— Напевне ж існує зв’язок між старими приятелями по Деператменту поліції?

— Існує, але якби я намагався ним скористатися, я поставив би в негарну позицію і старих приятелів, і самого себе.

Те, що він уже встиг це зробити, покачавши з Піта інформацію, не та новина, якою він буде з нею ділитися по такому короткому знайомству.

Він піднімає лист, який йому показала Джейні.

— По-перше, якщо я погоджуся залишити це між нами двома, я винен у приховуванні речового доказу. — Те, що він уже приховує ідентичний лист, також інформація, якої їй не варто знати. — Принаймні в технічному сенсі. А приховування — це злочинна дія.

На ній відбивається замішання:

— О Боже мій, я ніколи про це не думала.

— З іншого боку, я сумніваюся, щоб у цьому малося щось поживне для криміналістів. Будь-який лист, що упав до поштової скриньки хоч на Марлборо-стрит, хоч на Лоубраяр-авеню, є чи не найбільш анонімною у світі річчю. Були колись часи — я добре їх пам’ятаю, — коли можна було порівняти літери в листі зі шрифтом машинки, на якій його було надруковано. Тобто, якщо ти спромігся знайти саму машинку. То була річ надійна, як відбитки пальців.

— Але цей лист не друкований.

— Атож. Лазерний принтер. Що означає — ніяких слабких відбитків «А» або кривуватих літер «Т». Отже, не так багато я й приховуватиму.

Звичайно, приховування залишається приховуванням.

— Я готовий взятися за цю роботу, Джейні, але п’ять тисяч на тиждень — це сміховинно. Я прийму чек на дві, якщо ви бажаєте його виписати. І виставлю вам рахунок по видатках.

— Це й зблизька не здається достатнім.

— Якщо я до чогось доберуся, ми зможемо поговорити про бонус.

Але він не думає, що прийме якийсь бонус, якщо навіть зможе загнати Містера Мерседеса в глухий кут. Не після того, як він прийшов сюди уже цілком налаштований на пошуки цього сучого сина, щоб солодкими теревенями вмовити її йому допомогти.

— Гаразд. Домовилися. І дякую вам.

— Нема за що. А тепер розкажіть мені про ваші стосунки з Олівією. Усе, що я знаю, це те, що вам звично називати її Оллі, а мені потрібно більше.

— Це забере якийсь час. Хочете ще чашку кави? І трохи печива до неї? У мене є лимонні коржики.

Ходжес погоджується на перше і на друге.

— Оллі.

Джейні промовляє це, а потім замовкає на час настільки довгий, що Ходжес встигає відпити кави з нової чашки і з’їсти коржик. Потім, схрестивши ноги, вона знову відвертається до вікна і вітрильних човнів, і питається, не дивлячись на нього:

— Ви коли-небудь любили людину, яка вам не подобалася?

Ходжес думає про Коріну та ті бурхливі півтора року, що передували остаточному розриву.

— Так.

— Тоді ви зрозумієте. Оллі була моєю старшою сестрою, старшою на вісім років. Я її любила, але коли вона поїхала вчитися в коледжі, я була найщасливішою дівчинкою в усій Америці. А коли через три місяці вона звідти вилетіла і мерщій повернулась додому, я почувалася, як та втомлена дівчинка, якій доводиться завдавати знову собі на плечі великий клунок із цеглою, після того як їй було дозволено його на якийсь час опустити. Вона не ставилася до мене зле, ніколи мене не обзивала, не смикала за коси, не знущалася з мене, коли я поверталася додому з молодшої школи, тримаючись за руки з Маркі Саллівеном, але коли вона була вдома, ми завжди перебували в Жовтому Стані[155]. Ви розумієте, що я маю на увазі?

Ходжес не зовсім щодо цього впевнений, але все одно киває.

— Від їжі їй нудило в шлунку. У неї з’являлися висипи, коли вона будь від чого нервувалася; співбесіди з роботодавцями — то було найгірше, хоча врешті-решт вона отримала місце секретарки. Вона мала добру кваліфікацію і була дуже миловидною. Ви це знали?

Ходжес видає якийсь ухильний звук. Якби йому випало відповідати чесно, він міг би сказати: «Я можу в це повірити, тому що бачу це в вас».

