Самого замку на Замковій горі у Львові немає вже близько трьохсот років, тобто востаннє його руйнували шведи Карла XII, навіть не австрійці. Тобто назва «Високий Замок» містить у собі примару, вона дезорієнтує, вона передбачає, що ми віримо у привидів і погоджуємося з будь-якими топографічно-поетичними умовностями. Точнісінько як у Ґраці.
Отже, у Ґраці я не пропустив жодної нагоди зійти на Замкову гору. Щоб це не звучало надто патетично, додам: жодної з двох. Таким чином, поки що це спрацьовує зі стовідсотковою відповідністю — один мій приїзд до Ґрацу дорівнює одному сходженню.
Першого разу я вивів за собою (ого, який пророк! вивів за собою?) певну молоду особу, що її в цьому та деяких інших моїх текстах я називаю ОК. Ми покрутилися з годину серед інших недільних людей, помилувалися всіма можливими панорамами і випили по останній каві. Усе було настільки красиво, цей черговий варіант моєї Європи з її майже штучними каменями й вічнозеленими деревами, що цілком нестерпно защеміло всередині. А місто внизу мало таку ж, як і у Львові, романо-ґерманську структуру, тільки аж ніяк не поруйновану, а цілком вдало збережену. Тому й розпити одну-дві пляшки поганого міцного вина якось не виходило. Ані просто залягти у траву під п'ятсотлітнім деревом. Я казав про останню каву? Щойно мені спало на думку, що то взагалі була остання зустріч. Тобто більше ніде й ніколи ми з ОК не бачилися. Це дає мені підстави сумніватися навіть у тому, чи згадана ОК справді існує. Але того дня на Замковій горі у Ґраці я ще не здогадувався, що її більше не буде. Вона, сподіваюся, теж.
Другого разу я зійшов туди ж через три роки, рівно через три роки. Я був сам і, здається, заважав усіляким туристичним групам. Я поставився до місця значно уважніше, ніж першого разу, і зрозуміло чому. Тим-то я розпізнав і запам'ятав унизу під ним усе, що міг — зліва направо: церкву Серця Христового, катедральний з мавзолеєм, оперний, Ляндгаус, Ратгаус, францисканську церкву, ультрамодерного спрута з обрубаними щупальцями, що називається Кунстгаузом, хорватський ресторан «Опатія» і нарешті Маріягільфер. Усе разом творило винятково промовисту суміш сакрального з профанним, духовного з адміністративним, а релігійного з кулінарним. Не знаю, навіщо я все це саме в такій послідовності і саме так запам'ятовував. Не виключаю, що я розтягував час або навіть хотів його зупинити, дошукуючись якихось особливих і особистих зв'язків з цим містом, котре так елегантно дає бачити себе з гори.
(Гаразд, ніде правди сховати: був ще третій раз і третє сходження, тобто ще одна поява у Ґраці, зовсім таємна. На Замковій горі ми не зустріли нікого, крім якихось двох безглуздих скінгедів з бляшанками пива в руках. Вони носилися вгору-вниз, розмахували руками, по-дурному вихлюпуючи пиво, і один з них, дивлячись у наш бік, пронизливим гітлерівським голосом заверещав «Катастррррооо-фе! Катастррррооо-фе!». Через кілька хвилин виявилося, що в них пропав цуцик — ні, не бультер'єр і не стаффорд, а якийсь цілком нікчемний пікусь кімнатної породи — що за скінгеди такі, хто мені скаже? Потім він їм знайшовся, і вони замалим не йобнулися від щастя, передаючи його з рук у руки, а ти безліч разів повторила катастрофе, й нам зробилося смішно до сліз).
Уперше (як, зрештою, і вдруге) я дістався до Ґрацу літаком. У своєму квитку я спочатку прочитав «ВІДЕНЬ ШВЕХАТ», а потім «ҐРАЦ ТАЛЕРГОФ». Мені це щось казало, ця назва летовища. Але я не надто на ній зосереджувався. Мене куди більше цікавило, як складеться доля ОК, як вона зможе доїхати зі свого Кракова в ситуації, коли Австрійська федеральна залізниця страйкує. Вона майже ніколи не страйкує, раз на сто років. Але саме в ці дні вона, курва, страйкує. Вона не хоче, щоб ми побачилися. Усі ці диспетчери, шляховики, машиністи і кондуктори по-робітничому солідарно виступили проти нас. На якусь мить я став затятим ворогом профспілкового і страйкового руху: їм би нашу зарплатню і взагалі — якого дідька так біситися з жиру!
