Ходжес не має бажання ухилятися в ці манівці.

— Ви повернулися до Цукрових Пригірків у січні?

— Так.

— І тоді знайшли цього листа?

— Так.

— Поліція його бачила?

Відповідь він знає, січень був понад чотири місяці тому, але це запитання треба поставити.

— Ні.

— Чому ні?

— Я вже казала вам! Тому що я їй не довіряю!

Ті іскорки проливаються з її очей, коли вона починає плакати.

Вона питається, чи вибачить він її. Ходжес відповідає, що звісно. Вона зникає, очевидно, щоб опанувати себе і поправити обличчя. Ходжес підбирає й читає лист, тим часом роблячи невеличкі ковтки кави. Кава дійсно чудова. От би йому до неї ще парочку печив…

#Шановна Олівіє Трелоні

Я сподіваюся, ви прочитаєте весь цей лист до самого кінця, перш ніж викинути його геть або спалити. Я знаю, що не заслуговую на вашу увагу, але все одно благаю про неї. Розумієте, я той чоловік, який викрав ваш «мерседес» і наїхав ним на тих людей. Зараз я палаю так, як може горіти мій лист, коли ви його спалите; тільки від сорому, й каяття, і скорботи.

Прошу, прошу, прошу, подаруйте мені шанс пояснити! Знаю, я ніколи не зможу отримати вашого прощення, це зовсім інша річ, і я не це очікую, але, якби я тільки зміг досягнути вашого розуміння, цього було б достатньо. Чи подаруєте ви мені на це шанс? Прошу. Для публіки я монстр, для телеканалів я чергове джерело кривавих історій, з якими краще продається рекламний час, для поліції я черговий крутий, якого вони бажають впіймати і посадити до в’язниці, але ж я також просто людина, точно така, як ви. Ось моя історія.

Я виріс у родині, де панувало фізичне і сексуальне насильство. Мій вітчим був першим, і знаєте, що відбулося, коли про це дізналася моя мати? Вона приєдналася до тих розваг! Ви вже припинили це читати? Я вас не ганю, воно огидне, але сподіваюся, що не припинили, тому що я мушу скинути цей тягар з душі. Не так уже й довго я можу ще «залишатися серед живих», знаєте, я не можу покінчити з життям без того, щоби хтось зрозумів, ЧОМУ я зробив те, що зробив. Не те щоб я цілком розумів це сам, але, можливо, вам, як «сторонній особі», це вдасться.#

Тут містився Містер Смайлик.

#Те сексуальне насильство тривало, поки мій вітчим не помер від інфаркту, коли мені було 12 років. Мати мені казала, що, якщо я комусь розкажу, то винним буду сам. Вона казала, що, якщо я покажу загоєні сліди опіків від сигарет у себе на руках і ногах, і на статевих органах, вона скаже людям, що все те я наробив собі сам. Я був усього лиш дитиною, і думав, що вона каже правду. Також вона мені розказувала, що, якщо люди мені повірять, тоді її посадять у в’язницю, а мене відправлять до притулку (що, скоріше за все, було правдою).

Я тримав рота на замку. Іноді «знаний диявол кращий за диявола, якого ти не знаєш!»

Я дуже погано ріс і був дуже худеньким, бо був надто нервовим, щоб достатньо їсти, а коли їв, то часто все вибльовував (булімія). Тим самим і через це з мене знущалися в школі. У мене також розвинулась низка невро-тичних тиків, таких як поправляння на собі одягу і смикання себе за волосся (іноді я його виривав жмутами). Через це з мене насміхалися, і не тільки інші школяри, але також і вчителі.#

Повернулася Джейні Паттерсон, і ось вона знову сидить навпроти нього, п’є свою каву, але якусь мить Ходжес її ледве зауважує. Він подумки повертається до тих чотирьох чи п’яти допитів, які він з Пітом проводив з місіс Т. Він згадує, як вона повсякчас поправляла на собі блузку з викотом човником. Або осмикувала спідницю. Або торкалася кутиків стиснутого рота, немов щоб прибирати крихту помади. Або намотувала на палець завиток волосся і смикала за нього. І таке також.

Він знову повертається до листа.

#Я ніколи не був злим хлопчиком, місіс Трелоні. Я вам присягаюся. Я не мучив тварин і не бив дітей, які були ще меншими за мене. Я був просто метушливим сірим мишеням, намагаючись пробиратися через своє дитинство так, щоб з мене не насміхалися й не знущалися, але успіху в цьому не досяг.

