— Ні, ти в мене тільки випитував про це тоді, за ланчем.

Ходжес дарує йому широку посмішку. Це змушує його шлунок згорнутися брижами, як оригамі.

— Агов, — гукає він, — тоді ж я пригощав, хіба не так?

— Хто ж, заради царства небесного, ще міг би хотіти вас підірвати? — питає Ізабель. — Санта-Клаус заніс вас до списку неслухняних дітей?

— Якщо на здогад, то я поставив би власні гроші на сімейку Аббасіа. Скільки тих гівнюків, Піте, ми прибрали тоді по збройовій справі, у четвертому році?

— Дюжину, а може, й більше, але…

— Йо, а всього через рік за актом RICO ще вдвічі понад те[288]. Ми їх вщент розшматували, і Фаббі Ніс тоді сказав, що вони дістануть нас обох.

— Біллі, Аббасіа не можуть дістати нікого. Фабріціо мертвий, його брат у притулку для божевільних, де він вважає себе Наполеоном чи ще кимсь, а решта у в’язниці.

Ходжес усього лиш кидає на нього один погляд.

— Окей, — каже Піт, — неможливо переловити геть усіх тарганів, але це все одно скажена ідея. З усією моєю повагою, друже, але ти всього лиш відставний топтун. Пенсіонер.

— Правильно. Що означає — вони можуть мене запопасти, не створивши пожежної тривоги. Ти ж, з іншого боку, все ще маєш золотий щит, пришпилений до твого портмоне.

— Це анекдотична ідея, — каже Ізабель і складає руки собі під грудьми, немов говорячи: «Облишмо з цим».

Ходжес знизує плечима:

— Хтось спробував підірвати мене, і я не можу повірити, ніби той Мерседес-Кілер якимсь чином отримав екстрасенсорний сигнал, що я цікавлюся Справою Загубленого Ключа. Ба навіть якби й отримав, навіщо йому прибирати мене? Яким чином це могло б привести до нього?

— Ну, він божевільний, — каже Піт. — Як щодо цього для початку?

— Звичайно, але я повторюю: як він міг дізнатися?

— Поняття не маю. Слухай, Біллі, ти що-небудь приховуєш? Зовсім, зовсім нічого?

— Нічого.

— А я думаю, щось є, — каже Ізабель. Вона киває на нього головою. — Агов, ви там не спали з нею часом, чи як?

Ходжес переводить погляд на неї.

— Що ви собі думаєте, Іззі? Подивіться на мене.

Якусь мить вона витримує його погляд, потім опускає очі. Ходжес повірити не може, як близько вона підібралася. «Жіноча інтуїція, — думає він, а потім: — Либонь, це добре, що я не скинув більше ваги, і не запустив собі у волосся того лайна “Тільки для чоловіків”»[289].

— Дивись-но, Піте, я хочу опам’ятатися. Піти додому, випити пива, спробувати покумекати про це.

— Ти присягаєшся, що нічого не приховуєш? Це ж ти і я, а отже?

Ходжес здає свій останній шанс на те, щоб вислизнути чистим, без докорів сумління.

— Анічогісінько.

Піт каже йому, щоб залишався на зв’язку; він знадобиться їм завтра або в п’ятницю для формального протоколу.

— Без проблем. А от ще що, Піте? У найближчому майбутньому я би робив швиденький огляд своєї машини, перш ніж сідати в неї, якби був на твоєму місці.

Уже в дверях Піт кладе руку на плечі Ходжесу й стискає їх.

— Мені шкода, — каже він, — шкода, що таке трапилось і що довелося ставити усі ці запитання.

— Та все гаразд. Ти робиш свою роботу.

Піт дужче стискає Ходжеса за плечі й шепоче йому у вухо:

— Ти таки щось приховуєш. Чи ти гадаєш, я приймаю пігулки для отупіння?

Якусь мить Ходжес обдумує свої можливості. Потім згадує слова Джейні: «Він наш».

Він бере Піта за руки, майже впритул дивиться йому в обличчя й каже:

— Для мене все це така ж точно загадка, як і для тебе. Повір мені.

Перетинаючи зацікавлені погляди й зводячи на ніц запитання, Ходжес іде повз стійла приміщення Детективного відділу з кам’яним обличчям, яке розпливається лише раз. Кессі Шін, з котрою він найчастіше працював у парі, коли Піт був у відпустці, каже:

— Подивись-но на себе. Усе ще живий і бридкіший, ніж завше.

