— Пам’ятайте, — солодко пащекує роботеса, — ми залежимо від вашої підтримки, тому нагадуємо, що наразі маються сезонні квитки на виступи Міського симфонічного оркестру й вистави Драматичного театру. Ви не лише зекономите п’ятдесят відсотків…

— Що там відбувається? — кричить Джером, коли вони проминають естакади 3А та 3В. Наступний знак попереджає: «З’ЇЗД 4А НА СПАЙСЕР БУЛЬВАР ЧЕРЕЗ 1/2 МИЛІ». Джером тицяє Холлі свій телефон і Холлі намагається додзвонитися спершу до Тані, а потім знову Барбарі, проте безрезультатно.

— Я слухаю звичайну задристану рекламу, — каже Ходжес. Він знову масує западину в себе на плечі. Біль такий, як від нагноєного зуба. — Іди наліво на з’їзді з естакади. Тобі треба буде зробити правий поворот, я гадаю, десь за квартал. Можливо, за два. У всякому разі, біля «МакДоналдса».

Хоча «мерседес» зараз уже летить зі швидкістю вісімдесят[348], звук двигуна хіба що трішки гучніший за сонне мурмотіння.

— Якщо ми почуємо вибух, я зійду з розуму, — каже Джером відчужено.

— Просто кермуйте, — каже Холлі. Непідкурена сигарета дрижить у неї в зубах. — Якщо ви нас не розбабахаєте, ми впораємося. — Вона знову набирає Танін номер. — Ми схопимо його. Ми схопимо його, схопимо його, схопимо його.

Джером кидає на неї погляд:

— Холлі, ви чисто навіжена.

— Просто кермуйте, — повторює вона.

— Також ви можете використовувати вашу картку «МАКу» для отримання десятивідсоткових знижок у добірних, вишуканих ресторанах і місцевих роздрібних крамницях, — інформує Ходжеса жінка-робот.

І тільки після всього того, нарешті, вона переходить до справи.

— У головному офісі нема наразі нікого, хто міг би прийняти ваш дзвінок. Якщо вам відомий додатковий номер відділу, з яким ви бажаєте зв’язатися, ви можете набрати його будь-якої хвилини. Якщо ні, будь ласка, вислухайте уважно, тому що опції нашого меню змінилися. Щоб подзвонити Ейвері Джонс в офіс Театральної трупи, наберіть один-нуль. Щоб подзвонити Белінді Дін в офіс кас, наберіть один-один. Щоб подзвонити в офіс Міського симфонічного орке…

«Ой, Боже милостивий, — думає Ходжес, — це ж, курва, якийсь каталог «Сіерз»[349]. Ще й у абетковому порядку».

«Мерседес» присідає й хилиться, коли Джером завертає на 4А і мчить вниз по вигнутій естакаді. На світлофорі внизу червоне світло.

— Холлі, що там з вашого боку?

Вона дивиться, не забираючи телефон від вуха.

— Проскочите, якщо поквапитесь. Якщо хочете, щоб нас усіх повбивало, тоді вагайтесь.

Джером притоплює акселератор. Жорстко загрібаючи ліворуч, «мерседес» Олівії стрибає через чотири дорожні смуги, верещать шини. Звучить «гуп», коли вони б’ються об бетонний роздільник. Пишним гармидером квітнуть автомобільні гудки. Краєм ока Ходжес бачить панельний ваговоз, який, щоб уникнути їх, вилазить на бровку.

— Щоб подзвонити до господарчої служби й завсценою, наберіть…

Ходжес гатить у дах «мерседеса»:

— Що к-херам сталося з живими людьскими істотами?

Тільки коли попереду з’являється Золота Арка «МакДоналдса», жінка-робот повідомляє Ходжесу, що він може подзвонити у відділ безпеки «МАКу», набравши три-два.

Він це робить. У телефоні гуде чотири рази, потім там знімають слухавку. Те, що він чує, спонукує його повірити, що він божеволіє.

— Вітаю, і дякую вам за ваш дзвінок у Міський арт-культурний комплекс, — промовляє сердечно жінка-робот. — Де ми робимо життя кращим і будь-що є можливим.

— Місіс Робінсон, а чому концерт досі не починається? — питає Дайна Скотт. — Уже десять хвилин на восьму.

Таня думає, чи варто розповісти їм про концерт Стіві Вандера, на який вона ходила вже старшокласницею, про той, що був призначений на восьму годину вечора, а розпочався насправді тільки о пів на десяту, але вирішує, що це, либонь, було б наразі недоречним[350].

Хільда супиться на свій телефон.

— Я так і не можу додзвонитися до Ґейл, — жаліється вона. — Усі бісові мережі пере…

Вона не встигає договорити, як світло починає повільно гаснути. Це викликає дикі крики радості та хвилі оплесків.

— О Боже, мамо, я так хвилююся! — шепоче Барбара, і Таню зворушують побачені в очах доньки сльози. З’являється випендривий парубок у майці з написом: «100 КРАЩИХ АЛЬБОМІВ МІСЯЦЯ радіостанції “Гарні люди”». Промінь прожектора супроводжує його до авансцени.

— Агов, хлоп’ята! — гукає він. — Яквоновамведеться там?

Свіжа хвиля вереску запевняє його, що натовпу, який розкупив усі місця в цьому залі, ведеться просто чудово. Таня бачить, що два ряди людей в інвалідних кріслах-візках також аплодують. Окрім того лисого чоловіка. Він просто сидить, як сидів. «Мабуть, боїться впустити свою фотографію», — думає Таня.

— Ви готові зустрічати певних хлопців, чи тобто Бойда, Стіва й Піта? — питається гостьовий діджей.

Ще більше вереску та криків.

— А чи готові ви привітати декого на ім’я КЕМ НОЛЗ?

Дівчатка (більшість з яких від ошелешення не змогли б вимовити й слова при персональній зустрічі зі своїм ідолом) відчайдушно верещать. Вони готові, аякже. Боже, які вони готові. Просто всмерть готові.

— За кілька хвилин ви побачите шоу, від якого у вас очі полізуть на лоба, але поки що, леді та джентльмени, — а особливо ви, дівчатка, — зустрічаймо аплодисментами… «ДОООВ…КОООЛИШШШНІХ!!!»

Вся аудиторія підхоплюється на рівні, а коли світло на сцені перетворюється на суцільну темряву, Таня розуміє, чому дівчаткам так потрібно було отримати назад свої телефони. У її часи всі тримали над головами запалені сірники або одноразові запальнички «Бік». Теперішні діти тримають свої мобільні телефони, спільне світіння усіх тих маленьких екранчиків заповнює блідим, сливе місячним сяйвом чашу аудиторії.

«Звідки вони знають, що саме так треба робити, — дивується подумки вона. — Хто їм про це каже? А втім, якщо згадати, хтось щось казав нам?»

Вона цього не може згадати.

Вогні на сцені розжарюються до пічної червоності. У цей момент нарешті крізь перевантажену мережу пробивається виклик і мобільник Барбари Робінсон вібрує в її руці. Вона його ігнорує. Відповідь на якийсь телефонний дзвінок — це остання в світі річ, яку їй хотілося б зараз зробити (уперше в своєму юному житті), і все одно вона б не змогла почути того, хто їй телефонує — мабуть, її брат, — якби навіть відповіла. Галас у концертному залі «Мінго» оглушливий… і Барб це страшенно подобається. Вона вихитує своїм вібруючим телефоном туди-сюди над головою широкими повільними помахами. Усі так само роблять, навіть її мама.

Лідер-вокаліст «Довколишніх», одягнений у найтісніші джинси, які будь-коли бачила Таня Робінсон, вибігає на сцену. Кем Нолз відкидає назад своє спадаюче хвилею біляве волосся і заводить: «Ти не мусиш бути знову самотньою».

Більшість аудиторії поки ще залишається на ногах, махаючи своїми телефонами. Концерт розпочався.

«Мерседес» звертає зі Спайсер-бульвару на позначену знаками «ПОСТАЧАННЯ “МАКу”» та «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ» службову дорогу. За чверть милі зсувні ворота. Вони закриті. Джером зупиняється біля стовпа з інтеркомом. Там табличка з написом: «ЩОБ ВІДКРИЛИ, ДЗВОНІТЬ».

Ходжес мовить:

— Скажи їм, що ти поліція.

Джером опускає своє вікно й натискає кнопку. Не відбувається нічого. Він натискає її знову, цього разу тримаючи. Ходжесу напливає кошмарна думка: «Коли нарешті хтось відповість на Джеромів дзвінок, тим кимсь виявиться та жінка-робот, з пропозицією кількох десятків нових опцій».

Але тут виявляється справжня жива людина, хоча й не дружня.

— Задній заїзд замкнено.

— Поліція, — каже Джером. — Відкривайте ворота.

— Що вам потрібно?