Сирени. Він чує сирени. Ще крики. Хтось комусь іншому гукає, щоб вище піднімали драбину.

— У якому ломбарді?

— «Король Порядності — Ломбард & Кредити», на південь по МЛК-авеню. Ти знаєш це місце?

— Йо…

— І вгадай, хто ним володіє? — Але Піт занадто збуджений, щоб дати йому час на здогадку. — Алонсо Моретті! Второпав?

Ходжес ніц не второпав.

— Моретті — це онук Фабріціо Аббасіа, Білле! Фаббі Носа! Ну що, наводиться фокус тепер?

Спершу йому все одно нічого не ясно, оскільки, коли Піт з Ізабель його допитували, він просто висмикнув прізвище Аббасіа зі своєї ментальної картотеки старих справ, як когось, хто міг бути до нього вороже налаштованим… а таких за роки набереться кілька сотень.

— Піте, власник «Короля» чорний. Там усі такі бізнеси належать чорним.

— А от хера. На вивісці ім’я Бертонна Лоренса, але заклад в оренді, сам Лоренс і є лише вивіскою, і він зараз виспівує геть про все, як по нотах. А хочеш найкраще? Частина цього улову належить нам, бо пара патрульних копів стартонули цю справу десь за тиждень до того, як тих торговців збиралися скрутити хлопці з «Ей-Ті-Еф». Усі детективи департаменту зараз тут. Шеф уже в дорозі, а з ним і караван преси більший за Парад «Мейсіз» на День подяки[330]. Нізащо федералам не прибрати все це собі до рук. Нізащо! — Цього разу його сміх звучить абсолютно божевільно.

«Усі детективи департаменту, — думає Ходжес. — Таким чином, що залишається на Містера Мерседеса? А мізер, от що, азохенвей».

— Білле, я мушу йти. Це… друже, це фантастично.

— Авжеж, ти тільки спершу скажи, який це має стосунок до мене.

— Той, що ти казав. Бомба в машині, то була помста. Моретті хотів криваво відплатити за свого діда. На додаток до гвинтівок, кулеметів, гранат, пістолетів та різної іншої вогнепальної зброї там іще мається щонайменше чотири дюжини ящиків листів деташиту компанії «Гендрикс Кемікелз»[331]. Ти знаєш, що це таке?

— Гумована вибухівка.

От тепер наводиться фокус.

— Йо. Її підривають азидо-свинцевим детонатором, а ми вже знаємо, що саме такий тип було використано для підриву тієї вибухівки, що була в твоїй машині. Хімічного аналізу самої вибухівки ми поки ще не маємо, але коли отримаємо, з’ясується, що там був якраз деташит. Можеш бути певним. Ну й, щасливчик же ти сучий син, Білле.

— Це так, — каже Ходжес. — Я такий.

Він може собі уявити картинку перед «Королем Порядності»: копи й агенти «Ей-Ті-Еф» повсюди (імовірно, вже сперечаються щодо юридичного підпорядкування цієї справи), і весь час під’їжджають нові й нові. Лоубраяр перекрито, мабуть, заблоковано й МЛК-авеню. Збираються натовпи ґав-зівак. Невдовзі з’являться шеф поліції та інші добірні великі цабе. Не омине нагоди виголосити промову мер. Плюс усі ті репортери, знімальні групи й фургони прямої телетрансляції. Піт сходить на лайно від збудження, а Ходжесу заводити довгу та складну оповідку про Бійню при Міському Центрі та комп’ютерний чат-сайт, що називається «Під Блакитною Парасолькою Деббі», про мертву мамуню, яка, либонь, допилася сама до смерті, і про збіглого майстра з ремонту комп’ютерів?

Ні, вирішує він. Не буду.

Тож він бажає Піту удачі й натискає кнопку КІНЕЦЬ.

Коли він повертається назад до кухні, Холлі там нема, хоча він її чує. Здається, ніби Холлі Мимря перетворилася на Холлі Проповідницю Воскресіння. Безпомилково, її голос звучить з отією специфічною модуляцією «добрий Господь Всемогутній», принаймні в цю мить.

— Я з містером Ходжесом і його другом Джеромом, — каже вона. — Мамо, вони мої друзі. Ми чудово пообідали разом. Зараз ми роздивляємося певні краєвиди, а ввечері матимемо гарну вечерю разом. Ми розмовляємо про Джейні. Я можу це робити, якщо мені хочеться.

Навіть у своєму замішанні через їх поточну ситуацію і безупинну печаль по Джейні, Ходжеса надихає те, як Холлі відстоює себе перед тіткою Шарлоттою. Він не може бути упевненим, що це діється вперше, але заради Бога живого, можливо, це так.

