Наша експедиція назустріч балтійсько-польським українцям просувалася лінією Люблін — Варшава — Ґданськ, тож у перших двох містах ми надовго спинялися. Тоді найметикуватіші з нас устигали блискавично сплавити якимось базарним баригам перші пляшки і так само блискавично понабивати кишені першим крамом: пивом у банках, жуйками, гот-доґами. Польські міста видалися нам суцільним базаром. Якщо не помиляюся, то був завершальний етап славнозвісної шокової реформи Бальцеровича.

А в нас минали останні тижні еСеСеСеРу, про що ми на ту мить не знали, хоч дуже сильно бажали йому кінця і цілком виразно несли в собі якусь таку прекрасну і руйнівну демонічну силу. Ну, якщо не у собі, то принаймні у багажниках нашого автобуса з кінематографічною назвою.

Котроїсь ночі ми нарешті доперли до Ґданська. На ранок виявилося, що ми в самісінькому Головному Місті, десь на Длуґому Тарґу, поруч із ратушею та фонтаном Нептуна. У Ґданську є Старе Місто і є Головне Місто, але воно так само старе. Зрештою, у Празі є Нове Місто, але воно аж ніяк не нове. Та й Новгород аж ніяк не новий, як мені здається, хоч я ніколи в ньому не бував.

І от ми протерли повіки, потяглися з дороги, похрускотіли кістками, розправили плечі і, вилізши з автобуса, роззирнулися навсібіч — а там Ганза, Європа, Ренесанс. І навіть уже не Ґданськ, а Данциґ! І ані гроша в кишенях, лише чотири пляшки горілки десь в одній із сумок на дні автобусного багажника плюс дві парасольки невідомо для чого.

Наше подальше життя у Ґданську-Сопоті визначалося двома антитезами — культурою і комерцією. Для першої існували вечори і ночі: поетичні читання, рок-сейшни, пиятики в гуртожитках політехніки (що? пиятики? а що ж ми в такому разі пили?). Для другої — дні на ґданському базарі поміж Лявендовою та Панською. Там ще той старий домініканський монастир, перетворений на торговельний центр.

Увечері читаєш свої найлункіші вірші для їхньої розчуленої публіки, позуєш перед камерами і роздаєш усім навколо автографи та гримаси. Удень стоїш на базарі над розстеленою цератою, на якій виклав чотири пляшки «Русской» і дві парасольки, зроблені на франиківському заводі «Геофізприлад» і з нього ж украдені, поруч із кількома іншими в'єтнамцями та місцевими алканами, які теж безуспішно намагаються щось таке штовхнути. І це роздвоєння було по-своєму щемке і драматичне. Я любив його, бо розумів, що то насправді якесь очищення або принаймні кінець холодної війни.

Як радісно ж я зітхнув, коли певний вертлявий дядечко (безумовний профі-перекупник) урешті спокусився моїми пляшками, ласкаво пішовши назустріч і взявши їх усі, оптом, але відповідно на кожній збивши, падлюка, по п'ять тисяч! Бо навіть із тими двадцятитисячними ціновими втратами я врешті виривався на волю. На радощах я хапонув собі значно дорожчі джинси, ніж планувалося — зате лівайси, чорні і на ґудзиках замість блискавки. Я таких ще не мав. Ха, я таких ніколи більше не мав!

І от, виявляється, про що цей розділ — про чорні лівайси з білими блискучими ґудзиками! А я все сподівався, що мені як-небудь удасться викермувати його на щось історично сенсовніше чи хоча б на набережну Мотлави Длуґе Побжеже, ближче до портового Журавля, де нам стало вже зовсім по-балтійському добре.

Ні, звичайно, я розумію, що історія про те, як щоночі в гуртожитку ми випиваємо хоч би по одній пляшці з наших запасів і врешті повертаємся домів геть без нічого, була б і дотепнішою, й повчальнішою. І все-таки волію розповідати все так, як воно було насправді.

І останнє. З парасольок продалася тільки одна.

Я прилетів у четвер пополудні, а відлетів у неділю. І єдине, в чому я упевнений: у Ґетеборзі справді є готель «Скандік Опален». Щоправда, жодної з трьох ночей я не спав у власному номері — завжди мене десь носило. Кая мешкала в тому ж готелі, як, здається, й усі інші.

Коли в неділю увечері я повернувся до Берліна, то знову відчув себе пораненим. І це нове поранення називалося «Кая». До речі, я його зовсім не сподівався. Хоч його ніколи не сподіваєшся. Дальші три — чотири місяці я то зализував свої рани, то знову їх роз'ятрював.