— Одного разу вона погодилася повести мене на концерт. Виступали «Ю Ту»[156], і я дико хотіла їх побачити. Оллі вони також подобалися, а надвечір перед концертом вона почала блювати. Їй було так погано, що батьки кінець-кінцем повезли її до клініки невідкладної допомоги, а мені довелося залишитися вдома, дивитися телевізор, замість того щоб танцювати поґо й верещати перед Боно[157]. Оллі божилася, що то було харчове отруєння, але ми всі тоді їли однакову їжу, але нікому іншому не стало погано. То був стрес, ось що то було. Чистісінький стрес. Хтось розказуватиме мені про іпохондрію? З моєю сестрою, для котрої кожний головний біль означав пухлину мозку, а кожний прищик — рак шкіри. Якось у неї трапився кон’юктивіт і цілий тиждень вона провела у впевненості, що ось-ось осліпне. Менструації в неї… то були просто фестивалі фільмів жахів. Вона ставала лежачою хворою, поки вони не закінчувалися.

— І все одно вона не втрачала роботу?

Відповідь Джейні суха, як Долина Смерті[158]:

— Менструації в Оллі зазвичай тривали точно сорок вісім годин, і завжди припадали на вікенд. То було чудо дивне.

— О, — Ходжесу несила було придумати якусь іншу реакцію у відповідь.

Джейні кілька разів пучкою пальця крутить на кавовому столику лист, а потім піднімає на Ходжеса оті свої світло-сині очі.

— Він тут використовує одну фразу — щось про невротичні тики. Ви це помітили?

— Так.

Ходжес помітив дуже багато й інших деталей у цьому листі, здебільшого, як у багатьох моментах, він скидається на негативний відбиток того листа, який отримав він.

— У моєї сестри також вистачало власних. Ви могли помітити деякі з них.

Ходжес смикає на собі краватку в один бік, а потім в інший.

Джейні вишкіряється:

— Так, це один з них. Було ще чимало й інших. Мацати вмикачі світла, щоб перевірити, чи вони вимкнуті. Після сніданку вимикати з розетки тостер. Перед тим, як кудись вийти, вона завжди промовляла «хліб-з-маслом», бо вважається, якщо так зробиш, то пригадаєш усе, про що забув. Я пам’ятаю, одного дня вона мусила відвезти мене машиною до школи, бо я запізнилася на автобус. Мама з татом тоді вже пішли на роботу. Ми проїхали уже півдороги туди, і раптом її охопила впевненість, що вдома залишилася ввімкнутою духовка. Ми мусили розвернутися, поїхати назад і перевірити. Нічого неможливо було вдіяти. Духовка, звісно, була вимкнута. Я потрапила в школу тільки на другий урок і отримала свою першу й єдину заборону виходити на перерву. Я тоді страшенно розізлилася. Я часто злилася на неї, але й любила її також. Мама, тато, ми всі її любили. То було ніби вродженим почуттям. Але повірте, вона була іще той мішок із цеглою.

— Надто нервова, щоб виходити між люди, а проте це їй не завадило не просто вийти заміж, а вийти за великі гроші.

— Насправді вона вийшла за рано лисіючого клерка з тієї інвестиційної компанії, в якій сама працювала. Кент Трелоні. Сущий фрік — я використовую це слово ласкаво — закоханий у відеоігри. Він почав вкладатися в деякі з компаній, що створювали ті ігри, і ті інвестиції йому відплатилися. Моя мати казала, що він має чарівний доторк, а тато казав, що він тупо удачливий, але справа була не в тому і не в іншому. Він знав цю тему, ото й усе, а те, чого не знав, він вивчав, наче роботу робив. Коли під кінець сімдесятих вони побралися, вони були всього лиш заможними. А потім Кент відкрив для себе «Майкрософт».

Вона відкидає назад голову і розряджається щирим реготом, лякаючи його.

— Вибачте, — каже вона. — Просто подумалось про суто американську іронію в усьому цьому. Я була миловидною, а також добре пристосованою і компанійською. Якби я взяла участь у якому із конкурсів краси — які, якщо бажаєте знати, я називаю м’ясними шоу для чоловіків, але навряд чи ви бажаєте, — я б завиграшки отримала титул Міс Конгеніальність. Багато подружок, багато друзів, багато телефонних дзвінків і багато побачень. У старшому класі Католицької середньої школи я керувала орієнтацією новачків і чудово робила цю роботу, якщо наважитися так казати про себе[159]. Загоювала чимало чужих нервів. Моя сестра була такою ж гарненькою, але вона була невротичкою. З обсесивно-компульсивним розладом. Якби вона бодай колись узяла участь у конкурсі краси, вона б обригала собі весь купальний костюм.