Throttle», «Hot Flash Band», «Penchant», «Rotation», «The Trampolines», «The World Awaits», «Thin Ice Band», «Vices I Admire»), просто фанк («Buckner Funken Jazz», «Demon Funkies», «Funkiphino» — читається як фанк іф ай ноу, «The Nightown Band»), був навіть індастріал («Deviant»), інді-іс-тблок («DeVotchKa»), дарк-поп («Fiction 8»), казино-поп («Idiots Delight»), інді-фрістайл («Spongeworthy»), даб реґґі («Lo Кі») та селтік («The Indulgers»). Проте найкращі шанси в нас були з металом («Bodycast», «Born in Winter», «Center-Mass», «Deadless», «Falling Untrue», «Filth Industry», «Peace Love and Distraction») або каверами («Chilli Willi», «Decades», «Kahuna Beach Party», «KingBeat», «Never Surrender», «One Last Wish», «Rated М», «The paperback Writers»). He знаю, чи бодай половина з цих виконавців уже існувала на той час, але якщо ні, обов'язково існували якісь інші. Чому замість будь-кого з них ми вибрали той квартет традиційного джазу з назвою, що її я відразу ж і забув?

Гадаю, все це трапилося через жінок. Це вони хотіли джазу.

Любов до джазу є однією з найпоширеніших симуляцій цього світу. Насправді на ньому є лише двоє-троє людей, здатних любити джаз. Але є мільйони таких, котрі стверджують, наче вони його справді люблять. І серед цих мільйонів сотні тисяч таких, які вже навіть самі повірили в те, що вони справді люблять джаз. Просто його прийнято любити — от і все. Це якась така публічна складова твоєї тонкості, емоційної глибини та вітальності. Її слід підтверджувати хоча б десятком імен плюс кількома десятками пісень чи п'єс. А також усією своює мімікою.

Але якщо по-чесному, поклавши руку на серце: ну, як можна любити джаз?

От і я того вечора вдавав, ніби мені неймовірно в кайф усі ті стандарти з тридцятих. Та ні, що там удавав — я був і справді щасливий, що от ми, славісти і просто слов'яни, позаймали тут найкращі місця перед самим подіумом, і до музикантів рукою дотягнешся, і всі їхні гримаси ось тут, як на долоні, і кожне з нас так суперово шарить у всьому, що відбувається. А відбувався, звичайно, свінґ. Хтось із нас відразу визначив «Rockin' Chair», хтось інший «After You've Gone», хтось докинув, що це ж Бенні Ґудмен і всі енергійно закивали, відтак хтось іще з перших тактів упізнав «The Jeep Is Jumpin'» (Тоня! це ж вона їздить на джипі!). Найбільше грали Фетса Воллера: і «When You're Smiling», і «Everybody Loves My Baby», і «Yacht Club Swing», і «Twenty-Four Robbers», і навіть «Joint Is Jumping», як не дивно. Це була справжня музика для товстих!

Ми чудово знали, коли має бути смішно. І коли нам трохи поплескати. Зрозуміло, що музиканти засікли нас і з певного моменту грали вже тільки на наше товариство — особливо лідер, субтильний хлопчина, що час до часу змінював тенор-сакс на кларнет. Я забув сказати — вони були білі. Тобто насправді вони не могли грати джаз, особливо свінґ, але ми вірили, що вони його грають і нам це йшло. Як і пиво, зрештою.

Америка — країна, де найбільше найгіршого пива на світі. Але найгіршим з американських пивних сортів є «Coors Light», і його варять у Денвері, Колорадо. Тому того вечора доводилося пити саме його. Мені здається, що за ступенем гидотності «Coors Light» можна порівнювати хіба що з «Коломийським» початку 90-х. А «Коломийське» початку 90-х у нас називали «Смерть гуцулам». Але у цьому порівнянні я можу й помилятися на користь «Coors Light»'y.

