— Звичайно, — відповідає Ходжес, думаючи про той рекламний проспект, який він отримав у пошті разом з гадючим анонімним листом.

— Їм би могла сподобатися така ідея, бо вони якраз тримають такий бізнес, тільки в них це називається «Кібер-Патруль», і «фольксвагени» в них не чорного, а зеленого кольору. Плюс, існує багацько незалежних. Подивіться в мережі, тільки в нашому місті їх знайдеться сотні дві. Моя дума, краще робить для вас діля, маса Ходжес.

Джером клікає мишкою, закриваючи сайт «Під Блакитною Парасолькою Деббі», і повертається до екранної заставки Ходжеса, роль якої в нього виконує фотографія Еллі, тієї Еллі, якою вона була в п’ять рочків, коли все ще думала, ніби її батько — Бог.

— Але оскільки вас це тривожить, я вдамся до запобіжного заходу. У шафі в мене стоїть древній «айМак», на якому нема нічого, окрім дечого з «Атарі» та ще якоїсь іншої пліснявої старовизни[165]. Я скористаюся ним, щоб перевірити цей сайт.

— Гарна ідея.

— Що-небудь ще я можу для вас зробити сьогодні?

Ходжес уже відкрив було рота, щоб промовити «ні», але вкрадений «мерседес» місіс Т. все ще дражнить його. Щось у тому є вельми неправильне. Він відчував це тоді й відчуває ще дужче зараз — так сильно, що майже його бачить. Проте з майже ніколи не можна було виграти ляльки-пупсика на сільському ярмарку. Та неправильність — це той м’ячик, по якому він хоче вдарити, і мати когось, хто відбив би його йому назад.

— Ти міг би вислухати одну історію, — каже він. Подумки він уже зліпив вигаданий сюжет, який торкнеться усіх основних точок. Хтозна, можливо Джером свіжим оком помітить щось таке, що недобачив він. Малоймовірно, але не неймовірно. — Хочеш її почути?

— Звичайно.

— Тоді візьми Оделла на швору. Ми прогуляємося до «Великих ласунів». Я вже готовий вимазати собі обличчя в полуничному.

— Може, раніше, ніж туди дістанемося, ми побачимо фургон Містера Смаколика? — каже Джером. — Той парубок весь останній тиждень їздив по району, і в нього є страшенно смачні штуки.

— Було б ще краще, — погоджується, підводячись, Ходжес. — Ходімо.

Вони йдуть униз пагорбом до маленького торговельного центру на перехресті Харпер-ровд і Ганновер-стрит з Оделлом, що м’яко ступає між ними на послабленій шворці. За дві милі звідси їм видно будівлі центральної частини, Міський Центр і Арт-культурний комплекс Середнього Заходу домінують серед скупчення хмародерів. На думку Ходжеса, АКС не належить до найгарніших творінь Ю. М. Пея[166]. Не те щоб хтось бодай колись рахувався з його думкою з цього питання.

— То, що там за історія-траторія? — питає Джером.

— Ну, — мовить Ходжес, — скажімо, є такий парубок з давньою пані-подругою, яка живе у центрі міста. Сам він живе у Парсонвілі.

То муніципальний округ відразу за Цукровими Пригірками, не такий шикарний, але далебі не нетрища.

— Дехто з моїх друзів називають той Парсонвіл Вайтвілем, — зауважує Джером. — Я чув, так одного разу сказав мій батько, і мама наказала йому замовкнути з расистськими теревенями.

— Угу.

Друзі Джерома, ті, що чорношкірі, мабуть, називають Цукрові Пригірки також Вайтвілем, що додає Ходжесу впевненості в тому, що принаймні з топографією він не помилився.

Оделл зупиняється проінспектувати квіти місіс Мельбурн. Джером відсмикує його геть, перш ніж пес залишить там свій підпис.

— Ну, як там не є, — продовжує Ходжес, — та його давня пані-подружка має квартиру в кондомініумі в районі Бенсон-Парк — це Віланд-авеню, Бренсон-стрит, Озерна авеню, та частина міста.

— Теж гарно.

— Йо. Він приїздить до неї три-чотири рази на тиждень. Пару разів на тиждень він водить її десь повечеряти або в кіно й залишається в неї на ніч. Коли так робить, він залишає машину — добру машину, «бімер»[167] — на вулиці, тому що район там порядний, добре контролюється поліцією, повно отих потужних дугових натрієвих ліхтарів. А ще й парковка там безкоштовна від сьомої вечора до восьмої ранку.

