Щоб усіх їх, моряків Львова, торкався навесні довгими зеленими пальцями-пагонами Карл Бауер, університетський ботанік. От про нього й мав би написатися ще один роман, «Злагода мертвих» — про те, як насаджуючи квіти, кущі й дерева, поступово перетворювати цвинтар у рай, а пам'ять у надію.

В епілозі роману — солодка парочка, ми з Икою. Я не хотів, щоб нас бачили, і призначив зустріч на Личаківському. Це означало в раю. Так зелено і духмяно буває лише наприкінці квітня серед могил. Знемагаючи від сонця, близькості, птахів і поту, ми вже не могли говорити. Та ми вже й не знали, про що і навіщо. Залишалося тільки торкатися (тремтіння нижньої губи!) — як виявиться, коло самого підніжжя Меморіалу Орлят.

Лише за п'ять моїх студентських років у Львові тричі знімали фільми, де він удавав із себе щось інше. Почалося з «Боярського і трьох мушкетерів» (Париж та інша Франція), продовжилося «Оводом» (Рим та інша Італія) і майже одночасно — грузинською комедією «Тифліс — Париж і назад» (знову, як підказує назва, Париж).

Ми чомусь досить відверто пишалися з цього приводу. В еСеСеСеРі, з якого до справжнього Парижа переважно не їздилося, підставою для пишання могло стати навіть це. Місцева преса вперше за радянських часів почала називати місто маленьким Парижем. Насправді так називають Ляйпциґ[76] і ще кілька тисяч інших, переважно німецьких, міст. Зате Париж чомусь ще ніхто й ніколи не назвав ані великим Ляйпциґом, ані великим Львовом. Та навіть і Відень ще ніхто не назвав хоча б великим Лемберґом. Утім, маленький Відень — то Чернівці.

Щиро кажучи, Львів є провінційним і відносно мало знаним у світі містом, яке має себе за славнозвісну метрополію. Його амбіції втілюються переважно в зовнішньому — вдаванні, уявлянні себе та умовлянні в себе. За часів еСеСеСеРу його визнавали (про це ви ще будете читати) одним із чотирьох європейських міст. Львів був замінником чогось, до чого дістатися неможливо, бо туди зась. Він розпадався на фрагменти якихось парижів, римів, праг і будапештів, посилено симулюючи Захід усюди, де тільки міг. Мені здається, в цьому й полягала його таємна місія, що з нею він радив собі просто героїчно. Освічені львів'яни полюбляли наводити аргументи (на жаль, вічно одні й ті ж), які мали абсолютно вивищити Львів у будь-чиїх очах. Серед них:

ансамбль Ринку належить до п'ятірки визнаних ЮНЕСКО найвидатніших ринкових площ Ренесансу;

купол Домініканського собору один до одного повторює купол римського Святого Петра, щоправда, удвічі з половиною зменшений;

Старе Місто сплановане і розбудоване точнісінько за зразком Флоренції;

Оперний театр офіційно визнаний одним з вінців архітектурної досконалості і в цьому поступається лише — увага! — міланській «Ла Скалі»;

Наполеон до кінця своїх днів дуже жалкував, що після перемоги під Аустерліцом не рушив на Львів;

Личаківський цвинтар давніший від паризького Пер-Лашез;

якийсь професор Бретшнайдер, учений бібліотекар, потрапивши до Львова на запрошення університету, занотував: «Я ще не бачив міста, настільки відданого розпусті. Шлюх у ньому так багато, що Берлін може здатись Єрусалимом у порівнянні з цим Вавилоном»;

у різні часи в місті перебували Моцарт-син, Джакомо Казанова, граф Каліостро, Оноре де Бальзак і Володимир Ленін.

Останнього персонажа, щоправда, згадували без особливих гордощів, але все ж ніколи про нього не забували. Так було тоді.

Так загалом усе й сьогодні. Львів усе ще прагне бути порівняним, поставленим поруч і співвіднесеним. Так ніби не вірить у свою самодостатність. Я знаю, що заради кращої певності у собі він буває багатьма іншими містами. Якось уночі я ніяк не міг знайтись у просторі між Пекарською та Левицького. Тоді я побачив його Мюнхеном, тільки значно гірше освітленим і цілковито позбавленим запаху печених каштанів, хоч і не зовсім позбавленим запахів блювотиння та псячого лайна. Добре, що поруч ішло кілька друзяк, і я не збочив у пошуках ес-бану на Штарнберґ.

