Апогеєм любові стали помаранчева осінь і такий же грудень 2004-го. Якщо в цього міста бували золоті дні, то це вони. Я страшенно люблю не впізнавати Києва. Але так красиво, як наприкінці 2004-го, я ще не не впізнавав його ніколи раніше. (Пізніше я вже його, на жаль, виключно і тільки впізнавав).
Що це було, хто мені скаже нині? Політична технологія? Колективне збожевоління? Масовий психоз-гіпноз? Отже, то був сон? Відродження нації? Народження нації? До речі, якась дивна ця нація — вона спочатку відроджується, а щойно через тринадцять років народжується.
Гадаю, це було все перелічене і значно більше. Це коли всі якось раптово, майже вмить робляться гарнішими й вищими, бо це притягає і зачаровує. Таке трапляється жахливо нечасто, і в цьому сенсі Києву просто пощастило на багато століть уперед. Чому саме він переміг у кастинґу і отримав право на проведення найкрасивішої з революцій, ми не дізнаємося ніколи. Напевно, він чимось усе-таки заслужив.
(Моя кохана Пат вигукнула своє «І любов!» просто в обличчя тим пацанам у бойовому спорядженні. Вони стояли навпроти, як кажуть у таких випадках, тісно зімкнувши свої шереги. Ці шереги могли стріляти, але могли й розступитися — не вгадаєш. Облич, до речі, за ґратами забрал на шоломах не було видно. Тому невідомо, чи хтось із них бодай посміхнувся на заклик Пат до любові. Як невідомо й те, чи справді наказували їм одягнути памперси. Усе діялось однієї з перших ночей, коли напруга ще видавалася надзвичайно високою — десь на підходах до президентського будинку, таке собі унаочнене вичікування у протистоянні — демонстранти і бійці спецпідрозділу, останні дуже схожі на хокеїстів. «Хлопці! — заманювали бійців помаранчеві дівчатка, — ідіть сюди, до нас! Тут у нас тепла їжа, кава і чай з термосів!». А моя кохана Пат гукнула їм навздогін «І любов!». Аж усі навкруги зааплодували. Можливо, це Пат врятувала мирний перебіг революції?).
Просто у ті дні й тижні саме в Києві розігралась одна з незбагненних містерій масового навернення людей у людське. Шкода лише, що воно виявилося не тільки масовим, але й тимчасовим. Точніше — настільки ж масовим, наскільки й тимчасовим. Здавалось, от воно прийшло — і відзавтра починається щось інше, життя після смерті, вищий ступінь буття. А виявилося, що воно прийшло і пішло. Воно — це майбутнє. Бо той страшенно короткий проміжок часу, про який я тут намагаюся ще трохи сказати, був моментом особливо інтенсивного переживання майбутнього. Інтенсивного — і в найкращому сенсі наївного.
Як добре бути наївним! Я бажаю всім вам хоч раз у житті таке пережити. Ви стрибаєте по схилах нижче Жовтневого (ого, досі ще Жовтневого!) палацу, з нічного неба сиплеться сніг. Унизу під вами, навколо вас і над вами — мільйон людей і всі вони жовто-гарячі. Це єдино можливий спосіб не змерзнути і не пропасти — бути гарячим. Отже, внизу під вами те, що зоветься Майданом, ви вже зрозуміли. А на сцені — ВВ і Скрипка, Скрипка й ВВ й рок-н-рол, і народна музика, бо Джимі Пейдж казав, що рок-н-рол це народна музика наших днів, і такого щастя ви не знали ніколи за всі попередні життя, а не те що за це одне-єдине дотеперішнє, і ваша дочка цілується з вашим другом, і коньяк, і чай з термосів, і коньяк, і Скрипка й ВВ й рок-н-рол, і Скрипка в зимовій з вухами донизу шапці носиться сценою, обіцяє «Весна прийде», і два пальці, розгалужені знаком перемоги, і все ясно, як два пальці, і ніяким танкам сюди не продертися, ніяким газам, ані спецназам.
На цій темі мене завжди заносить у патетику. Вибачайте.
У тому, що трапилося з Києвом пізніше, що діється з ним сьогодні, я нікого не звинувачую. Я взагалі нікого не звинувачую, цього ще не вистачало. Просто я дозволяю собі не любити і роблю це останніми доступними мені словами.