Так от — назад до джазу. Зірвавши чергову хвилю наших нічим не виправданих оплесків, лідер бенду оголосив перерву. «У другій частині ми трохи пограємо балади», — заповів він і рушив до наших столиків з витягнутою вперед п'ятірнею та субтильною доброю посмішкою. На його шляху першим трапився я. Коли я потиснув його правицю, то почув щось на зразок «Ні, I'm Jew!». Чудово, подумалося мені. Єврей, який подав руку українцеві. Десь далеко-далеко, при самому підніжжі Скелястих гір, на висоті однієї милі над рівнем моря, за десятки тисяч кілометрів від Умані, Бердичева й Одеси, ми знову разом. «Ні, I'm Ukrainian!» — радісно відповів я, і всі зареготали. Насправді він сказав «Ні, I'm Drew!», бо його ім'я було Ендрю.

1 якого дідька з мене поліз той жах Голокосту?

Балади сподобалися мені значно менше.

У моєму дитинстві назва «Детройт» означала цілу країну. І ця країна була Америкою, тобто її Сполученими Штатами.

Між іншим: винахідливість українських радянських мовознавців не знала жодних меж, якщо йшлося про тупе наслідування чи копіювання російської. Звідси й недоречний епітет «сполучені» (лише аби зберегти вірність російській абревіатурі США). Так, наче маються на увазі якісь посудини, а не території! Наперекір українським радянським українські нерадянські мовознавці винайшли абревіатуру ЗСА, що її слід було читати як «З'єднані Стейти Америки». На мій погляд, найточнішою українською версією цієї назви могло би бути щось на зразок «Об'єднані Держави Америки» з абревіатурою ОДА. Але що нам у такому разі робити з іншими ОДА? Розпустити к бісовій матері? Тож облишмо цей мовознавчий відступ і повернімося в моє дитинство, якого все одно не повернеш.

У Детройті мешкали зі своїми родинами обидві сестри моєї бабці Ірени Карлівни. Ясна річ, ніхто з дорослих особливо не квапився розповідати мені, чому і як вони опинились аж у Детройті. Проте я все одно здогадувався, що це трапилося зовсім не через надмірну любов до радянської влади, а радше навпаки. Це вже згодом, багато-багато років по тому, я дізнався дещо більше про їхній ексодус наприкінці війни, про не надто приязне словосполучення «переміщені особи» (DP)[31], про Чехію, Австрію, Баварію та інші дива повоєнних ландшафтів.

У дитинстві ж вистачало знати, що вони десь там є, в Детройті. Факт їхнього там перебування підтверджувався насамперед листами у дуже цупких довгастих конвертах з ненашого паперу й ненашим запахом. Враження ненашості підсилювалося американськими поштовими марками і штемпелем «U. S. Mail». У своїх листах обидві сестри час від часу скаржилися на ностальгію, одна з них (старша, Одарка) якось написала: «Цей світ не для мене». Ірена Карлівна любила цитувати цей її вислів, коли критикувала Америку. Цей світ не для мене, патетично повторювала вона — так, ніби хтось її змушував негайно туди виїздити. У молодших класах середньої школи я її в цьому підтримував і час від часу внутрішньо здригався на саму лише думку про те, що от і я міг би фатально прийти на світ не в нашому щасливому світі, а в їхньому жахному, американському. Тому, де білі хижаки відібрали свободу в індіанців і змусили негрів працювати на себе.

Індіанці були моєю особистою резервацією. Від усіх своїх дитячих катастроф я втікав до них. У цьому сенсі я також був DP, переміщеною особою. Одного разу я вблагав Ірену Карлівну написати своїй сестрі про моє патологічне захоплення і попросити в неї хоча б кілька «справжніх індіанських речей». Сестра Одарка відповіла, що за якісь пару місяців її діти вибираються в подорож на «північ нашого стейту», де розташована резервація, й вони обов'язково щось мені підберуть. З тієї хвилини, як означене місце листа було мені урочисто зачитане вголос, я перетворився на очікування і трепет. На всіх доступних мені мапах я шукав «північ їхнього стейту». Я з'ясував, що його назва Мічіґан. Північ же Мічіґану слід було розуміти не інакше як солідний географічний доважок, тобто грубий шмат суходолу між озерами Верхнім та Мічіґан, що східним своїм боком уперся в Канаду. Я був у захваті — Великі Озера! Це ж просто романи Купера, перед якими я так низько схилявся, хоч ніколи не міг дочитати їх до кінця.