Останнього дня прорвало каналізацію — ми ледве звідти втекли.
Того ж року восени я знову (хтось пам'ятає цей анекдот?) приїхав у Париж. Цього разу то був готель на рю дю Сінь[89], назву якого з причин, що стануть вам зрозумілими далі, я замовчу. З готельного проспекту випливало, що то «автентична будівля XVII ст. у серці міста з традиційною і водночас родинною атмосферою». Там усередині і справді збереглися ще ті, старопаризькі габарити — передреволюційні, передбульварні, передосманівські, така собі тіснота антикварного штибу. Це щодо інтер'єру. А щодо розташування — також правда: у серці. Форум поруч, Шатле поруч, Лувр поруч, за ним сади Тюїльрі, Сіте близько, Сен-Мішель через річку.
А головне — навколо був Сен-Дені з його повіями. Пригадую, як вони завжди там походжали, перед будинковими брамами й на перехрестях, і як вони по-всякому, часом і свистом, ледь не художнім, закликали до себе нас, перехожих чоловіків. Одного разу ми всією ватагою сунули по рю Сен-Дені вниз від станції метро «Страсбур — Сен-Дені» і хтось узявся їх фотографувати з безпечної відстані, всі ці їхні розрізи, декольте, боа й панчохи на шовкових підв'язках. Тоді Пако, наша людина в Парижі, так і кинувся йому навперейми і, люто нагримавши, змусив пензлювати далі й не озиратися. За його словами — і він мав рацію — ще хвилина, і з-під землі вискочило б кілька здоровенних абреків, яких довелося б заспокоювати хіба що відкупом, і ще невідомо, чим усе б закінчилось. Я нагадав йому, що влітку ми крутилися десь тут утрьох із Пат, і їй таки вдалося поклацати цілком без наслідків. Ми потім роздрукували ті кілька фоток зі, здавалося б, нічим не прикметними вуличними перспективами, в яких завжди бовваніло дві-три характерні жіночі постаті. «Так то було дуже здалека», — зауважив Пако. І знову слушно.
Одного з перших вечорів я раніше за інших повернувся до готелю і зачинився в кімнаті. Удень зі мною трапилося те, що зазвичай траплялося в ті роки як результат поєднання алкогольної ночі (того разу — двох поспіль), кризи середнього віку, міцної кави і сигарет — я публічно знепритомнів. Чому це сталося саме на бульварі де Севастополь, однозначно не відповім. Невже в усьому винна його назва? Пам'ятаю, як у тому в'єтнамському поплавку all you can eat[90], куди завів нас пройдисвіт Пако, щоб ми за сорок франків наїлися на три дні вперед, я раптом подумав: «Щось тут мало повітря». Ще пам'ятаю, що виходив з нього на бульвар, дивуючись, як можна ступати по землі настільки ватяними ногами. Потім різке затемнення і кілька прогуляних на незнаній території хвилин відсутності. Після цього я вже знову все пам'ятаю: в очах прояснюється, погляд уперся в небо, моє тіло в положенні «лежачого не б'ють», наді мною голови друзів, Пако тицяє мені якусь воду (чи коньяк?), я розтягнувся на асфальті посеред бульвару, все чудово, а краще сказати — я знову з вами, привіт.
Добре, що на паризьких вулицях щодня непритомніє пару сотень людей — інциденту не зауважено.
Але увечері я вирішив узяти деяку паузу в цьому, досі неперервному moveable feast[91] і повернувся до готелю раніше. Зберегти себе так, щоб дотягти до відпущених сорока семи років — от яке почесне завдання час від часу виникало переді мною. Тому я ліг у ліжко навзнак і заплющив очі. Зазвичай ця поза означає, що мене навідають кошмари і я, можливо, кричатиму. Проте вони починають мене душити не відразу — слід поглибше провалитись у сон. Щойно я вибрів на край того провалля, щойно в моїх вухах пролунало кілька перших напівбезглуздих фраз, а Пакова голова, яка, здається, одну з них і вимовила, розпалася на різнокольорові клапті, як за стіною почувся заливистий жіночий сміх. Він і вихопив мене із провалля назад у яву.