Палійка скаже про нього краще за мене, бо вона в ньому присутня все своє життя і щодня. «Я не впізнаю його останнім часом», — пише вона. (Зате я впізнаю, так, я впізнаю, ох, як я його впізнаю!). «У ньому практично не лишилося місць, — пише вона далі, — де збереглася б енергетика часу. Раніше можна було почати мандрівку від Університету попри Золоті Ворота, Софію, через Андріївський узвіз, зробити коло на Подолі, піднятися Володимирським узвозом, збочити на Володимирську гірку, а тоді повз Маріїнку вийти на Липки і повернутися додому через Бесарабку. І всюди були сліди — людей, подій, історії. А тепер місто нічим не пахне. У ньому не залишилося замкнених кіл, де можна сховатися від самої себе. Місто замацали, захапали, зачовгали подихами, згуками, кроками».
Сьогоднішній Київ — це знову місто, здане якимись невідомими нашими якимось невідомим загарбникам. При цьому наші вкотре виявилися лопухами, боягузами і зрадниками, а на додачу — не такими вже й нашими, як здавалися спершу. Сьогоднішній час — це ще одні 90-ті в найгіршій версії. Тобто Києву вказано на двері і виставлено геть із третього тисячоліття — хай довчається у минулому, хай ще раз із головою пірне в усе його лайно, хай вилазить з нього по другому, третьому, сьомому, дванадцятому колу — раз не склав іспиту на майбутнє.
Але позаяк знову злетіло це слово, хочеться в нього хоча б на мить зазирнути. І позаяк усе найкраще з Києвом трапляється раз на 13 років, то нам усім тепер важливо дожити до 2017-го. Якого кольору буде ця революція? Якщо це буде вона? І чи буде ця третя спроба останньою? У сенсі — вирішальною й переможною? І що означатиме це «переможна»? Дуже хочеться дочекатися.
Здається, я ніколи не жив у Києві довше тижня. Згадувана студентська практика не рахується, а революція мені наснилася, то був не Київ. Насправді ж я жив у Києві безліч разів по два дні.
Тому Київ — це сукупність чужих ліжок у чужих помешканнях, і в них я провалювався найчастіше аж на світанку. Тобто в Києві мені було зазвичай не до сну. Половина ночей минула, наче в кузнях, у кухнях — тих, де пляшки спорожнюються, а попільнички наповнюються приблизно в однаковому ритмі. Я завжди був чиїмось гостем і це означало свято посиленого спілкування: іскри, зворушення, сперечання, артикуляцію, жестикуляцію. Тому Київ — це люди і кухні. Не тільки він такий, але він такий значною мірою. Найприкріше, що я вже не зможу скласти свого подячного списку з переліком усіх без винятку господарів з усіх без винятку домів, де я зупинявся — хтось обов'язково забудеться. Не тому, що в мене коротка пам'ять, а тому, що їх справді неймовірно багато. Настільки, що деяких уже й немає серед живих. Тобто вони все одно не зможуть розшукати своїх імен у моєму подячному списку — там, у своїх паралельних коридорах за склом, поза нами і поруч з нами.
Зате готелі не забуваються. Може, тому, що я зупинявся в них значно рідше. Готелі Києва — це досить суворі заклади бандитсько-поліційного типу, дорогі й погані. Хотілося б написати «дешеві й погані», але, на жаль, це не так. Тобто це лише наполовину так. Готелі Києва — це така особлива суміш радянської побутової неспроможності з пострадянською ціновою розперезаністю.
З одного боку — питома службова підозріливість і неприязнь персоналу, всіх цих адмінтьоток і — дєвушек, етажних, діжурних і навіть горнішних, котрі ніяк не бажають перемінюватися в нормальних цивілізованих покоївок і мають до тебе лиш одне запитання — коли в дідька ти заберешся геть. А також недвозначно аґресивна пильність так званої охорони, а швидше таки охранки, всіх цих відкривачів дверей, вестибульних пітбульних вертухаїв та ліфтових сторожів з їхнім часом військовим, часом кримінальним, а найчастіше військово-кримінальним шиком. Повсюдна присутність у дзеркалах їхніх виголених потилиць і фізій (хоч яка різниця — потилиці? фізії?) робить життя в готелях Києва складним, в'язким і дещо небезпечним.
З іншого боку — дзвінки проституток, цей ритуальний пролог до єдино справного сервісу. Зрештою, про його справність я не можу судити остаточно. Але їхні телефонні голоси дійсно теплі й вологі, якісь аж вагінальні, а їхня англійська зворушує своєю східнослов'янською наспівністю, щось наче «вуд ю лайк ту хеф сам ґуд тайм зис найт?». Кожні чверть години новий дзвінок іншим голосом, але з тим самим текстом, щось наче «вуд ю лайк ту міт сам бютіфул леді, мейбі ту ор трі?». Невже вони справді вміють розмовляти вагінами? Адже ротом просто неможливо цього вимовити — «бютіфул леді»!