Я хотів вступити до коледжу, але так і не зміг. Розумієте, все кінчилося тим, що я доглядаю людину, яка вчиняла мені насильство! Це майже кумедно, правда ж? У Ма трапився інсульт, можливо, через її пияцтво. Так, вона ще й алкоголічка, чи то була, поки могла дістатися до крамниці, купувати собі пляшки. Вона вже потроху ходить, але насправді не дуже. Я мушу допомагати їй дійти до туалету і підтирати, після того як вона «зробить свої справи». Весь день я працюю на низькооплачуваній роботі (я розумію, мабуть, це щастя — взагалі мати якусь роботу за такого економічного стану), а потім приходжу додому і доглядаю її, тому що єдине, що я можу собі дозволити, це щоб в робочі дні тижня на кілька годин приходила одна жінка. Отаке погане й дурне життя. Я не маю друзів і жодної можливості підвищення там, де я працюю. Якщо Суспільство щось на кшталт вулика, тоді я просто звичайний трутень.

Врешті-решт мене це почало бісити. Мені почало хотітися, щоб хтось поплатився. Мені хотілося від-дячити ударом цьому світу, щоб змусити світ дізнатися, що я живий. Ви можете це зрозуміти? У вас коли-небудь траплялися такі почуття? Скоріше за все, ні, оскільки ви багата і, мабуть, маєте найкращих друзів, яких тільки можна купити за гроші.#

Після цієї репліки знову одне з тих усміхнених личок в темних окулярах, немов щоб сказати: то був просто жарт.

#Одного дня це стало вже просто нестерпним і я зробив те, що зробив. Я нічого заздалегідь не планував…#

«Сучий ти потрух… не планував», — думає Ходжес.

#… і гадав, що шанси на те, що мене впіймають, приблизно 50х50. Але не переймався. І ЗВІСНО, я не уявляв собі, як це мене потім буде мучити. Я все ще переживаю відчуття тих ударів, коли я їх збивав, я все ще чую їхні крики. А потім, коли я подивився новини і побачив, що я убив навіть немовля, мені нарешті стало цілком зрозуміло, яку жахливу річ я зробив. Я не знаю, як мені з цим жити далі.

Місіс Трелоні, чому, о чому, о чому ви залишили свій ключ у замку запалювання? Якби, гуляючи одного раннього ранку, оскільки не міг спати, я його не побачив, нічого цього не трапилося б. Якби ви не залишили ключ у замку запалювання, та маленька дитина і її мати й зараз були б живими. Я вас не виню, я певен, що у вас в голові повно власних проблем і тривог, але мені хотілося б, аби все повернулося інакше, і якби ви не забули витягти той ключ, все й обернулося б інакше. Я не горів би зараз у пекельному вогні вини і каяття.

Імовірно, ви також переживаєте почуття вини й каяття, і мені вас жаль, бо дуже скоро ви побачите, якими злостивими можуть бути люди. У теленовинах і в газетах почнуть обговорювати, як ваша безтурботність зробила можливим те, що я вдіяв. Ваші друзі перестануть балакати з вами. Вас почне цькувати поліція. Коли ви зайдете до супермаркету, люди на вас дивитимуться, а потім починатимуть перешіптуватися між собою. Декому буде мало перешіптування, і вони «скажуть вам все просто в обличчя». Мене б не здивувало, якби почалися акти вандалізму проти вашого дому, тому скажіть людям з вашої служби безпеки (я певен, що вона у вас мається), аби вони «були насторожі».

Я не сподіваюсь на те, що ви захочете зі мною поспілкуватися, чи, може, я помиляюсь? О, я не маю на увазі лицем до лиця, але існує одне безпечне місце, безпечне для нас обох, де ми могли б побалакати за допомогою наших комп’ютерів. Воно називається «Під Блакитною Парасолькою Деббі». Якщо ви захочете так зробити, я вже навіть приготував там для вас ім’я користувача. Це ім’я: «otrelaw19».

Я розумію, що зробила б пересічна людина. Пересічна людина відразу віднесла б цього листа в поліцію, але дозвольте мені поставити запитання. Хіба вони зробили для вас щось добре, окрім як зацькували до того, що ви тепер катуєтеся безсонними ночами? Хоча ось ще яка думка, якщо ви бажаєте моєї смерті, віддати цей лист в поліцію — гарний спосіб цього досягти, такий само надійний, як приставити мені до скроні пістолет і натиснути гачок, тому що я сам себе вб’ю.