Я звертаюся до певного дослідження, що присвячене виконанню смертних вироків у Львівському слідчому ізоляторі, леґендарно-горезвісних Бригідках. Ідеться про часи повоєнного еСеСеСеРу — і до моменту, коли смертну кару було врешті скасовано. При цьому я дізнаюся, що Львів і в ньому Бригідки були єдиним на Західній Україні центром виконання смертних вироків. Не Франик, не Чернівці, не Коломия, не Луцьк, не Дрогобич, не Ужгород.

«Смертників тримали на посту № 1 — пишуть автори дослідження, — кожного в окремій камері. Страту виконували вдень, але тоді, коли працювала саме спеціально відібрана зміна (ось воно — покликання! — Авт.). Ув'язненого про це не повідомляли. Один із контролерів-виконавців виводив його з камери. В ув'язнених рідко виникали якісь підозри щодо години «ч», оскільки час від часу їх кудись викликали. За спиною клацали кайданки. Якщо дивитися на будівлю СІЗО з вулиці Городоцької (так, я дивився! — Авт.), то пост № 1 розташований справа на першому поверсі. Засудженого вели коридором на інший бік будинку через особливі двері у стіні (нині їх замурували). Коридор придумали для того, щоб засудженого до страти не вести на очах у всіх. Контролер переважно вів із ним розмову, жартував (той самий друзяка! — Авт.), щоб відволікти і розвіяти підозри. По дорозі вони минали ще кілька дверей і доходили до сходів, які вели на верхні поверхи. А там, під решіткою та сходами, був невеличкий вхід до підвалу. Ув'язненого зводили вниз, де на нього чекали члени комісії. Підвал був невеликим, із трьох кімнат. У першій стояв стіл, два-три стільці. Члени комісії за встановленою процедурою запитували у засудженого його дані, а потім повідомляли, що його прохання про помилування відхилено і зараз буде виконано вирок. Не встигав засуджений отямитись, як його підхоплювали двоє контролерів і заводили до сусідньої кімнати, де за дверима чекав виконавець. І поки ув'язнений доходив до середини кімнати, лунав постріл. У Львівському СІЗО відмовилися від табельної зброї, зокрема, пістолета Макарова, через сильний рикошет. Постріл робили з малокаліберної гвинтівки. Виконавцю рідко доводилося стріляти двічі (професійність — Авт.). Вже перший постріл у потилицю був смертельним. Члени комісії констатували смерть (часто це робив лікар) і підписували акт про виконання смертного вироку. За шкідливість виконаної роботи давали кожному по кілька рублів згори, але якщо на них купували пляшку, то на закуску вже не вистачало. Хоча зарплати і премії були пристойними. Та й квартири давали позачергово (і не якийсь там будиночок на відшибі! — Авт.). Іноді одночасно виконували кілька смертних вироків і тоді використовували третю кімнату. Поки контролер ішов за черговим смертником, труп відтягували туди, а кров змивали водою зі шланга (хоч на це в них у Львові була вода! — Авт.). Ховали трупи на так званому спецоб'єкті. Розташований він в одному із селищ поблизу Львова, влада продала нині цю землю під забудову (пощастило ж теперішнім мешканцям — жити на кістках! А якщо це новий стадіон? — Авт.). Трупи вивозили машиною. їх не обмивали, а тільки закутували голови одягом, щоб не забризкати кров'ю салон. Спецоб'єкт був під охороною, і там постійно ніс службу чоловік»[74].

От він, цей чоловік, і стане героєм ще одного роману. Це будуть його, охоронця спецоб'єкту, інтимні нотатки. Нащадок старої катівської династії, він мріє про статус виконавця, але влада дивиться на нього з недовірою — вже хоча б тому, що він из местных. Тож він хапається за що може — за можливість хоч якось бути причетним до страт. І таким чином днює та ночує на спецоб'єкті, закопуючи трупи та охороняючи їх.

У тому ж дослідженні про нього пишеться так: «Він заздалегідь викопував могилу. Копав її під дахом спеціально зведеного сараю. Машина в'їжджала прямо туди, і ніхто не бачив, що (тепер уже «що», а не «кого»? — Авт.) з неї вивантажували. А ховали без трун. Коли площу всередині всю заповнювали могилами (це він заповнював — Авт.), то сарай розбирали і знову зводили, але поруч. І так пересували по всьому спецоб'єкту. Могили рівняли із землею, не залишаючи жодних видимих ознак. Про місце захоронення родичів не повідомляли».

