Востаннє ми бачилися в Палермо. Там усе й завершувалося тоді, на початку червня. Ми мали зіграти останні два спектаклі. Удень ми їздили від Опери 806-м автобусом до пляжу в Монделло. Увечері грали «Нелеґала» в Театро Ґарібальді. Ніщо не свідчило про якесь інше, переповнене смертю життя десь тут, поруч з нами. Хіба що сам той театр — винятково занепала споруда, фактично руїна.
Якщо в Палермо ви запитуєте про Театро Ґарібальді, то вам у дев'яти з десяти випадків покажуть інший, той, що на П'яцца Руджеро Сеттімо, багатий і доглянутий. Це його я щойно назвав Оперою, бо так воно і є. Ми натомість ходили до театральної руїни у старому місті, в околицях вулиці Кастрофіліппо і П'яцца Маджоне. Директором руїни є згадуваний Маттео. У «Нелеґалі» він грав самого Леонардо ді Казаллеґру, пам'ятаєте?
Театро Ґарібальді збудували 1861 року на честь Генерала-Визволителя. Роком раніше він узяв Палермо й іменем короля Віктора-Емануеля II проголосив себе диктатором Сицилії. Місто його любило і щосили вітало його червоносорочечну бойову тисячу. Новозбудований театр увінчав перемогу і став подарунком його дружині Джузеппіні Раймонді. Її портрет у центрі авансцени, вибляклий і полущений, є однією з небагатьох прикрас, що дотягли аж донині. Усе інше — меблі, пожитки та реквізит — нищилось і розкрадалося протягом довгих десятиліть, коли приміщення слугувало то боксерською залою, то порнокінотеатром, то кабаре, то нарешті сміттєзвалищем. У середині 90-х Маттео започаткував у ньому свій дивацький театр, нічого не перебудовуючи й не реставруючи, лишивши руїну руїною, тільки очистивши її від навалених тут і там кучугур усілякого мотлоху. Певний театрознавець якось написав: «Місце, якраз відповідне для розкопок пам'яті, переколажування видінь — прибравши на себе оболонку театру, воно непомітно стирається з лиця землі і зводить свій солодко-гіркий порахунок з наближенням смерті».
Ось уже вдруге лунає «смерть», а «мафія» ще жодного разу не згадувалася. Хоч без неї й тут не могло обійтися. Це вона свого часу довела до закриття старий театр. Це її хлопці там боксували, робили ставки, нюхали кокс, крутили порно, купували стриптизерок. А потім їм набридло і вони на нього забили — тобто забили всі входи дошками. Мафія і культура — цілком особлива драма. «Вони люблять оперу, — казав Маттео, — вгачують мільйони у мюзикли». Йому вони не кинуть на театр навіть і шеляга. Тобто я сказав би, що з ним усе гаразд. Він друг Леолуки Орландо, про якого ви щойно читали. Він близько знав прокурора Фальконе і суддю Борселіно, розірваних вибухівкою в 1992 році. У нього сильно пошкоджена нога, від цього він жахливо кульгає, проте я так і не наважився спитати його, що трапилося.
За кілька тижнів перед нашим приїздом до Палермо, 11 квітня, італійські спецслужби арештували 73-річного Бернардо Провенцано (він же Трактор і він же Рахівник), на той момент хрещеного батька, або ж capo di tutti сарі, головного над головними, що понад сорок років перебував у розшуку. Насправді він преспокійно жив увесь цей час у своїх незчисленних маєтностях і якщо потребував куди-небудь їхати, то замовляв собі карету швидкої допомоги. Свої розпорядження він ніколи не передавав телефоном, лише у вигляді шифрованих записок на малесеньких клаптиках. Кожну з них він починав і закінчував чимось на зразок «Хай береже нас Господь» або «Пребудьмо ж у мирі із Всевишнім». Усього, що він накоїв протягом свого відданого Справі життя, вистачає на десятки пожиттєвих ув'язнень. Думаю, що йому вже ніколи не вибратися з-за ґратів, хоч у цьому я можу помилятися. Нині йому сімдесят сім, і одного разу він таки вибереться з-за них, щоправда, з іншого боку.
