— А що там з Хартсфілдом? — питає Джером. — Є щось нове, чи все як було?

— Все як було, — каже Ходжес.

— А мені байдуже, — каже Холлі. Тоном викличним, але вперше після приїзду в «МакГініс Парк» вона кусає собі губи. — Я б зробила те саме знову, — вона стискує кулаки. — Знову, і знову, і знову!

Ходжес береться за один з тих її кулаків і, втішливо погладжуючи, розтискає його. Джером робить те саме з іншим.

— Звичайно, що ви зробили б, — каже Ходжес. — Саме тому мер і вручив вам медаль.

— Не забуваймо про безплатні поїздки на автобусі й подорожі до музею, — додає Джером.

Вона розслабляється, поки що потроху.

— Чому б я мусила їздити на автобусі, Джероме? У мене купа грошей на рахунку, і в мене є «мерседес» кузини Олівії. Це чудова машина. І з таким малим пробігом.

— Привидів нема? — питає Ходжес. Він не жартує наразі, йому чесно цікаво.

Вона довго не відповідає, тільки дивиться вгору на великий німецький седан, припаркований біля акуратненького імпортного автомобіля Ходжеса[363]. Нарешті вона перестала кусати собі губи.

— Були попервах, — каже вона, — і я думала, може, його продати. Натомість замовила, щоб його перефарбували. Це була моя ідея, не доктора Лейбовіц. — Вона дивиться на них гордо. — Я в неї навіть не питала.

— А тепер?

Джером усе ще тримає її руку. З якогось моменту він полюбив Холлі, таку «важку», якою вона інколи буває. Вони обидва полюбили Холлі.

— Блакитний — це колір забуття, — каже вона. — Я прочитала це якось в одній поемі. — Вона ненадовго замовкає. — Білле, чому ви плачете? Ви думаєте про Джейні?

Так. Ні. І так і ні.

— Я плачу, тому що ми тут, — каже він. — У такий гарний осінній день, що він здається літом.

— Доктор Лейбовіц каже, що плакати — це добре, — зауважує між іншим Холлі. — Що сльози омивають емоції.

— Вона може бути правою щодо цього, — Ходжес думає про те, як Джейні одягала на себе його капелюха. Як вона надавала йому бездоганно правильного нахилу. — Ну, то ми будемо пити це шампанське чи ні?

Джером підтримує пляшку, поки Холлі наливає. Вони піднімають свої келихи.

— За нас, — каже Ходжес.

Вони відгукуються луною. І п’ють.

Одного просякнутого дощем вечора в листопаді 2011 року медсестра поспішає по коридору Клініки травматичних уражень мозку Озерного регіону — спеціального відділення кращого шпиталю міста, «Меморіального імені Джона М. Кайнера». Усього з півдесятка утримуваних соцфондом пацієнтів у КТУМ, включно з одним злославним… хоча з плином часу його зла слава вже почала вицвітати.

Медсестра побоюється, що головний невролог клініки вже пішов, але він усе ще в докторській кімнаті для відпочинку, переглядає медкартки пацієнтів.

— Може, вам захочеться це побачити, докторе Бабіно, — каже вона. — Той містер Хартсфілд. Він прокинувся. — Це змушує лікаря лише поглянути вгору на неї, але сказане медсестрою далі підводить його на рівні. — Він заговорив до мене.

— Через сімнадцять місяців? Екстраординарно. Ви впевнені?

Медсестра вся розпашіла від збудження.

— Так, докторе, абсолютно.

— І що він сказав?

— Він каже, що в нього болить голова. І просить покликати його матір.

Хоча дійсно існує така річ, як «крадіжка писку» (тобто, СПД-сигналу), її неможливо застосувати до жодного з автомобілів, описаних у цій книжці, включно з «Мерседес-Бенцами» SL500, виробленими після настання ери Системи пасивного доступу. Як і всі «бенци», SL500 — це висококласні автомобілі з висококласними системами безпеки.

Подяки висловлюються Рассу Дорру й Дейву Хіґґінсу, які забезпечували допомогу в дослідженнях. А також моїй дружині Табіті, яка знає про мобільні телефони більше за мене, і моєму сину, романісту Джо Гіллу, який допоміг мені вирішити ті проблеми, на які вказала Табіта. Якщо я подав це правильно, це завдяки моїй команді підтримки. Якщо я подав щось неправильно, запишіть це на мою нездатність зрозуміти.

Нен Греєм із видавництва «Скрібнер», як звичайно, бездоганно виконала свою редакторську роботу, і мій син Овен, що неоцінимо, вичитав текст вдруге. Мій агент, Чак Верріл, фанат «Янкі»[364], але я все одно його люблю.

14 вересня, 2013 року