Не можу згадати, чому в суботу ми пішки пустилися з готелю на залізничний вокзал. Ми ж не збиралися нікуди їхати. На мапі Ґетеборга, яка в цю мить у мене перед очима, це досить неблизький шлях. З усього випливає, що слід було довший час триматись або Сьодра Веґен, або Стен Стуреґатан, а тоді, перетнувши Паркґатан, продовжити похід на північ дугою, яка чомусь називається Польгемспляцен. Я написав «чомусь», бо назва вказує радше на площу, якої там насправді немає.

Навіщо нам це здалося? Просто подивитись, як виглядає тутешній вокзал? Трохи дивна розвага. До того ж ми увесь час ішли під сильним дощем. Він був майже крижаний. А ще ж і вітер! З тих, які виривають з рук парасолі і розпанахують навстіж плащі. На межі вересня і жовтня Ґетеборґ нагадував нам про неминучість листопада. Іноді здавалося, що от-от сипоне сніг і почнеться чергова першість Швеції з хокею. Мається на увазі хокей з м'ячем, а не на траві.

Ми тремтіли від холоду і нестерпної близькості. Приміщення вокзалу здавалося велетенським табором для промоклих утікачів, серед яких переважали панки. Їхні кричущих кольорів ірокези аж парували у вокзальному теплі. Каю вони, напевно, приймали за свою. Якби я не знав, що вона зі мною, то так само прийняв би за їхню. Я відчув, як зараз мені увірветься не тільки терпець, а й усе інше. Де, до речі, він розташований у нашому тілі, той цілий терпець, хто знає? «Давай чимшвидше назад до готелю, — сказав я. ~ Треба якось рятуватися. Гаряча ванна і хоч би півпляшки коньяку». «Півванни коньяку і гаряча пляшка», — відповіла Кая.

Ми навіть не змогли дочекатися трамваю. Запхавшися до першого-ліпшого таксі, ми до болю стисли одне одному руки, до хрускоту в кістках.

Тому мій Ґетеборґ — це найменше місто світу. Воно обмежується навіть не територією власного центру і не готелем «Скандік Опален», навіть не моїм номером у тому готелі. Воно поміщається у ванні мого номера і частково — у пляшці українського коньяку, це крихітне, але прекрасне місто, ідеально захищене від крижаного північного дощу і по вінця наповнене теплою піною й доторками.

І таким воно б мені назавжди й залишилося, коли б не прогулянка над каналом наступного дня. Але мені зовсім не хочеться розповідати про нього, як і про тих людей, що цілими родинами масово повилазили на скупе північне сонце і порозсідались уздовж берега на розкладних ікеївських стільцях навколо розкладних ікеївських столиків і як усі вони, обгорнуті пледами, недвозначно насолоджувалися вихідним і всі без винятку (всі!) напихалися блідим картопляним ікеївським салатом із пластикових тарілок.

Наші з ними уявлення про справжнє життя того ранку дещо різнилися.

Найбільше на світі мені подобаються міста, які дозволяють подивитися на себе з гори. На щастя, їх багато.

Чи не тому я вибрав одного разу Львів і потім упродовж кількох десятиліть не переставав повторювати, що він і є моїм улюбленим містом? Сьогодні це вже давно не так, а бували ж часи, коли саме лише словосполучення «Високий Замок» змушувало мене щасливо і здивовано дякувати цьому світові за те, що я на ньому існую. І за те, що на ньому існує таке ненормальне місто, з чарівною горою посередині. Високий Замок став своєрідним епіцентром моєї дещо здеформованої романтизмом молодості. Я вилазив на нього зокрема й тоді, коли жити далі здавалося неможливим. Я сідав на траву під його, скажімо, п'ятсотлітніми деревами (одного разу то була не просто трава, а трава під снігом, першим снігом дуже холодного листопада), дивився вниз на місто з його відчутно поруйнованою романо-ґерманською структурою, випивав одну або й дві пляшки дешевого, зате міцного вина — і знову віднаходив себе, якесь наступне продовження. Високий Замок дорівнював тому вину. Він став для мене резервуаром життя чи навіть майбутнього. Мені залишається повторювати за Станіславом Лемом: «Він був для нас тим, чим для християн є небо». Станіслав Лем знав, що пише: він народився у Львові 1921 року — і цим страшенно багато сказано.