— Джероме? На зв’язку.

— Там є хто-небудь?

— Ну… майже так.

Покривало на двоспальному ліжку натягнуто на фігуру, яку неможливо з чимсь сплутати.

— Зачекай хвильку.

Він зазирає під ліжко й не бачить там нічого, окрім пари домашніх капців, пари рожевих кросівок, одної білої шкарпетки, жіночої, з короткою халявкою, та кількох китиць пилу. Він відвертає покривало, і ось вона, мати Брейді Хартсфілда. Шкіра в неї восково-бліда, з легкою прозеленню. Рот у неї широко розверстий. Її очі, запилені й осклянілі, запали в очниці. Він піднімає її руку, злегка її згинає, дає їй впасти. Закляклість прийшла й проминула.

— Послухай, Джероме. Я знайшов місіс Хартсфілд. Вона мертва.

— Ох ти, мій Боженько. — Зазвичай дорослий голос Джерома ламається на останньому слові. — Що ви…

— Зачекай хвильку.

— Ви вже це казали.

Ходжес кладе телефон на нічний столик і відвертає покривало до ступень місіс Хартсфілд. На ній блакитна шовкова піжама. Курточка закаляна чимсь, що схоже на блювотиння і трохи крові, але видимого отвору від кулі чи слідів поранення чимсь гострим нема. Обличчя в неї підпухле, але слідів петлі чи синців на шиї в неї теж нема. Напухання — це всього лиш повільний похоронний марш розкладу. Він підтягує на ній вгору піжамну курточку, достатньо, щоби побачити живіт. Як і її обличчя, той трішки напух, але він не сумнівається, що то від газів. Він нахиляється близько до її рота, зазирає всередину й бачить те, на що й очікував: загуслу масу в неї на язику, в западинах перед яснами та зсередини щік. На його здогад, вона напилася, відригнула свій останній обід і відійшла, як рок-зірка[326]. Та кров могла йти в неї з горла. Або з подразненої виразки шлунка.

Він бере телефон і каже:

— Можливо, він її отруїв, але більше схоже на те, що вона це зробила собі сама.

— Алкоголь?

— Імовірно. Без розтину нема як дізнатись.

— Що ви хочете, щоб ми робили?

— Сидіть на місці.

— Ми все ще не телефонуємо в поліцію?

— Поки ще ні.

— Холлі хоче побалакати з вами.

Мить паузи в трансляції, а ось і вона — і то чутна ясно, як дзвіночок. Голос у неї спокійний. Насправді спокійніший, аніж у Джерома.

— Її ім’я Дебора Хартсфілд. Ота Deborah, що закінчується на «h».

— Гарна робота. Передайте телефон назад Джерому.

Через секунду Джером каже:

— Я сподіваюся, ви знаєте, що робите.

«Я не знаю, — думає Ходжес, обстежуючи ванну кімнату. — У мене поїхав дах, і єдиний спосіб повернути його назад — покинути цю справу. Ти ж це розумієш».

Але тут же він думає про Джейні, яка подарувала йому новий капелюх — таку дженджуристу федору приватного детектива — і розуміє, що він не зможе. Нізащо.

У ванній чисто… чи то майже. В умивальнику трохи волосся. Ходжес його бачить, але не звертає уваги. Він думає про радикальну різницю між випадковою смертю і вбивством. Убивство було б гірше, тому що з позбавлення життя рідних людей серйозний псих надто часто розпочинає свій фінальний ривок. Якщо це була випадковість або самогубство, це може означати, що ще мається якийсь час. Брейді може сидіти десь, забившись у якийсь куток, намагаючись вирішити, що йому робити далі.

«Що є доволі близьким до того, що зараз роблю я», — думає Ходжес.

Остання на цьому поверху кімната Брейді. Постіль не розстелялася. На столі завали з книжок, більшість з них наукова фантастика. На стіні висить плакат Термінатора, на ньому Шварценегер у темних окулярах тримає в руках якусь футуристичну слонову рушницю.

«Я повернуся»[327], — думає Ходжес, дивлячись на цей плакат.

— Джероме? На зв’язку.

— Той дядько, з дому навпроти, так і зирить на нас. Холлі вважає, що нам краще зайти в дім.

— Поки ще ні.

— А коли?

— Коли я впевнюся, що тут цілком чисто.