Зрозуміло, що його арешт і подальша сумлінна співпраця зі слідчими органами спричинили дедалі ширше розгортання поліційних заходів. У мить, коли ми потрапили до Палермо, в місті — про це стане відомо пізніше — повним ходом ішли приготування до операції «Ґота», що її метою було затримання всіх без винятку капі. Протягом того червня у зв'язку з цим було виписано 52 ордери на арешт. У той же час Антимафійна дирекція розслідувань попереджала, що у відповідь на захоплення Провенцано мафія може відступити від останнім часом трохи поміркованішої лінії хрещеного батька і знову взятися за насильство, тим самим заманіфестувавши незламність і безсмертя. Запаси вибухових речовин в її арсеналах ще далеко не вичерпалися. Сірчаної кислоти для розчинення трупів теж не бракувало.
Про все це я дізнаюся щойно тепер. А тоді ми їздили 806-м до пляжу в Монделло, счастливейшие из смертных, вечорами ж працювали в руїнах Театро Ґарібальді. Якби ми знали тоді, що насправді відбувається поруч із нами, які таємні небезпеки пульсують за стінами тих палаців і вілл, розкішних або напіврозвалених, за всіма тими наглухо зачиненими віконницями, у парках і садах, і в катакомбах, за кожною пальмою і на кожному перехресті, то напевно поводилися б обачніше. Наприклад, завжди тримались би ближче до дітей. Мафія не каморра, вона їх не вбиває. Дітям дозволено жити. Хай краще думають, ніби ми педофіли.
Нікого з нас, як ви розумієте, на дрібні шматочки тоді не рознесло. І все ж.
Підходячи до театру першого вечора, я звернув увагу на один із кількаповерхових будинків по Віа Кастрофіліппо. І не тому, що він чимось вирізнявся, а тому, що мені, аби підійти до театру, довелося його обходити. Кілька озброєних карабіньєрі контролювали прилеглу до входу територію. Одному з них я намагався пояснити, що мені тут зовсім близько, якісь лише тридцять метрів, але він лише заперечно крутив головою і жестами вказував мені на шлях в обхід. Я мусив повернутися, вийти на Віа Аллоро, нею перейти на паралельну до Кастрофіліппо, а відтак підійти до театру по Віа Франческо Різо. Перед входом до театру стояло кілька наших. Здається, то були німці з персоналу. Всі як один вони дивилися в бік того будинку. Я запитав, що вони про це знають, і почув у відповідь, що там готується арешт якогось великого мафіозо. Він нібито засів у помешканні на третьому поверсі й обклався автоматами. Не так, заговорив інший німець, ти все переплутав. Він, той бос, там живе, це його помешкання. Поліція взяла його під домашній арешт. І тепер детективи допитують його там усередині, а карабіньєрі стережуть усі входи й виходи. Щоб його часом не порішили свої ж.
Я розсміявся на такі дурниці й запитав, як же це пояснити, що вони так добре поінформовані. На це мені сказали, що їм про все розповів Маттео. А Маттео тутешній, йому треба вірити. Я розсміявся вдруге, згадуючи його, Маттео, суворий сицилійський гумор.
О десятій вечора Театро Ґарібальді почав ліниво заповнюватися публікою: п'ять, сім, сімнадцять, двадцять осіб. Зал у ньому розрахований десь на сто двадцять місць. «Маттео заспокоїв, — переказувала Анна, — що в них традиційно приходять на півгодини пізніше».
Коли вистава рушила, глядачів назбиралося десь із вісімдесят, але потім ще трохи додалося. «В усьому винні карабіньєрі, — вголос нарікав я. — Це вони не пускають людей».
Але вистава йшла цілком непогано. Найголовніше для мене було не зіпсувати її закінчення.
У київському спектаклі я виходив на сцену двічі: для виголошення промови Перфецького в середині вистави і в самому фіналі. В цьому другому випадку я попередньо роззувався і, босака ступаючи затопленою сценою, на задньому плані перетинався зі Стасом (Перфецький-1, що вислизає в Невідоме), а відтак попри лежачого на спині Міхаеля Фукса (Перфецький-2, що пірнув у Вічність), виходив на просценіум, звідки читав останню частину своєї поеми «Стас Перфецький повертається в Україну». Ось вона:
Стас Перфецький має рацію, коли пише про вічний початок. Я збираюся з думками і прошу його ще раз, а потім ще раз:
