— Якщо у вас не суто комп’ютерне питання, — каже вона, — зверніться до Тоунза. Я лікую тільки переломи.

— Тоунз — це буде Ентоні Фробішер?

— Йо. Містер Елегантність, отой, що у краватці.

— А ви, отже, будете Фредді Лінклаттер? З «Кібер-Патруля»?

— Йо.

Щоб уважніше роздивитися на Ходжеса, вона зупиняє Пітфола Гаррі на половині стрибка через згорнуту кільцями змію. А що бачить — це Ходжесове поліцейське посвідчення, з великим пальцем, який стратегічно прикриває кінцеву дату терміну його дії.

— Ууух, — видихає вона, простягаючи перед собою тонкі, як гілочки, руки. — Я погана, погана дівчинка, і кайданки — це все, на що я заслуговую. Відшмагайте мене, побийте мене, примусьте мене підписати фальшиві чеки.

Ходжес відповідає на це мимолітною усмішкою і ховає посвідчення.

— А часом не Брейді Хартсфілд — третій член вашого веселого гурту? Я його не бачу.

— У нашого хлопчика застуда, — каже вона. — Бажаєте мій здогад?

— Вразьте мене.

— Я думаю, він нарешті зважився помістити свою дорогу стареньку мамуню до реабілітаційної клініки. Він каже, що вона п’є і він мусить повсякчас за нею назирати. Через що, мабуть, у нього ніколи й не було еф-рандеву. Ви розумієте, про що я?

— Йо, цілком майже.

Вона оглядає його з відкрито саркастичною цікавістю.

— У Брейді якісь неприємності? Я б не здивувалася. Бачте, він трохи того, схильний до зирк-підзирків.

— Мені просто потрібно з ним побалакати.

До них приєднується Ентоні Фробішер — Тоунз.

— Чим я можу допомогти вам, сер?

— Це полісмен, — каже Фредді. Вона дарує Тоунзу широку усмішку, яка відкриває маленькі зуби, що жахливо потребують чищення. — Він дізнався про нашу метамфетамінову лабораторію в підсобці.

— Помовч, Фредді.

Вона робить екстравагантний жест, немов засмикує собі на зіпер рота, закінчуючи його обертанням невидимого ключа, але до своєї гри не повертається.

У кишені Ходжеса дзвонить мобільний телефон. Великим пальцем він змушує його замовкнути.

— Я детектив Білл Ходжес, містере Фробішер. Я маю кілька запитань до Брейді Хартсфілда.

— Через застуду він себе відпросив. А що такого Брейді учинив?

— Наш Тоунз поет, і сам того не знає, — зауважує Фредді. Хоча це добре видно з того, як він нервово перебирає ступнями.

— Заткнися, Фредді, останній раз кажу!

— Можу я отримати його адресу, будь ласка?

— Звичайно. Зараз я вам її знайду.

— А мені можна відіткнутись на хвильку? — питає Фредді.

Ходжес киває. Вона натискає клавішу на своєму комп’ютері. Замість Пітфола Гаррі на екрані з’являється текст із заголовком ПЕРСОНАЛ МАГАЗИНУ.

— Престо, — каже вона. — В’язова вулиця сорок дев’ять. Це у…

— Так, у Норт-Сайді, — перебиває Ходжес. — Дякую вам обом. Ви вельми допомогли.

Коли він уже йде, Фредді Лінклаттер гукає йому вслід:

— Це щось із його мамунею, можу закластися. Він просто навісніє за нею.

Ходжес лишень встигає виступити на яскраве сонячне світло, як на нього ледь не налітає Джером. З-за його спини крадькома визирає Холлі. Вона перестала кусати губи й перейшла до нігтів, які в неї мають вельми постраждалий вигляд.

— Я дзвонив вам, — каже Джером. — Чому ви не відповідали?

— Я ставив запитання. З чого це ти аж побілішав?

— Хартсфілд там є?

Ходжес надто здивований, щоб відповісти.

— Ой, та це ж він, — каже Джером. — Мусить бути він. Ви були праві, коли казали, що він за вами стежив, і я знаю яким чином. Це як у тому оповіданні Готорна про викрадений лист.

Холлі припиняє гризти собі нігті тільки заради зауваження:

— По написав те оповідання.[312] Чи вас, дітей, нічого як слід не вчать?

Ходжес каже:

— Не заганяйся так, Джероме.

Джером робить глибокий видих.

— Білле, він працює на двох роботах. Двох. Тут він мусить працювати десь до післяполудня, не довше. Після цього він працює на Льоба.

— Льоб? Це ж…

— Атож, компанія, що робить морозиво. Він їздить фургоном «Містер Смаколик». Тим, що з дзвіночками. Я в нього купував морозиво, сестра моя також купувала. Усі діти купують. Він у нашому районі буває дуже часто. Брейді Хартсфілд саме той морозивник!

Ходжес усвідомлює, що дзеленькання дзвіночків він останніми часами чув більш, аніж просто часто. У тій своїй весняній депресії, закляклий у кріслі «Лей-Зі-Бой», дивлячись денні телепередачі (і подеколи граючись з револьвером, який зараз тулиться до його ребер), він, як здається, чув їх щодня. Чув їх та ігнорував, бо тільки діти насправді звертають увагу на морозивника. Хоча на якомусь глибинному рівні його розум їх не цілком ігнорував. То був той рівень, з якого повсякчас відбувалося повернення до містера Бовфінгера та його глузливого зауваження на адресу місіс Мельбурн.

«Вона думає, що вони походжають серед нас», — сказав містер Бовфінгер, але ж не прибульці з космосу непокоїли місіс Мельбурн того дня, коли Ходжес робив своє опитування; вона казала про чорні джипи та хіропрактиків, і про людей на Ганновер-стрит, які пізно ввечері грають гучну музику.

А також про Містера Смаколика.

«Цей їхній виглядає підозріло, — казала тоді вона. — Цієї весни здається, ніби він весь час поблизу».

Жахливе питання вигулькує в його голові, на кшталт тієї змії, що завжди лежить в очікуванні на Пітфола Гаррі: якби він тоді уважніше прислухався до місіс Мельбурн, а не відкинув її слова як промовлені невинно схибнутою пані (як вони з Пітом були відкидали слова Олівії Трелоні), чи була б зараз живою Джейні? Він так не думає, але ніколи йому не знати цього напевне, і йому думається, що це питання буде часто переслідувати його безсонними ночами в наступні тижні й місяці.

Можливо, роками.

Він переводить погляд на парковку… і бачить там привида. Сірого привида.

Він знову розвертається до Джерома з Холлі, які тепер стоять пліч-о-пліч, і йому навіть нема потреби перепитувати.

— Йо, — каже Джером. — Холлі приїхала ним сюди.

— Реєстрація, а отже липучка на номері трохи прострочені, — каже Холлі. — Будь ласочка, не гнівайтесь на мене, гаразд? Я мусила приїхати. Я хотіла допомогти, але розуміла, що, якщо тільки зателефоную, ви мені скажете «ні».

— Я не гніваюся, — каже Ходжес. Фактично він сам не знає, що саме він відчуває. Він почувається так, ніби потрапив у світ сновидінь, де всі годинники йдуть навспак.

— Що ми робитимемо зараз? — питає Джером. — Подзвонимо копам?

Але Ходжес усе ще не готовий здаватися. У цьому юнаку з фотографії, поза його невинним обличчям, може кипіти цілий казан божевілля, але Ходжес достатньо свого часу надивився психопатів і знає, що, якщо їх застати зненацька, більшість з них ламаються, як гриби-дощовики. Небезпечні вони тільки для тих, хто неозброєний і нічого не підозрює, як оті люди, що чекали відкриття ярмарку робочих місць того квітневого ранку 2009 року.

— Давай ти зі мною проїдешся до того місця, де живе містер Хартфілд, — каже Ходжес. — І давай поїдемо на ньому, — показує він на сірий «мерседес».

— Але… якщо він побачить, як ми під’їжджатимемо, чи не впізнає він це авто?

Ходжес усміхається такою акулячою посмішкою, якої Джером у нього ніколи раніше не бачив.

— Я дуже на це сподіваюсь. — Він простягає руку. — Чи можу я отримати ключі, Холлі?

Губи в неї стиснуті образою.

— Так, але я хочу.

— Ні в якому разі, — каже Ходжес. — Надто небезпечно.

— Якщо це надто небезпечно для мене, отже, це небезпечно й для вас. — Вона не дивиться на нього прямо, і очі її блукають повз його обличчя, але голос у неї твердий. — Ви можете примусити мене залишитися, але якщо ви це зробите, я зателефоную до поліції і дам їм адресу Брейді Хартсфілда, щойно ви звідси вирушите.

— Ви її не знаєте, — каже Ходжес. Це навіть для нього самого звучить нікчемно.