— Хто кому подзвонив? — питає він у Джерома, киваючи в бік її голосу.

— Зателефонувала Холлі, але ідея була моєю. У неї був вимкнутий телефон, щоб мати не могла їй додзвонитися. Вона не хотіла цього робити, поки я не сказав, що її мати може подзвонити копам.

— Ну то й що, що я це зробила? — каже тепер Холлі. — Машина належала Олівії, і це не схоже на те, ніби я її вкрала. Я повернуся на ніч, мамо. А поки що залиш мене в спокої!

Вона заходить назад до кімнати така розчервоніла, виклична, очі юні, і дійсно гарна.

— Ти супер, Холлі! — каже Джером, піднімаючи руку для високої п’ятірки.

Вона ігнорує його жест. Її очі — все ще роз’ярені — вчепилися в Ходжеса.

— Якщо ви дзвонили в поліцію і я потраплю в неприємності, мені на те байдуже. Але якщо ви цього ще не робили, ви не мусите. Вони його не зможуть знайти. Ми зможемо. Я знаю, що ми зможемо.

Ходжес розуміє, що, якщо арешт Містера Мерседеса є важливішим для когось на землі більше, ніж для нього, цією людиною є Холлі Джібні. Можливо, вперше в своєму житті вона робить щось значуще. І робить це разом з людьми, яким вона подобається і які її поважають.

— Я притримаю цю справу трішки довше. Здебільша тому, що копи саме сьогодні зайняті дечим іншим. Кумедна річ — чи радше, тут присутня іронія — це те, що вони вважають, ніби те пов’язано зі мною.

— Про що ви говорите? — питає Джером.

Ходжес кидає погляд собі на годинник і бачить, що вже двадцята хвилина по другій. Вони пробули тут достатньо довго.

— Поїхали до мене додому. Я вам усе розповім дорогою, а потім ми зможемо ще раз обсмоктати нашу справу. Якщо ні до чого не дійдемо, тоді я знову подзвоню моєму старому напарнику. Я не ризикну, щоб десь сталося нове шоу жахів.

Хоча ризик тут вже присутній, і він бачить з їхніх облич, що й Джером, і Холлі розуміють це не гірше за нього.

— Щоб подзвонити матері, я пішла в той маленький кабінетик при вітальні, — каже Холлі. — Там є ноутбук місіс Хартсфілд. Якщо ми їдемо до вас додому, я хочу забрати його з собою.

— Навіщо?

— Може, мені вдасться дізнатись, яким чином зайти в його комп’ютери. Вона могла десь занотувати клавішні команди або пароль, який активується голосом.

— Холлі, це здається малоймовірним. Такі психічно хворі парубки, як цей Брейді, приділяють величезну увагу тому, щоб приховати від усіх, ким вони насправді є.

— Це я знаю, — каже Холлі. — Звісно, що я це знаю. Тому що сама психічно хвора, і я намагаюся це приховувати.

— Нумо, Холлі, ходімо. — Джером намагається взяти її за руку. Холлі йому не дається. Натомість вона дістає з кишені сигарети.

— Я хвора, і я знаю, що я хвора. Моя мати також це знає, і вона за мною назирає. Вона стежить за мною. Тому що вона бажає мене захищати. Місіс Хартсфілд мусила б робити так само. Він був її сином, врешті-решт.

— Якщо та жінка Лінклаттер у «Дискаунт Електронікс» має рацію, — каже Ходжес, — місіс Хартсфілд більшість часу залишалася в сраку п’яною.

Холлі відповідає:

— Вона могла бути високофункціональною п’яничкою. Чи у вас є якась краща ідея?

Ходжес здається.

— Окей, беріть ноутбук. Та й що за чорт.

— Не зараз, — каже вона. — Через п’ять хвилин. Я хочу викурити сигарету. Я вийду на ґанок.

Вона виходить надвір. Сідає. Закурює.

Ходжес гукає крізь сітчасті двері:

— Коли ви стали такою рішучою, Холлі?

Вона не обертається для відповіді:

— Коли я побачила, як на вулиці горять шматки моєї кузини.

За чверть до третьої того дня Брейді виходить зі своєї кімнати в «Мотелі 6» подихати свіжим повітрям і стежить за «Курником»[332] на протилежному боці автотраси. Він переходить дорогу й замовляє собі останню в житті їжу: «Насолоду-квоктуху» з додатковою підливою і салатом з капусти. У ресторанній секції майже порожньо, і він несе свою тацю до столика біля вікна, щоб посидіти на сонечку. Невдовзі його для нього не стане, тож чому б йому ним не повтішатися, поки ще може.