Жалібники висипають на сонячне світло. На хіднику перед фасадом чути балачку типу «ну-хіба-не-чудова-була-служба», а потім люди вирушають кругом, до парковки позаду будівлі. Дядько Генрі й тітка Шарлотта сунуть туди з Холлі між ними. Слідом за ними Ходжес із Джейні. Коли вони приходять на заднє подвір’я, Холлі, раптом вислизнувши з-під опіки своїх доглядачів, розвертається до Ходжеса з Джейні.

— Дозвольте мені поїхати з вами. Я хочу поїхати з вами.

Позаду дочки маячить тітка Шарлотта, губи стоншені майже до невидимості.

— Міс, мені вже майже цілком достатньо твоїх витівок і примх, як для одного дня.

Холлі не звертає на неї уваги. Вона хапає Ходжеса за руку крижаними пальцями.

— Прошу. Прошу.

— Я не проти, — каже Ходжес, — якщо й Джейні не…

Тітка Шарлотта починає рюмсати. Звук некрасивий, хрипке вороняче крякання серед кукурудзяного поля. Ходжес згадує, як вона нахилилася над місіс Вортон, цілуючи її холодні губи, і йому навертається раптова ймовірність. Він був неправий щодо Олівії; можливо, він неправий також і щодо місіс Джібні. У людях криється більше, ніж видно з їх поверхні, врешті-решт.

— Холлі, ти навіть не знаєш цього чоловіка!

Джейні кладе свою, набагато теплішу, руку на зап’ясток Ходжесу:

— Чому б тобі не поїхати з Шарлоттою й Генрі, Білле? Там повно місця. Ти можеш сісти з Холлі на задньому сидінні. — Вона обертає свою увагу до кузини. — Так буде гаразд?

— Так! — Холлі все ще чіпляється за руку Ходжеса. — Так було б добре!

Джейні повертається до свого дядька:

— А ви не проти?

— Авжеж. — Він життєрадісно поплескує Холлі по плечі. — Що більше, то краще.

— Отак правильно, побільше їй уваги, — каже тітка Шарлотта. — Це якраз те, що вона любить, хіба не так, Холлі?

Не чекаючи відповіді, вона вирушає в бік парковки, підбори морзянкою виклацують сигнал обурення.

Ходжес дивиться на Джейні:

— А як з моєю машиною?

— Я її поведу. Давай ключі. — А коли він вручає їх їй. — Є ще одна річ, яка мені потрібна.

— Йо?

Джейні підчеплює в нього з голови федору і, одягнувши капелюх на себе, надає йому правильного, безтурботного нахилу над лівою бровою. Наморщивши до Ходжеса носа, вона пхекає:

— Йо.

Брейді припаркувався далі по вулиці від похоронного салону, серце в нього б’ється ще дужче, аніж до того. Він тримає в руці мобільний телефон. Номер того «одноразовика», що під’єднаний до бомби перед заднім сидінням «Тойоти», записаний авторучкою в нього на зап’ястку.

Він дивиться, як жалібники стоять купкою на хіднику. Жирного екс-копа неможливо не впізнати; у своєму чорному костюмі він виглядає величезним, як дім. Або як катафалк. На голові в нього якийсь кумедно старомодний капелюх — того фасону, що носять персонажі в чорно-білих детективних кінах тисяча дев’ятсот п’ятдесятих років.

Люди вирушають за ріг, на заднє подвір’я, а трішки перегодом і Ходжес з білявою сукою також ідуть туди. Брейді сподівається, що ця білява сука буде разом з ним, коли вибухне машина. Таким чином вийде повна зачистка — мати й обидві дочки. У цьому матиметься елегантність алгебраїчного рівняння, в якому всі змінні величини розв’язано.

Починають виїжджати машини, всі вони рухаються в його бік, бо саме в цьому напрямку треба їхати, якщо хочеш дістатися Цукрових Пригірків. На їхніх лобових шибках виграє сонце, що не є допоміжним, але неможливо помилитися з «тойотою» жирного екс-копа, коли вона з’являється наприкінці під’їзної алеї похоронного салону і, на мить пригальмувавши, завертає в його бік.

Брейді не дарує навіть короткого погляду орендованому «шеві» дядька Генрі, коли той проїжджає повз нього. Уся його увага сконцентрована на русі жирного екс-копа. Коли його машина проїжджає повз Брейді, той відчуває миттєве розчарування. Білява сука, мабуть, поїхала зі своїми родичами, бо в «тойоті» нема більше нікого, окрім водія. Брейді бачить його лише мелькома, але, навіть попри сонячні відблиски, неможливо ні з чим сплутати той ідіотський капелюх жирного екс-копа.

