Хенк Бісон не сидить у своєму будинку, тож він встигає перейти вулицю раніше, ніж Ходжес зупиняє «мерседес» Олівії Трелоні на під’їзній алеї Хартсфілдів. Ходжес зітхає і натискає кнопку опускання водійського вікна.

— Я таки хотів би знати, що тут відбувається, — каже містер Бісон. — Чи має це якийсь стосунок до того ґвалту в Лоутавні?

— Містере Бісон, — каже Ходжес, — я розумію ваше занепокоєння, але вам потрібно повернутись до свого буднику і…

— Ні, зачекайте, — втручається Холлі. Вона перехиляється через центральний консоль «мерседеса» Олівії Трелоні, щоб бачити обличчя містера Бісона. — Скажіть мені, як розмовляє містер Хартсфілд. Мені потрібно знати, як звучить його голос.

Бісон дивиться збентежено.

— Як і у всіх, я гадаю. А що?

— Він у нього низький? Ну, знаєте, баритон?

— Ви маєте на увазі, як у тих товстих оперних співаків? — сміється Бісон. — Та де там збіса. Що це взагалі за питання таке?

— І не високий, не писклявий?

Бісон, звертаючись до Ходжеса, запитує:

— Ваша напарниця божевільна?

«Тільки трішечки», — думає собі Ходжес.

— Дайте відповідь на запитання, сер, — мовить він.

— Ані не низький, ні писклявий. Звичайний! Що тут відбувається?

— Без акценту? — наполягає Холлі. — Ну, скажімо… гм… південного? Чи новоанглійського? Або, можливо, бруклінського?

— Ні, я сказав. Голос у нього, як у всіх.

Холлі відхиляється на спинку сидіння, вочевидь задоволена.

Ходжес каже:

— Зайдіть до себе в дім, містере Бісон. Будь ласка.

Бісон фиркає, проте йде назад. Біля підніжжя свого ґанку він затримується, щоб кинути погляд через плече. Один із тих поглядів, що їх Ходжес багато разів бачив раніше, погляд отой, що «я виплачую тобі зарплатню, засранцю». Потім він заходить у будинок, затріскуючи за собою двері, щоб дати їм зрозуміти свою думку. І вже невдовзі він з’являється знову, у вікні, зі складеними на грудях руками.

— А якщо він подзвонить до копівської стайні та спитає, що тут робиться? — питає із заднього сидіння Джером.

Ходжес усміхається. Посмішка в нього зимна, але щира.

— Щасти йому в цьому цього вечора. Ходімо.

Ведучи їх вервечкою за собою по вузькій доріжці між гаражем і будинком, він позирає собі на годинник. Чверть по шостій. Він думає: «Як же летить той час, коли ти розважаєшся».

Вони входять до кухні. Ходжес відчиняє двері в підвал і тягнеться рукою до вмикача.

— Ні, — каже Холлі. — Облиште.

Ходжес дивиться на неї запитально, але Холлі вже відвернулась до Джерома.

— Ви мусите це зробити. Містер Ходжес занадто старий, а я жінка.

Якусь мить Джером не второпає, але потім йому доходить.

— Контроль дорівнює світлу?

Вона киває. Обличчя в неї напружене, витягнуте.

— Це спрацює, якщо ваш голос хоч якось близький до його.

Джером вступає в одвірок, майже несвідомо прокашлюється і промовляє: «Контроль».

Підвал залишається темним.

Ходжес каже:

— У тебе природно низький голос. Не баритон, але низький. Саме тому ти сприймаєшся старшим, ніж насправді, коли говориш по телефону. Спробуй промовити те саме трішечки вище.

Джером повторює слово, і світло в підвалі загорається. Холлі Джібні, чиє життя ніколи не було занадто схожим на комедійний телесеріал, сміється, аж сплескує долонями.

Шоста двадцять, коли Таня Робінсон прибуває до «МАКу», і, прилаштовуючись у чергу в’їжджаючих автомобілів, вона думає, що треба було прислухатися до приставань дівчаток і виїхати з дому на цей концерт на годину раніше. Парковка вже на три чверті заповнена. Хлопці в помаранчевих безрукавках спрямовують машини. Один з них махає їй наліво. Вона повертає в той бік, кермуючи з повільною обережністю, бо вирушила на цьоговечірнє сафарі в позиченому в Джинні Карвер «Тахо»[339]; і останнє, чого б їй хотілося, це зачепити когось бампером. Дівчатка позаду неї — Хільда Карвер, Бетсі ДеВітт, Дайна Скотт і її власна Барбара — буквально підскакують від збудження на сидіннях. Вони зарядили СіДі-плеєр «Тахо» своїми дисками «Довколишніх» (на всіх у них їх є шість штук) і раз у раз верещать: «Ой, я так люблю оцю!» кожного разу, як починається нова пісня. Це так шумно, так напружено, і Таня дивується, усвідомлюючи, що це дарує їй задоволення.