Ходжес усміхається:

— Кого я бачу! Невже це Кессі Шін, Ботоксна Королева?

Він піднімає руку, ніби захищаючись, коли вона хапає зі свого столу прес-пап’є й жартома замахується. Усе це відчувається одночасно фальшивим і реальним. Як ті жіночі бої у пополудневих телепередачах.

У коридорі, біля автоматів з наїдками й содовою, ряд стільців. На двох із них сидять тітка Шарлотта й дядько Генрі. Холлі з ними нема, і Ходжес інстинктивно торкається чохла для окулярів у себе в кишені штанів. Він питає у дядька Генрі, чи покращало йому. Дядько Генрі каже, що так, і дякує йому. Він повертається до тітки Шарлотти й питає, як вона почувається.

— Зі мною все гаразд. От за Холлі я турбуюся. Гадаю, вона винить себе, бо спричинилася до… ну, ви розумієте.

Ходжес розуміє. Спричинилася до того, що Джейні повела його машину. Звичайно, Джейні у всякому випадку сиділа б у ній, але він сумнівається, що це змінило б почуття Холлі.

— Мені хотілося б, аби ви з нею побалакали. Ви пов’язані з нею якимсь таким чином. — Її очі набирають неприємного блиску. — Так, як ви були пов’язані з Джанель. Мабуть, маєте якийсь такий підхід.

— Я це зроблю, — каже Ходжес, і він таки зробить, але спершу з нею побалакає Джером. Тобто, якщо номер на чохлі для окулярів дійсний. Наскільки він розуміє, цей номер, за яким дзвонить дротовий телефон… де саме? У Цинциннаті? У Клівленді?

— Я сподіваюся, від нас не вимагатимуть впізнання її? — мовить дядько Генрі. В одній руці він тримає пластиковий стакан з кавою. Він її навіть не торкався, і Ходжеса це не дивує. Кава в поліцейському відділку славетна своєю гидотністю. — Як ми можемо? Її ж розірвало на шматочки.

— Не будь ідіотом, — втручається тітка Шарлотта. — Вони від нас цього не вимагатимуть. Вони не можуть.

Ходжес каже:

— Якщо в неї коли-небудь знімали відбитки пальців — у більшості людей їх знімали — цього буде достатньо. Вам можуть показати фотографії її одягу, або щось з особистих прикрас.

— Звідки нам знати її прикраси? — схлипує тітка Шарлотта. Якийсь коп, що якраз точив собі воду, озирається на неї. — Я ледь помічала, в чому вона була одягнена!

Ходжес здогадується, що вона склала ціну кожному шву, але не коментує.

— У них можуть матися інші запитання. — (Деякі з них про нього.) — Це не забере багато часу.

Там є ліфт, але Ходжес обирає сходи. На майданчику поверхом нижче він притуляється до стіни, очі заплющені, і робить півдюжини глибоких, тремтливих вдихів. Тепер уже приходять сльози. Він утирає їх рукавом. Тітка Шарлотта виразила турботу щодо Холлі — турботу, яку поділяє й Ходжес, — але жодної журби по своїй розірваній на шматочки племінниці. Він здогадується, що найбільший інтерес тітки Шарлотти щодо Джейні зараз стосується того, що трапиться з тими милими грошенятами, що їх успадкувала Джейні від своєї сестри.

«Я сподіваюся, що вона заповіла їх якомусь, курва, шпиталю для собак», — думає він.

Ходжес сідає із захеканим кректанням. Використовуючи одну зі сходинок як імпровізований стіл він викладає туди чохол для окулярів, а потім — з портмоне — пом’ятий блокнотний аркуш із двома рядами цифр на ньому.

— Алло? — голос слабкий, несміливий. — Алло, хто це?

— Мене звуть Джером Робінсон, мем. Білл Ходжес, здається, мусив вам сказати, що я можу подзвонити.

Тиша.

— Мем? — Джером сидить з комп’ютером, стискаючи свій «Андроїд»[290] так, що ледь його корпус не тріскається. — Міс Джібні?

— Я тут. — Це звучить мало не зітханням. — Він сказав, що хоче впіймати людину, яка вбила мою кузину. Там був жахливий вибух.

— Я знаю, — каже Джером. Далі по коридору Барб тисячний раз починає крутити новий диск «Довколишніх». Він називається «Поцілунки на півдорозі». Він поки що не довів Джерома до оскаженіння, але з кожним новим програванням оскаженіння стає чимраз ближчим.