— Мав би я «бімера», я ставив би його там в якомусь з гаражів і навіть не думав би про безкоштовну парковку, — каже Джером і знову тягне за шворку. — Оделл, припини, пристойні собаки не їдять з риштака.

Оделл озирається через плече і пускає одне око під лоба, немов кажучи: «Звідки тобі знати, що роблять пристойні собаки».

— Ну, в багатих людей іноді бувають дивні уявлення про економію, — мовить Ходжес, думаючи про пояснення місіс Т. причин, чому вона саме так робила.

— Якщо ви так кажете.

Вони вже майже дійшли до торговельного центру. Спускаючись з пагорба, вони чули дзеленькання морозивного фургона, одного разу зовсім близько, але воно знову затихає, коли водій, Містер Смаколик, прямує до кварталу новобудов північніше Харпер-ровд.

— Отже, якось ввечері у четвер той парубок, як звичайно, приїздить із візитом до своєї пані. Він ставить машину, як звичайно — щойно закінчився діловий день, там повно всякого роду парковочних місць, — і замикає машину, як звичайно. Вони з його пані йдуть пішки неподалік, до ресторану, приємно там вечеряють, потім ідуть назад. Його машина стоїть на тому ж місці, він її бачить, перш ніж вони заходять у дім. Він проводить ніч зі своєю пані, а коли виходить звідти вранці…

— Його «бімер» сказав бувай-бувай.

Вони тепер уже стоять перед морозивною крамничкою. Поряд з нею стояк для велосипедів. Джером прив’язує до нього шворку Оделла. Пес лягає, поклавши голову собі на лапи.

— Ні, — каже Ходжес, — машина стоїть. Йому думається, що це збіса добра версія того, що насправді трапилося. Він уже майже сам собі вірить. — Але носом в інший бік, бо тепер вона припаркована на іншому боці вулиці.

У Джерома злітають вгору брови.

— Йо, розумію. Дико, правда? Отже, той парубок іде через вулицю до неї. Машина на вигляд у порядку, вона міцно замкнена, якою він її й залишив, просто стоїть в іншому місці. Тому перше, що він робить, перевіряє, де його ключ, і гоп — той так само у нього в кишені. То що ж там, чорти його забирай, трапилося, Джероме?

— Не знаю, містере Х. Це як з якогось оповідання про Шерлока Голмса, авжеж? Справжня проблема на три люльки[168].

На обличчі в Джерома гуляє легенька посмішка, якої Ходжесу годі інтерпретувати, і він не впевнений, що вона йому подобається. Це розуміюча посмішка.

Ходжес видобуває в себе з «Лівайсів» гаманець (костюм — то гарно було, але яке ж це полегшення, знову вбратися в джинси й пуловер з логотипом «Індіанців»). Вибирає п’ятірку і вручає Джерому.

— Піди купи нам морозива. Я поки поняньчуся з Оделлом.

— Цього не обов’язково робити, він і так слухняний.

— Не маю щодо нього сумнівів, але поки ти стоятимеш в черзі, у тебе буде час поміркувати над моєю маленькою проблемою. Уяви себе Шерлоком, можливо, це допоможе.

— Окей, — тут вигулькує Тайрон Екстазний Кайф. — Тіки ви тута Шерлок! Моя є докта Вацсон!

На дальнім кінці Ганновер-стрит є скверик. Коли загорається «ЙДІТЬ», вони переходять вулицю, займають лаву і спостерігають, як зграйка юних підлітків з розкошлаченим волоссям ризикують своїми життями й кінцівками в утопленому бетонному скейтборд-треку. Оделл поперемінно позирає то на тих хлопчаків, то на ріжки морозива.

— Ти сам ніколи отакого не пробував? — питається Ходжес, киваючи на шибайголів.

— Ні, сар! — Джером відповідає йому диким поглядом. — Моя ж чорний. Моя проводить час — закидувать м’яча в кружала та ганять по біговій доріжка в школі! Наші, чорні хлопи, задуже скорі, увсенький світ то зна.

— Мені здавалося, я просив тебе залишити Тайрона вдома.

Ходжес пучкою знімає з ріжка трохи морозива і простягає скрапуючий палець Оделлу, який живо його очищає.