Я запропонував наступну випити за її здоров'я. Він машинально погодився.

«Так от, — продовжив Длинний, щойно ми залили в пекучу середину ще по одному шотові. — Коли я зауважив, що вона вже не та, я найняв детективів. У цій країні так роблять усі. Мається на увазі, якщо хтось із подружжя зраджує, тобто хтось підозрює, ніби його зраджують, він починає думати про виграш у шлюборозлучному процесі, це важливо. Виграти процес важливо — інакше вийде, що ти взагалі ідіот. Не тільки зраджений, то ще й переможений. Тому наймають приватних детективів — щоб назбирати доказів, у тому числі й речових. Мені трапилися дуже класні хлопці, професійні. За кілька тижнів назнімали стільки, що й на десять процесів би вистачило. База даних!». «І ти виграв?» — запитав я.

Длинний трохи подумав. «Навіть не знаю, що сказати, — відповів урешті. — Усе залежить від рівня твого лоєра. Знаєш це їхнє слово — «лоєр»? Американці все життя проводять у судах, вони жахливо люблять судитися. Повертаються із суду додому, вмикають відразу ж телевізор — і дивляться судові серіали. Це таке суспільство, нічого тут не вдіяти. В Америці лоєр — це більше, ніж лоєр».

Я впізнав парафраз. Це Індра привчила його до Євтушенка.

Серед моїх улюблених історій, що їх коли-небудь розказував Длинний, є й оця — про обласний зліт юних авіамоделістів у Черкасах. Длинний тоді ще ходив у піонерах і завзято майстрував моделі. Його батьки, правильні сільські педагоги (тато — директор школи, мама — вчителька), виховували хлопця у здоровому патріотичному дусі і всіляко заохочували такого штибу захоплення. До зльоту в обласному центрі Длинний готувався дуже старанно: не лише безліч разів перевірив літак на справність, але й простежив за тим, щоб його, учасника такого представницького зібрання, своєчасно підняв на ноги будильник. Біла сорочка, короткі штанці, підколінки й сандалії, так само білі, а головне — червоно-палахкий галстук виглядали на ньому зразково.

Був початок літа, перший тиждень канікул. А також майже нестерпна спека. Авіазліт відбувався на міському стадіоні. Урочисту атмосферу підігрівав духовий оркестр, що витинав у перервах між виступами місцевих керівників та колективів художньої самодіяльності. Перед тим, як розпочати змагання, головний суддя оголосив ще одного промовця. Його вивезли на середину поля в обвішаній кумачами вантажівці. Коли Длинний його впізнав, то ледь не зімлів з радості і спеки. То був Ленін, Володимир Ілліч. Зовсім як справжній — у кашкеті й костюмі-трійці.

Він довго бажав учасникам зльоту бути такими, як він. Потім його відвезли на тій же вантажівці кудись за трибуну. Потім були змагання, і Длинний не пам'ятає свого результату. Зате він чудово пам'ятає, як, випадково чи ні, опинившися за трибуною, напоровся на цілком уже іншого Леніна. Той, жахливо розчервонілий й аж запухлий, знеможено обмахувався кашкетом, іншою ж рукою стискав кухоль пива, до якого рвучко прикладався, глитаючи сечового кольору рідину непристойно як на таку людину жадібними й великими ковтками. І це діялося коло бочки з пивом! І то був далеко не перший кухоль!

Так відбувся жорстокий крах однієї з ілюзій. Проклятий лицедій, він убив Леніна в душі Длинного. Ленін і пиво! Длинний ледь не присів від шоку, ледь не зліг. У кожному разі вже точно не заснув уночі. Це була Смерть Бога й початок особистого повстання Длинного проти режиму.

Тепер я нагадав йому ту історію, вперше почуту від нього років із двадцять тому. «І знаєш, — відказав на це Длинний, — якби подібне трапилося десь тут, я виріс би й подав до суду на всіх — на державу, на школу, на всю систему. І ми з моїм лоєром обов'язково б виграли мільйони. За руйнування дитячого ідеалу і невиліковні моральні травми. За життя, що пішло криво. Аби тільки лоєр той що треба».

Ми ще раз, але не востаннє, гучно розсміялися.

«Я не жалкую, — сказав Длинний. — Я ніколи й не думав повертатись. Як я жив би без оцих кольорів?».

То була відповідь на моє запитання, чи не краще б йому після всього повернутися назавжди в Україну. Ми домовилися, що п'ємо по останній і рушаємо далі: Нью-Йорк дозрів.

Відповідь застала мене трохи зненацька, бо здалась мені надто твердою. Без нотки сумніву. Тому я спитав: «А самотність?».

