Минули страшенно повільні півроку — і не відомий мені вантажний корабель доправив до Одеської митниці все, що я потребував для щастя: зшиті докупи три пера (не інакше як орлині), наголівну пов'язку з різнокольорового бісеру, такий же напульсник і — головне — алебастровий томагавк з дерев'яним розмальованим держаком. Одеська митниця, пильно розглянувши і вивчивши кожен з предметів, дійшла висновку, що вони не несуть загрози радянському державному устрою, і пропустила їх далі зі службовою позначкою «детские игрушки».

Коли вони нарешті опинились у мене в руках, я вперше повірив у те, що життя буде сповнене пригод і насичене красивими переживаннями, а мрії збуватимуться. Зрозуміло, що номером один став томагавк, я ледь не спав з ним, ледь не облизував у поривах щастя його алебастрово-гладеньку, ніби груди середньовічної дами, поверхню. Певного дня хтось із дорослих додивився до майже невидимого і досить образливого «Made in Hongkong» на його цілком по-гуронськи розмальованому держаку.

Кілька років по тому індіанці остаточно зняли свої намети і потіснилися до самих кордонів мого світу, звільнивши його центр для рок-музики. І тут мені знову знадобився Детройт. Адже Detroit це Rock City, як слушно співали чуваки з «Кісс». Їхній альбом «Destroyer» випадково потрапив мені до рук якось навесні 1977-го. Я не надто їх любив, але той альбом усе ж записав собі на маг і відтоді слухав систематично. Я тихо пишався своїми далекими (ну, дуже-дуже далекими) родичами, яким пощастило мешкати у справжньому rock city.

Тієї ж весни ми отримали з Америки сенсаційного листа від молодшої з двох сестер — про те, що її дочка X. з чоловіком Л. виграли якусь фантастичну лотерею, що там у них тепер просто купа вільних долярів і вони вирушають усією родиною, разом з дітьми й домашніми тваринами, у велику подорож до Європи і що вони навіть у Львів заїдуть, і що вони матимуть у тому Львові купу подарунків для нас, якщо ми негайно напишемо, чого нам від них треба.

Думаю, що нам треба було всього. еСеСеСеР зразка 1977 року — надзвичайно бідна країна, вздовж і впоперек помережана довжелезними й агресивними чергами за всім на світі. Сформулювати свої побажання щодо подарунків означало би скласти каталог усього на світі — від ґудзиків до лімузинів. Тому Ірена Карлівна гордо відписала своїй сестрі, що нічого такого нам не треба, все у нас є, от лише б тільки побачитись, а все інше пусте, нас тут ніяким добром уже не здивуєш і не візьмеш.

Загалом у своєму листуванні сестри час від часу зіштовхувалися на ідеологічному ґрунті. Приміром, коли радянська збірна з хокею накидала американцям якісь аж 16:1, Ірена Карлівна присвятила цьому цілий ущипливо-тріумфальний пасаж. На що її сестра Одарка слушно відповіла, що пишатися таким розгромом совєти особливо б не повинні, позаяк накидали вони всього тільки аматорам, тобто якимось горопашним студентам збірної університетів. А якби їм трапилися профі з НХЛ?

Зрештою, профі з НХЛ також були повержені — трохи згодом. Хоч уже не так переконливо, а радше «у рівній боротьбі гідних один одного суперників». Не пригадую, чи «Детройт Ред Вінґз» так само брали участь у тих льодяних побоїськах. Але «Філадельфія Флаєрз» точно. Хоч тут я не про Філадельфію.

У згаданому листі-відповіді Ірени Карлівни була цілком окрема сторінка — моя. Бо тільки я мав чіткі й дуже конкретні побажання щодо дарунків — вінілові грамофонні диски, LPs[32]. Я махнув рукою на стриманість і пустився берега, замовивши їх цілих шість. Мій список виглядав так:

1. JETHRO TULL — Songs From The Wood.

2. EMERSON, LAKE & PALMER — Works, Vol. 1.

3. ELECTRIC LIGHT ORCHESTRA — A New World Record.

4. PINK FLOYD — Animals.

5. BOSTON.

6. EAGLES — Hotel California.

Передостанній з них — той, на якому «More Than A Feeling» і «Smokin'». Останнього з них я нині трохи соромлюся, хоч ніде правди сховати — він там був. І він мені таки дістався, як і всі інші п'ять.