Сам по собі звук жіночого сміху не є чимось, аж настільки збудливим. Але цей конкретний був. Там був ще й чоловічий голос, і саме він провадив, тобто лунав гучніше і певніше — таке собі самовдоволене низьке муркотіння нахабно-безсоромного котяри. Від нього й народжувався той жіночий сміх, відданий і вже готовий, розкладений, з розведеними ногами — і це було воно, те, що мене пронизало і поволокло з напівсну. Я чинив цьому опір, намагаючись не розплющувати очей, проте за якісь чверть години такої боротьби з власними повіками я зрозумів, що вислизнути у паралельну реальність найближчим часом не вийде.
І навіть коли за стіною все на певний момент затихло — і голос, і сміх — я вже не зміг нікуди вислизнути. Я лежав у темряві й напружено вслухався. Просто так, тишею, це скінчитися не могло. Це мусило мати продовження. Як пишуть у цих випадках популярні прозаїки, «щось мені підказувало, що так воно і станеться».
Звичайно, невдовзі все почалося. При цьому вона вже не сміялась, а він уже не муркотів. Її робилося відчутно більше, ніж його. Вона в наростанні заволодівала всією акустикою, він лише доповнював, то потрапляючи в ритм, то випадаючи з нього. Як це назвати? Ні, це не спів і не стогін, і не лемент. Ви знаєте, що справжнього слова на це немає. До речі — чому? А, може, в якихось мовах є? У французькій?
Що міг я відчувати, лежачи в сусідній кімнаті з розплющеними очима, відокремлений лише стіною від їхнього стрибучо-французького ліжка? Що, крім безнадійно стійкої ерекції? Моє відчуття я назвав би змішаним. Я заздрив йому і ревнував її. Зрештою, в поляків це чомусь одне й те саме слово, ти знаєш. Я жахливий ревнивець, особливо коли йдеться про цілком незнайомих дівчат, які при мені виявляють закоханість у своїх супутників. «Ідіотко, — думаю я в такі хвилини, — якби ти тільки знала, як багато на цьому світі ти втрачаєш через те, що плутаєшся з цим придурком, а не зі мною!». Менше з тим, це побіжна заувага.
Не скажу, що я не намагався ховати голову під подушку. Так само не скажу, що це мені помагало. Більшою мірою помагав невідь звідки посланий мені рядок поета Рембо «Париж заселяється знову». Він виявився таким собі внутрішнім рефреном, що цілком незле накладався на їхній глосолалійний екстаз. Париж. Заселяється. Знову. Па! Рижза. Селя. Ється. Знову. Парижза. Селя. Єтьсязно. By!
Про любощі в готелі, а точніше в сусідній кімнаті, у цій книжці невдовзі ще буде. Але то не моя історія. Ця — моя.
Париж нарешті заселився. Судячи з останніх звукових виплесків, обоє щасливо встигли. Усе скінчилось. Якщо вірити староримській приказці, після коїтусу обидві тварини мали би посумнішати. Отже, знову запала тиша — ні, майже тиша: тиша у порівнянні з. Бо якісь шуми все-таки виникали — наприклад, у ванні потекла вода.
Я розпалився, я не знав, що далі. Тепер вони вляжуться й позасинають, як убиті свині. А мені вертітися до ранку. Я засвітив нічник біля ліжка і глянув на годинника. Тоді згасив. Тоді знову засвітив. Тоді відкинув ковдру — чомусь так, як учили в армії: рішуче. «Їбав я вашу родинну атмосферу», — проказав я з притиском і почав одягатися. Мені трапилася кімната для некурців. Я мусив зійти вниз, щоб викурити одну-дві в салоні коло рецепції. Я повернусь, а ці суки солодко спатимуть. Ці суки солодкі. А я не засну.
Коли я виходив з номера, їхні двері також відчинилися. З кімнати вийшла жінка і попливла коридором у бік сходів. Я міг бачити її лише ззаду. Вона й не глянула в мій бік. «Це вже занадто», — подумав я.
Від неї я відставав на три-чотири кроки. Вона не могла не відчувати, як від мене пашить — ця курва, ця професійна парижанка.
І знову дурна ситуація, чи не дурніша від першої: ти сунеш коридором, а потім сходами вниз услід за повією, ще теплою, готовою ще раз і ще раз. Вона не озирається, але працює сідницями так, наче запрошує. Яка вона? Хто вона? Вік? Обличчя? Що з цим зараз робити? Привітатися? Bon soir, madame? Витягнути руку вперед і зловити її за трудову, всю в синяках, задницю?
