Холлі не відповідає, що з її боку є люб’язністю. Їй навіть не знадобиться заходити до «Дискаунт Електронікс» і щось питати у брудної білявки; тепер, коли їм відоме його ім’я, вона, мабуть, може дізнатися адресу Хартсфілда зі свого диявольського «айПада».

Срака.

— Гаразд, ви можете поїхати. Але кермую я, а коли ми дістанемось туди, ви з Джеромом залишитеся в машині. Маєте з цим якісь проблеми?

— Ні, містере Ходжес.

Цього разу її очі знаходять його обличчя і залишаються на ньому цілі три секунди. Це може бути крок уперед. «Та з Холлі, — думає він, — хто це може знати».

Через різке скорочення бюджету в минулому році в більшості патрульних машин у місті полісмени їздять соло. Це не стосується Лоутавна. У Лоутавні в кожнім крузері їх сидить двійко, ідеальний дует складається щонайменше з однієї кольорової особи, оскільки в Лоутавні національні меншини становлять більшість. Третього червня, щойно після полудня, офіцери Лаверті й Розаріо патрулюють Лоутавн-авеню приблизно за милю далі від того віадука, де Білл Ходжес якось завадив парочці тролів пограбувати одного малого. Лаверті білий. Розаріо латинка. Оскільки номер їх патрульного ридвана 54, у поліцейському департаменті вони знані як Туді й Малдун — за іменами тих копів у давньому серіалі під назвою «Патруль 54, де ви?»[313] Вряди-годи Амаріліс Розаріо під час переклику розважає своїх колег, лицарів у блакитній уніформі, подаючи репліку: «Ого, ого, Туді, в мене є ідея!» З її домініканським акцентом це звучить неймовірно кумедно й завжди викликає сміх.

Тим не менше, під час патрулювання саме вона виконує роль Міс-Котра-Дбає-Про-Справу. Обоє дбають. У Лоутавні інакше не можна.

— Ті хлопці, що отам на розі, нагадують мені «Блакитних Янголів»[314], повітряне шоу яких я одного разу бачила, — каже вона зараз.

— Йо?

— Щойно вони нас помітили, і зразу ж розлітаються зі строю. Диви-но, он пішов ще один.

Вони якраз наближаються до перехрестя Лоубраяр-авеню і Страйк-стрит, і там хлопець у тренувальній куртці з емблемою «Клівленд Кавальєрс»[315] (завеликій і абсолютно недоречній у такий теплий день) раптом залишає стіну, під якою він був огинався, і з похиленою головою швидким кроком рушає вздовж Страйк-стрит. На вигляд йому років тринадцять.

— Може, він оце згадав раптом, що сьогодні в школі уроки, — каже Лаверті.

Розаріо сміється:

— Якби ж то так.

Тепер вони наближаються до перехрестя Лоубрайар і авеню імені Мартіна Лютера Кінга. МЛК-авеню — це ще одна жвава вулиця в цьому гетто, і цього разу з півдюжини хлопців, що стовбичили на ній, раптом вирішують, що вони мають нагальні справи в якихось інших місцях.

— І цей стрій розлітається, от і гаразд, — сміється Лаверті. Сміється, та не дуже радісно насправді. — Слухай, де б ти хотіла поїсти?

— Давай-но подивимося, чи стоїть той фургон на Рендолф-стрит, — каже вона. — У мене настрій на тако[316].

— Сеньйор Тако — це саме те, — погоджується він. — Але давай відгорнемо вбік боби, окей? Нам ще чотири години в цьому… ого. Ану поглянь, Розі, це дивно.

Прямо попереду з передніх дверей певного закладу виходить якийсь чоловік з довгою коробкою для квітів. Це дивно, тому що там не квіткова крамниця; це заклад, що зветься «Король Порядності — Ломбард & Кредити». Не менш дивно й те, що чоловік цей на вигляд білий, а вони зараз перебувають у найчорнішій частині Лоутавна. Він підходить до брудно-білого фургона «Еконолайн»[317], який стоїть на жовтому бордюрі: штраф двадцять доларів[318]. Проте Лаверті з Розаріо голодні, вони мріють про тако з тим пікантним соусом, що його Сеньйор Тако тримає просто на шинквасі, і напевне вони б на це не зважили. Мабуть, не зважили б.

Але.