Тобто це справді сталося: липнева спека, Львів (я саме складаю вступні іспити до Поліграфу), ми з мамою нетвердою ходою зрадників батьківщини наближаємося до готелю «Інтурист» (який там у біса «Жорж» — «Інтурист»!), у нас важлива зустріч — унизу, десь у фойє. До номера ми не увійдемо, бо там усе наскрізь прослуховується. Та й у фойє надовго не затримаємося, бо все простежується. Ми розмовлятимемо з ними в їхньому ж автомобілі. Адже ми відчуваємо, що за нами стежать. За нами в ті хвилини стежили фактично всі — готельна обслуга, міліція, фарци, кагебісти, селянки у хустках, прибиральниці, двірники і кур'єри. Ми ледве вирвалися з їхнього оточення з усіма моїми шістьма альбомами щастя.

З того дня минуло багато-пребагато років, більше навіть, ніж я їх прожив до того дня — і от він, Детройт. Це трапилося в околицях Різдва — раптова десятигодинна подорож веном із Пенсильванії, така ж раптова поява всіх нас у Воррені. Це було першим дисонансом — наші родичі мешкали не в самому Детройті, а на північ від нього. Як прийнято казати у нас, «під Детройтом». Чому я завжди уявляв собі їхнє помешкання десь дуже високо, на самій горі хмарочоса? Над Детройтом, а не під ним?

Давно не було на світі ані моєї бабці Ірени Карлівни, ані жодної з її сестер, включно з тією, що писала в листах «Цей світ не для мене».

Її листи були наповнені страхом. Вона постійно боялася за себе, за своїх близьких і знайомих. Цей стан я, можливо, вловлював, прислухаючись до зачитуваних бабцею вголос жахливих уривків про Дванадцяту вулицю, відрізані голови і культ вуду. Саме тому я часом радів тій суто випадковій обставині, що живу не в Америці.

Сталою темою тих листів була повсюдна й непереможна злочинність. У цій галузі Детройт протягом десятиліть сягав найвищих рекордів і, що називається, зажив найгіршої слави. Йому навіть надано титул Столиці Вбивць у категорії американських міст із населенням понад 500 тис. мешканців. Отож і в тих листах було повно стрілянини, наркотиків, неопізнаних трупів, зґвалтувань і підпалених будинків. Героїн у тих листах продавали на кожному розі.

Одного з днів добряга Л., той самий, але так само на 23 роки старший, усе ж поступився нашій настирливості і, несхвально покректуючи, таки повіз нас до міста. Він передбачливо спробував обмежитися Ріверфронтом та островом Бель Іль. Острів увесь лежав під сонцем і снігом, все ще прикрашений санта-клаусами і лампіонами, у цілковитій тиші все ще святкового дня, здається, другого по Різдві. Ми дивилися на сліпучий канадський берег і синє небо вгорі, але нам хотілося ще чогось. Нам хотілося з білого міста в чорне, зі снігу в попіл — от чого нам хотілося. Л. довго не погоджувався, але ми його дотиснули.

Тепер нарешті про Детройт. Сонце вже починало сідати, коли ми заїхали у південно-східні райони Старого Міста. Не знаю, наскільки це європейське поняття пасує до міст Америки. У кожному разі Старому Детройтові воно пасувало як улите. Він був дійсно старим, понівеченим і геть покинутим. «Дванадцять років тому звідси пішла остання біла родина», — скоментував Л. своє тверде небажання зупинятися й кудись виходити з на всі замки запломбованого автомобіля. Так ми й повзли тією вулицею, однією з них — час від часу ми просили Л. випустити нас хоча б на пару хвилин. Він робив це вельми неохоче, щоразу нагадуючи нам про наближення вечері з двома десятками запрошених на неї гостей. Ми не мали права спізнитися.

Тому ми поспішали і хапалися за кожен шанс.

Ми пройшли б цим містом знову і знову, сфотографували б кожне цегляне згарище, кожен запущений сад і кожне здичавіле дерево в ньому, а також усі розвалені тераси, ґанки чи напівзнесені вежі, і кожне ґрафіті, і кожну стіну, і всі наглухо забиті дошками двері зігнилих особняків — але тут нас почало по-грудневому стрімко накривати темрявою і у вікнах руїн, що досі здавалися нам раз і назавжди покинутими, почало з'являтися світло. Щось наче відблиски вогнищ, коли спалюються останні меблі. Вони сиділи всередині і пильнували кожен наш рух, ані на мить не зводячи з нас очей.