У Брейді є власна ванна кімната. Вона акуратна, як шафка рядового солдата в день інспекції. Ходжес дарує їй побіжний погляд, потім знову спускається донизу. У вітальні є невеличка ніша, місця там якраз для маленького стола. На ньому лежить ноутбук. Зі спинки стільця на ремені звисає сумочка. На стіні велика обрамлена фотографія жінки, яка лежить зараз на верхньому поверсі, й підліткової версії Брейді Хартсфілда. Вони стоять десь, на якомусь пляжі, обіймаючи одне одного та притиснувшись щоками. На обох ідентичні усмішки на мільйон доларів. Вони тут схожі більш на коханців, аніж на матір із сином.

Ходжес зачаровано дивиться на Містера Мерседеса в його салатні дні. Нічого нема в обличчі у того такого, що натякало б на вбивчі тенденції, проте, звісно ж, цього майже ніколи нема. Схожість між ними обома ледь уловима, здебільшого у формі носів і кольорі волосся. Вона була миловидною жінкою, насправді лише за дещицю від справжньої вродливості, але Ходжес готовий вважати, що батько Брейді не був таким гарним на вигляд. Хлопець на фото має якийсь такий… ординарний вигляд. Такого проминеш на вулиці без бажання кинути на нього другий погляд.

«Йому, можливо, саме це в собі й подобається, — думає Ходжес. — Людина-невидимка».

Ходжес повертається знову до кухні, і цього разу помічає біля плити якісь двері. Він відкриває їх і дивиться на круті сходи, що спускаються в темряву. Усвідомивши, що становить зараз собою ідеальний силует для будь-кого, хто може ховатися зараз там, унизу, Ходжес відступає різко вбік, одночасно намацуючи вмикач. Знаходить його та знову вступає в одвірок з піднятим револьвером. Бачить робочий стіл-верстат. Поза ним, на рівні пояса, вздовж всього приміщення тягнеться полиця. На ній ряд комп’ютерів. Це призводить йому на думку Центр управління польотами на мисі Канаверал[328].

— Джероме? На зв’язку.

Не чекаючи відповіді, він сходить донизу з револьвером в одній руці й телефоном в іншій, чудово усвідомлюючи, яке це гротескне збочення проти всіх стандартних поліцейських процедур. Що, як Брейді під сходами й сам теж зі зброєю, готовий прострелити Ходжесу ноги у щиколотках? Або, припустимо, він встановив тут якусь міну? Він таке вміє робити; це Ходжес знає аж занадто добре.

Він не натикається ні на який підступний дріт, і в підвалі пусто. Там є комора, її двері відкриті навстіж, але в самій ній нема нічого. Він бачить тільки порожні полиці. В одному кутку звалені купою взуттєві коробки. Вони теж на вигляд порожні.

«Ідея така, — думає Ходжес, — що Брейді або вбив свою матір, або прийшов додому та знайшов її мертвою. В обох можливих випадках він після цього звідси знявся. Якщо він таки мав вибухівку, вона зберігалася на оцих полицях у коморі (імовірно, у тих взуттєвих коробках) і він забрав її з собою».

Ходжес піднімається нагору. Час запросити сюди його нових напарників. Він не хоче втягувати їх у цю справу глибше, ніж вони в неї вже занурені, але ж тут оті комп’ютери внизу. Він ні бельмеса не петрає в комп’ютерах.

— Заходьте в будинок ззаду, — каже він. — Кухонні двері відкриті.

Холлі заходить, принюхується і каже:

— Ууух. Це Дебора Хартсфілд?

— Так. Намагайтесь про це не думати. Нумо, ходімо донизу, всі разом. Я хочу, щоб ви на дещо поглянули.

У підвалі Джером проводить рукою по верстату.

— Ким би він іншим не був, але він Містер Суперакуратист.

— Містере Ходжес, ви збираєтесь подзвонити в поліцію? — Холлі знову обкушує собі губи. — Мабуть, збираєтеся, і я не можу вам завадити, але моя мати так дратуватиметься на мене. А ще це буде несправедливо, оскільки саме ми дізналися, хто він такий.

— Я поки ще не вирішив, що я збираюсь робити, — каже Ходжес, хоча вона права, це зовсім не виглядає справедливим. — Але я безумовно хотів би дізнатися, що в цих комп’ютерах. Це може допомогти мені прийняти рішення.

— З ним не вийде, як з Олівією, — каже Холлі. — Він мусить мати добрий пароль.