«А що самотність? — не відступив Длинний. — Справжнє ім'я самотності — свобода. Ти вільний, коли нікому не потрібний. Ти свабодєн! Ти наливаєшся бухлом і ходиш на стриптиз або дзвониш повіям. Я, до речі, завжди вибираю наших. З ними й наговорююся. Знаєш, як наговорюєшся за одну годину з повією? А коли я хочу мовчати, то замовляю тайський масаж. У мене тут є все — і слов'янська краса, і тайський масаж. І африканське мистецтво. Я ж тепер спец у ньому, я реставрую слонову кість і чорне дерево, розумієш? Це дорого коштує, це галерея на Челсі, а Челсі це ого! Я тут у центрі Світу. Я ж Володи-Мир, правда?».

А я, НеВолоди-Мир, хотів, щоб ми йшли далі. Але він завів мову про щось таке, про що досі не згадував.

«Найгірше позаду, — казав Длинний. — Перші тижні, коли вона пішла. Зібрала шмотки — і переїхала до нього на Квінс. І все. Порожнеча, пустка. Я не міг висидіти вдома і слухати Васьчині завивання. Часом забігала Юна, але в неї своє життя, свої вісімнадцять. Я намагався до пізньої ночі працювати. Я не міг працювати, але працював, бо їхав з глузду. Я тобі скоро покажу свою нору, де я малюю, коли їду з глузду. Так от — я повертався дуже пізно. Тобто дуже рано. І завжди знаходив букет, уявляєш? Букети квітів на сходовій клітці, перед моїми дверима! Що за фак, думав я, хто мені їх підкидає? Сусіди? З якого це дива? Чого б це вони раптом так полюбили мене? А якщо не сусіди, то як вони проникають у будинок? І я — блядь, ідіот! — я почав думати, що Індра, що вона таким чином просить у мене пробачення. І я надумав, що варто в цьому переконатися. Тобто я влаштував засідку. Одну ніч, другу, третю. Але все — ніхто більше не приходив, гаплик. Так ніби в них якісь камери стеження, завжди наведені на мене. Я махнув рукою. Повертаюся наступного разу вночі — букет уже тут. Я зі злості хочу кудись його подалі зажбурити — у мене вся квартира вже в цих ваших букетах, накидали, як на могилу. Тільки от знаходжу в ньому листа. Ні, не листа, а таку собі писульку, що от мовляв пора б уже нам зустрітися. Число, година, місце. Усе по-нашому. Мається на увазі, російською. Рука жіноча».

«Домовмося так, що цей шот уже точно останній», — сказав я. Насправді він був такий четвертий. Щодо кожного ми домовлялися, що цей уже точно.

«Цей — останній точно, — запевнив Длинний. — Пам'ятаєш у Євтушенка щось там про останню в житті жінку? Ту, яка легкою долонею закриє тобі по смерті повіки? Ця була з таких. Я лиш побачив — і згорів, ніби сірник, причому не білоруський. І от я гладжу її легку долоню, занімілий, а вона каже: «Пророк уже зійшов з вершин Алтаю й наближається до нас».

«Який ще в біса пророк?» — не зрозумів я.

«Пророк Вісаріон, — відказав Длинний. — Хоч я спершу так, як і ти, нічого не додув і спитав, який у біса пророк. А вона мені: «Не богохульствуй». Тоді я їй — що уважно її слухаю. Мені ж її так хотілося, що кранти! А, може, то був гіпноз?».

Після цього Длинний переказав кілька найсуттєвіших деталей щодо згаданого пророка. Вісаріон є особою радше мого, ніж його, віку і живе у сибірській тайзі. З початку 90-х років проповідує кінець світу як варіант природного самозахисту Матері-Землі. За його версією, він має настати не від води, а від піску. Потопу не буде, а будуть безконечні піщані бурі, навчає пророк. Тому все замете і всіх заметуть. («Піску буде стільки, що лише шпиль цієї піраміди з-під нього стирчатиме», — скаже зі сміхом Длинний, коли ми пізніше здіймемося на 102-й, оглядовий поверх Емпайр Стейту). Пророк Вісаріон заснував церкву — як і слід було сподіватись, Єдину, і зібрав кілька тисяч послідовників у горах Алтаю. Вони збудували собі екологічно правильне поселення, що його називають чи то Обителлю Світанку, чи Столицею Добра. Крім того, пророк написав Останній Заповіт — сильно виправлену і доповнену, більш як 800-сторінкову версію Нового Заповіту. З моменту її завершення він велить називати себе Вісаріоном Христом. Насправді його звати Сергій, і замолоду він певний час прослужив сержантом ДАІ.