З Девідом Берковіцом був штрафний квиток за парковку. З Тедом Банді були несправні задні фари[319]. А сьогодні для того, щоб змінити світ, вистачає коробки для квітів з погано закладеними клапанами на її торцях. Коли той парубок намацує ключі до свого старого фургона (навіть імператор Монго Мін не ризикнув би залишити незамкненою свою машину у Лоутавні[320]), коробка перехиляється донизу. Її торець розкривається і дещо з неї частково вислизає.

Парубок підхоплює ту річ і встигає засунути назад раніш, аніж вона випадає на асфальт, проте Джейсон Лаверті відбув два тури в Іраку, тож він може впізнати гранатомет, коли його бачить. Він вмикає мигавку й вирулює позаду парубка, котрий озирається з переляканим виглядом.

— Зброю! — гукає Лаверті своїй напарниці. — Наголо!

Вони вилітають з дверей, кожен із затиснутими в обох кулаках «Глоками», націленими в небо.

— Киньте коробку, сер, — кричить Лаверті. — Киньте коробку й покладіть руки на фургон! Нахиліться вперед. Негайно.

Недовгу мить парубок — йому приблизно сорок, шкіра оливкового кольору, похилі плечі — притискає собі до грудей коробку ще міцніше, немов дитину. Але коли Розі Розаріо опускає пістолет, націлюючись йому в груди, він кидає коробку. Вона розвалюється, відкриваючи те, що Лаверті на око визначає, як протитанковий гранатомет російського виробництва «Хашим».

— Свята срака! — мовить Розаріо, а потім: — Туді, Туді, у мене іде…

— Офіцери, опустіть вашу зброю.

Лаверті не відриває очей від парубка-«гранатометника», але Розаріо обертається і бачить якогось сивочолого білого у синій куртці. У вусі в нього навушник, а в руці власний «Глок». Перш ніж вона встигає в нього бодай щось перепитати, вулиця вже повна людей у синіх куртках, і всі вони біжать до закладу «Король Порядності — Ломбард & Кредити». В одного з них у руках брус-таран «Стінгер», той, що його копи називають бейбі-двероламом[321]. На спинах їхніх курток вона бачить літери ATF[322] й відразу отримує оте безпомилкове відчуття «я вступила в лайно».

— Офіцери, опустіть вашу зброю. Я агент Джеймс Косинський, Ей-Ті-Еф.

Лаверті каже:

— Може, як на вашу ласку, хтось із нас двох спершу замкне на ньому кайданки? Просто питаю.

Агенти «Ей-Ті-Еф» ломляться у ломбард, як передріздвяні покупці у «Волмарт» в Чорну п’ятницю[323]. На протилежному боці вулиці вже збирається натовп, поки що надто ошелешений кількістю спецагентів, щоб почати закидувати їх лайкою. Або камінням, як на те пішло.

Косинський зітхає:

— Та вже можете, — каже він. — Запізно нам коня сідлати.

— Ми не знали, що ви тут щось ведете, — каже Лаверті. Тим часом руки парубка-гранатометника вже в нього за спиною, зап’ясток до зап’ястка. Добре видно, що для нього це не перше родео. — Він відмикав цей фургон, і я побачив, як оте висунулося з торця його коробки. Що я мусив ще іншого робити?

— Те, що й зробили, звісно.

З нутрощів ломбарду лунають звуки битого скла, крики й гупання брус-тарана, що уже взявся до роботи.

— Раз ви вже тут, то от що я вам скажу, чому б не посадовити містера Кавеллі на заднє сидіння вашої машини, а вам самим зайти досередини. Побачите, який у нас улов.

Поки Лаверті з Розаріо ескортують заарештованого до свого крузера, Косинський занотовує їхній номер.

— Агов, — питає він, — то хто ж з вас Туді, а хто Малдун?

У той час, коли ударна спецгрупа «Ей-Ті-Еф» на чолі з агентом Косинським починає обстежувати приховане за скромним фасадом закладу «Король Порядності — Ломбард & Кредити» його бездонне складське приміщення, певний сірий седан «мерседес» зупиняється біля бордюру навпроти садиби № 49 на В’язовій вулиці. За кермом Ходжес. Сьогодні Холлі їде на пасажирському сидінні поряд із водієм — тому що, як вона запевняє (принаймні певною мірою логічно), це більше її машина, аніж їхня.