І трохи далі — про кінець чудової епохи: «Наприкінці 80-х демократи на чолі з Чорноволом зацікавилися спецоб'єктами на території області. Відразу після цього з Києва надійшла команда припинити виконання страт. Відтоді розстрілів у Львівському СІЗО не проводили».

Відтоді, додам я, місто Львів позбувається однієї з іпостасей: перестає бути катом.

У фіналі роману герой зі спецоб'єкту таки виконує вирок — собі самому. Розстріли припинено, звідусіль суне нова забудова. Він губить найтоншу ниточку сенсу, що в'язав його з існуванням. У нього немає нікого, крім страчених. Але їх теж немає.

Це невеличкий додаток до попереднього значення — його зворотний бік і віддзеркалення.

У Львові вбивали завжди. Але іноді в ньому вбивали масово. Насправді це легковажно-миле, кав'ярняно-кавове і пиволюбно-хмільне місто є жахною, закиданою людськими тілами ямою. У старіших дільницях мав би кричати кожен камінь.

Львів — це перехрестя мов, релігій, етносів. Це нашарування культур. Ви вже про це читали.

Але значно більшою мірою Львів — це нагромадження антикультур. І злагоди в ньому не було ніколи. Якщо траплялися відносно мирні періоди, то все завжди висіло на волосинці. Чи навіть на павутинці. А павутиння снувалося не у Львові.

Взаємна етнічно-конфесійна ненависть, яку стримувала тільки Австро-Угорщина, вирвалася з-під контролю разом з її, Австро-Угорщини, розпадом. Слідом за соціальними революціями й переворотами в Росії та Європі до етнічно-конфесійної додалася класова ненависть.

У першій половині XX століття Львів є війною всіх з усіма і проти всіх. Інакшість (мовна або звичаєва) стає підставою для принижень і ворожнечі, а відтак, користуючись воєнними діями, до репресій з метою цілковитого усунення інакших. Око за око й зуб за зуб — єдине дієве гасло, єдина мотивація стосунків. Кожна зі сторін жадає чисток усередині інших. Якщо не асиміляція, то хоча б марґіналізація. Варіантом очищення від інакших було рішуче витіснення, ба навіть виштовхування за межі міського буття

поляками українців,

німцями та українцями євреїв,

радянськими росіянами, українцями та євреями поляків,

ними ж — західних українців.

Сварами всередині Львова, безумовно, маніпульовано ззовні. Не забуваймо, що Львів, як і вся частина світу, до якої він належить, розташований поміж Німеччиною та Росією. Обидва імперіалізми зіграли свою гру. На середину століття місто втратило майже все попереднє населення. Від цього в ньому начебто й поменшало ненависті. Але водночас поменшало мов, культур і тяглості, останньої поменшало катастрофічно.

Усі, кого мені так не вистачає в місті, або замордовані, або втекли, або не витримали, або не народилися.

У Львові забагато, як на таке невелике місто, проклятих місць

Їхні імена — Тюрма на Лонцького, Бригідки, Шталаґ 328 — Цитадель, Янівський концтабір, ґетто, Лисинецький ліс.

Усвідомлюєш, як їх багато — і перестаєш нарешті запитувати: чому тут завжди таке враження, ніби оці мешканці щойно прийшли замість когось іншого?

Патріотизм, пише у листах із Торонто мій військовий товариш Рост, є почуттям територіальним, а націоналізм — культурно-мовним.

Усі сторони львівського багатогранника ненависті були патріотами свого міста. Усі любили його як територію, любили щиро і віддано. От тільки чому Львову так зле, чому аж стільки проклятих місць?

Головна історична драма, яка пронизує Львів упродовж століть — це боротьба за «національну приналежність», головним чином польсько-українська. Чиє місто? Наше чи ваше? Польське? Українське? Вона давніша від самих цих націй у їхньому теперішньому розумінні. Вона первинніша від самого міста. Місто — це її вияв. Їй потрібне було саме таке місто, щоб мати навколо чого точитись. Її додаткові складові — конфесійна (часом первинніша і важливіша за власне національну), станова і майнова.