— Дивіться, не наїдьте на отого інваліда, місіс Робінсон, — гукає і показує Бетсі.

Інвалід кощавий, блідий і лисий, такий весь, наче він губиться всередині своєї мішкуватої майки. На колінах у себе він тримає щось таке, ніби фотографію в рамці, а ще вона помічає в нього отой специфічний мішечок сечоприймача. Печально стирчить з бокової кишені його крісла-візка веселий прапорець «Довколишніх». «Бідний чоловік», — думає Таня.

— Може, нам варто допомогти йому, — каже Барбара. — Він пересувається так жахливо повільно.

— Хай буде благословенне твоє добре серце, — каже Таня. — Дозволь мені запаркуватися, і якщо він ще не добереться до залу, коли ми вже виліземо з машини й підемо туди, саме так ми й зробимо.

Вона втискує позичений «Тахо» у вузький простір вільної ділянки та з віддихом полегшення вимикає двигун.

— Господи, подивіться, які там черги, — каже Дайна. — Тут людей, мабуть, цілий зільйон.

— І зблизька не так багато, — каже Таня, — проте все ж таки повно. Утім, двері скоро вже відкриють. І місця в нас гарні, отже не хвилюйтеся щодо цього.

— Ти ж не забула квитки, правильно, мамо?

Таня демонстративно перевіряє свою сумочку.

— Тут вони, тут лежать, любонько.

— А сувеніри ми купимо?

— Кожній по одному, і нічого такого, що коштує дорожче десяти доларів.

— У мене є власні гроші, місіс Робінсон, — каже Бетсі, коли вони вилазять із «Тахо». Дівчатка трохи нервують від вигляду натовпу, що дедалі зростає перед фасадом «МАКу». Вони тримаються купкою, їхні тіні стають єдиною темною калюжкою в різкому світлі надвечірнього сонця.

— Я певна, що ти маєш гроші, Бетс, але ця справа лежить на мені, — каже Таня. — А тепер послухайте, дівчатка, я хочу, щоб ви віддали мені на зберігання ваші гроші й телефони. На таких великих публічних сходинах інколи трапляються кишенькові злодії. Я все віддам вам назад, коли ми вже безпечно розсядемося по своїх місцях, але жодних дзвінків чи текстингу, коли розпочнеться шоу — з цим нам усе ясно?

— А можна нам кожній перед тим сфотографуватися по разу, місіс Робінсон? — питається Хільда.

— Так. Кожна по одному знімку.

— Два! — прохає Барбара.

— Гаразд, по два. Але поспішіть.

Кожна з них робить по два знімки, домовляючись пізніше відправити їх електронною поштою, щоб у всіх був повний набір. І Таня також робить парочку, фотографуючи дівчаток купкою, з руками одна в одної на плечах. «Якими гарними вони виглядають», — думає вона.

— Гаразд, леді, здавайте сюди вашу готівку й щебетавки.

Дівчатка віддають їй гроші — з усіх разом назбирується доларів тридцять — і свої цукеркових кольорів телефони. Усе це Таня кладе собі до сумки й кнопкою на електронному ключі замикає джип Джинні Карвер. Вона чує заспокійливе «клац» слухняних замків — звук, що означає безпеку й надійність.

— А тепер, слухайте сюди, ви, божевільні жіночки. Ми всі йдемо, тримаючись за руки, поки не опинимося на своїх місцях, гаразд? Ану, дайте мені почути ваше «окей».

— Окей! — кричать дівчатка й хапаються за руки. Вони шикуються струмочком, у своїх найкращих облипчастих джинсах і найкращих кросівках. На всіх майки з «Довколишніми», а в Хільди волосся зав’язане в кінський хвостик білою шовковою стрічкою, на якій червоними літерами написано: «Я ¦ КЕМА».

— Ми йдемо на чудову розвагу, правильно? Найкращу з усіх, правильно? Ану, дайте мені почути ваше «окей».

— ОКЕЕЕЙЇЇЇ!

Задоволена, Таня веде їх до «МАКу». Це довга подорож по гарячому щебенистому покриттю парковки, але, схоже, нікому з них це не псує настрою. Таня шукає очима того лисого чоловіка в кріслі-візку й помічає, що він прокладає собі шлях до краю тієї черги, що складається з інвалідів. Ця черга набагато коротша, але їй все одно сумно бачити усіх тих людей-калік. Потім крісла-візки починають рухатися. Інвалідів починають впускати першими, і вона вважає, що це гарне рішення. Нехай всі або більшість з них займуть свої місця у спеціально відведеному для них секторі, перш ніж розпочнеться масове нашестя.