Брейді набирає номер.

— Я ж тобі казав, що ти не помітиш, як я підкрадатимусь. Хіба я тобі цього не казав, засранцю?

Він натискає ВИКЛИК.

Тієї миті як Джейні тягнеться рукою ввімкнути радіо, починає дзвонити мобільний телефон. Останній звук, який вона видає на землі — усім би так щастило — це сміх. «От ідіот, — думає вона любовно, — пішов і знов забув його тут». Вона тягнеться до бардачка. Лунає другий дзвінок.

Він звучить не з бардачка, він звучить десь з-за…

Нема жодного звуку, принаймні такого, що вона б його почула, тільки миттєве відчуття, ніби якась потужна рука штовхає водійське сидіння. І потім світ перетворюється на білість.

Нехай Холлі Джібні — знана також як Холлі Мимря — і має психічні проблеми, але ні психотропні ліки, ані сигарети, які вона курить потай, не вповільнили її фізично. Щойно дядько Генрі б’є по гальмах, Холлі тієї ж миті — в повітрі ще дрижить звук вибуху — вихоплюється з орендованого «шеві».

Відразу ж за нею Ходжес біжить щосили. Різким болем прохромлює йому груди, і він думає, що зараз з ним може трапитися інфаркт. Почасти він навіть надіється на це, але біль щезає геть. Пішоходи поводяться так, як вони завжди поводяться, коли якийсь акт насильства пробиває діру в світі, який вони сприймали як щось належне. Декотрі падають на тротуар, прикриваючи собі голови. Інші застигли на місці, наче статуї. Зупиняються лише кілька машин; більшість різко набирають швидкість, моментально зникаючи з поля зору. Одна з таких «субару» кольору грязі.

Поки Ходжес важко тупотить навздогін за психічно нестабільною кузиною Джейні, в голові йому церемоніальним барабаном джунглів б’є останнє послання від Містера Мерседеса: «Я збираюся тебе вбити. Ти не помітиш, як я підкрадатимусь. Я збираюся тебе вбити. Ти не помітиш, як я підкрадатимусь. Я збираюся тебе вбити. Ти не помітиш, як я підкрадатимусь».

Він завертає за ріг, послизаючись на підошвах своїх рідко взуваних костюмних туфель, і ледь не збиває Холлі, яка намертво вклякла з похиленими плечима й сумочкою, що, погойдуючись, звисає в неї з руки. Вона втупилася очима в те, що залишилося від Ходжесової «Тойоти». Вибухом її кузов чисто зірвало з коліс, і тепер він скажено палахкотить серед розсипу битого скла. За двадцять футів звідти лежить на боку заднє сидіння, горить його пошматована оббивка. Якийсь чоловік нетвердою, п’яною ходою суне поперек вулиці, обхопивши себе за скривавлену голову. Якась жінка сидить на бордюрі перед крамницею листівок і подарунків з проваленою всередину вітриною, й одну божевільну мить він думає, що це Джейні, але ця жінка в зеленій сукні, і в неї сиве волосся, і звісно ж, це не Джейні, це не може бути Джейні.

Він думає: «Це моя провина. Якби я скористався батьківським револьвером два тижні тому, вона була б живою».

У ньому ще достатньо копа, щоб відсунути цю думку вбік (хоча та не піддається легко). На її місце впливає шокована холодна ясність. Це не його провина. Це вина того сучого сина, який підклав бомбу. Того самого сучого сина, який ввігнався вкраденою машиною у натовп шукачів роботи перед Міським Центром.

Ходжес бачить єдину чорну туфлю з високим підбором, що лежить у калюжі крові, він бачить відірвану руку в тліючому рукаві, що лежить у риштаку, наче викинутий кимсь непотріб, і його мозок вмикається в роботу. Ось-ось тут з’являться дядько Генрі й тітка Шарлотта, а це означає, що часу небагато.

Він хапає за плечі Холлі й розвертає до себе. Бублична зачіска принцеси Леї розсипається, волосся вільно висить вздовж щік. Її широко розплющені очі дивлять просто крізь нього. Мозок Ходжеса — тепер уже холодніший, ніж будь-коли — розуміє, що в такому стані вона йому не підмога. Він ляскає її спершу по одній щоці, потім по другій. Не важкими ляпасами, але достатніми, щоби в неї затріпотіли вії.