Тим часом назва «Талергоф» усе одно звідкись вилазила і, попри Австрійську федеральну залізницю, також непокоїла. Талергоф? Ну так, Перша світова війна — це поза всякими сумнівами. Але що саме? Якась вирішальна битва і, як завжди, без переможців? З Відня я додзвонився до ОК і дізнався, що вона їде автобусом. Тобто нам виявилося начхати на Австрійську федеральну залізницю, хай собі страйкує ще місяцями. Приблизно тоді ж мене прострілило — зовсім як піхотинця Першої світової, але не кулею — згадкою, де я свого часу наткнувся на той «Талергоф». Ну так, Львів — місто, в якому зі мною найбільше всього трапилося. І відразу ж по тому: Личаківський цвинтар, номер два у моєму списку меланхолійних територій, куди я приходив тужити з потаємною надією — що тут заримувати до «тужити»? — з потаємною надією ожити. Номер один був, як відомо, Високий Замок.
Це трохи дивно — приходити на цвинтар, щоб відчути приплив позитивних емоцій. Це пахне чимось на зразок некрофілії, подумає не один із вас. Насправді це було способом існування у певній стилістиці: концерти бароко, гард-рок, нещасливе (як тоді здавалося) кохання, заношений одяг, промоклі черевики, перший сніг осені, нагробні свічки у дедалі густіших сутінках. Тоді ж я й надибав той пам'ятний знак (чорний мармур?) з архаїчним написом «Жертвамъ Талергофа. 1914 — 1918. Галицкая Русь». Якісь росіяни, подумалося мені. Бо звідки б ще взявся той твердий знак? Це могли бути вояки царської армії, полеглі в якійсь особливо кривавій різанині, їх убивали, й вони вбивали — на війні як на війні. Але чому їхні останки було звезено аж сюди, до Львова? І де той Талергоф?
І от виявилося, що тепер він став летовищем на передмістях Ґраца.
Насправді вони не були ніякими вояками, а самими що не є мирними жителями. Це така особлива категорія людності, що з'являється винятково у воєнний час. У мирний час мирних жителів як таких не існує. Іншими словами, для того, щоб стати мирним жителем, необхідно, аби у твоїй країні почалася війна. Інша необхідна передумова — ти повинен бути жінкою, стариком, дитиною або принаймні невійськовозобов'язаним чоловіком. У такому разі на тебе поширюється дія шляхетних міжнародних конвенцій, які покликані неухильно захищати життя і права мирних жителів під час бойових дій, проваджених військом ворожої держави. Добре, що такі конвенції існують. Зле, що вони ніколи не виконуються.
Талергофський випадок проте особливий. Його в'язні виявилися не жертвами протиконвенційних дій (інакше кажучи — воєнних злочинів) ворожої держави. Їх репресувала держава власна.
Щось мусило звихнутися в такій толерантній Австро-Угорській монархії з початком війни. Якісь конституційні механізми, засади порозуміння між народами, культурами і конфесіями, та й просто — запобіжники здорового глузду. Усе з'їхало з рейок і покотилося внікуди. Масовими розправами над західними українцями, що почалися восени 1914 p., досі ліберальна Дунайська імперія знищила себе як норму і недосяжний зразок. Зненацька виявилося, що у своїх найсхідніших регіонах вона густо заселена підривним кирилично-візантійським елементом, котрий тільки і мріє влитися в лоно єдиної Великої Росії. Проти цього елементу й вирішено було застосувати комплекс заходів, який нинішньою мовою тієї ж Великої Росії називається зачисткою. Арешти, розстріли, повішання, а також вивезення углиб держави, з подальшим заснуванням спеціального концентраційного табору в місцевості Талергоф поблизу Ґраца — так це виглядало. За оцінками кількох дослідників, у 1914 — 15 pp. у Талергофі з різних причин — тиф, голод, холод, виснаження — загинуло понад три тисячі в'язнів.
Так, я лише переказую начебто загальновідомі факти. Мені не вистачає зухвалості, щоб якось інтерпретувати їх. Можливо тому, що я при цьому прощаюся з черговою ілюзією. Прощавай назавжди, цісарсько-королівська Аркадіє!