Іноді він Одеса. Це коли знову починає здаватися, ніби з-за дальніх будинків от-от визирне море чи хоч би шматочок порту.

Іноді Калінінград. Іноді Трієст.

Але дедалі частіше Кривий Ріг, Краматорськ або Нікополь.

І найчастіше — місто без назви. Тобто без властивостей. На дві третини (дехто скаже — на сім восьмих) він ще й досі складається з незрозумілої та обшарпаної забудови Городоцького, Жовківського та Личаківського передмість. Яких вона років, часів, епох? До війни чи після? І якщо після, то після якої саме? І чи не від цього Львова намагається відвадити нас у своєму путівнику львівський таки професор Мєчислав Орлович, коли радить «остерігатися третьорядних брудних єврейських готелів на передмістях»?

«Але ж без них його взагалі б не було, — відповів би я професорові, якби він не помер у Варшаві за рік перед моїм народженням. — А з ними він урешті чесно стає самим собою, нікого не вдаючи і не наслідуючи».

У моєму улюбленому романі йтиметься про блукання. Герой пускатиметься у безконечно довгий нічний лабіринт, заздалегідь ковтнувши, наприклад, циклодолу. Він шукатиме у своєму місті всі інші міста, їхні частинки, уламки та відображення. Він їх у ньому знаходитиме. Його Львів ростиме на очах і врешті виявиться найбільшим на світі Львовом. Герой бігатиме його надувною поверхнею і ковзатиме скляними хідниками. Переходячи з одного кварталу до іншого, герой насправді мандруватиме багатьма країнами — трохи Вірменією, а трохи Грецією чи навіть Ефіопією. Незліченні суші-бари навіватимуть ідею про Токіо чи Кіото. Йому доведеться спілкуватися з рослинами і тваринами, а для цього опанувати п'ять-шість десятків мов. Реальне місто накладатиметься на візії — Святий Юр опиниться на геть зарослій виноградом спині кита, Високий Замок стане Монбланом, а плесом Академічної ходитимуть «Лузитанія» і «Мавританія», океанські кораблі товариства «Кунард Лайн». Разом із третіми півнями герой приб'ється до універсальної корчми, де дивні купці ніяк не можуть завершити жодної з оповідей.

Усе, що я досі зміг написати про Люблін, укладається в коротенькій фразі, загубленій десь посередині «Вступу до географії». Мова в ній про недавню нагоду дивитися на Люблін з узвишшя тамтешнього Старого Міста. Жодних деталей я тоді не навів. Тому нині, сімнадцять років по тому, я можу лише здогадуватися, що йдеться про оглядовий майданчик при вулиці Ґродзькій, трохи вище Театру NN. Хтось, напевно Пйотрек, а може, Влод Ко, а радше вони обидва, вивели мене туди. Саме звідти можна дивитися на місто так, аби побачити «іграшкове скупчення дахів, балюстрад, вуличок і площ» — та ще й «до щему, до зупинки серця, гостро і болісно». Про зупинку серця я написав не без перебільшення, але у травні 1992 року воно в мене і справді реаґувало на кожне подразнення Старої Європи коли не повною зупинкою, то принаймні аритмією.

Однак не виключаю, що йдеться про якийсь інший пункт, як наприклад, про Замкову площу або Тринітарську вежу. Чи ще про якесь оглядово-спостережне підвищення у Старому Місті Любліна.

З узвишшями в мене суцільна непевність. Значно краще мені ведеться з узниззями. Є таке слово? Відтепер буде.

Найкращим узниззям Любліна для мене виявився «Гадес» — ущелина Гада. Це такий підземний ресторан за два кроки від Краківського передмістя та Литовської площі. По-нашому він звався б «Аїд», хоч ніхто ніколи в нас не назове так жодного закладу, хіба що похоронний. Я ще можу собі уявити кафе «Аїда» — останній гадючник для спитих оперних солістів та ветеранів хору. «Аїда»? Так, можливо. Але «Аїд»? Володар царства мертвих? Аїд або ж Гадес? Підземний цар і його царство?

Після кожної пиятики в такому закладі, мабуть, почуваєшся Орфеєм, особливо наступного ранку. Шкода, що я почувався Орфеєм тільки раз.