Тим часом усе треба знати Джерому. Бо парубок, якого дрочить Ходжес, таки божевільний.

Підбігає Барбара, уся спітніла й захекана.

— Джею, можна нам з Хільдою й Тонею подивитися «Звичайне шоу»[219]?

— Біжіть, дивіться, — каже Джером.

Розкинувши руки, вона обіймає його, притискаючись щока до щоки.

— А ти зробиш для нас млинці, мій дорогенький братику?

— Ні.

Вона розмикає обійми й відступає:

— Ти поганий. А ще лінивий.

— Чому б вам не сходити до «Зоні» та не купити там «Еґґо»[220]?

— Грошей нема, ось чому.

Джером засовує руку собі до кишені й потім вручає їй п’ятірку, заробивши цим нові обійми.

— Я все ще поганий?

— Ні, ти хороший! Найкращий з усіх на світі братів!

— Тобі не можна туди йти без своїх подружок, — каже Джером.

— І Оделла візьміть, — підказує Ходжес.

Барбара хихотить:

— Ми завжди беремо з собою Оделла.

Ходжес дивиться, як навскач віддаляються по доріжці у своїх однотипних маєчках дівчатка (теревенячи зі швидкістю миля за хвилину та передаючи одна одній поводок Оделла) з відчуттям глибокого занепокоєння. Йому б навряд чи вдалося заблокувати від небезпеки всю родину Робінсонів, але ці дівчатка такі болісно маленькі.

— Джероме? Якщо хтось спробує до них пристати, чи Оделл…

— Захистить їх? — У Джерома тепер серйозний вигляд. — Не шкодуючи свого життя, містере Х. Не шкодуючи свого життя. Що у вас на думці?

— Можу я й далі покладатися на твою розсудливість?

— Щебпаксар!

— Гаразд, я хочу багато чого тобі повідати. Але навзаєм ти мусиш пообіцяти, що відтепер зватимеш мене Біллом.

Джером зважує.

— Мені знадобиться якийсь час, щоб звикнути, але окей.

Ходжес розповідає йому майже все (пропускає те, де він провів останню ніч), час від часу зазираючи до свого блокнота. На той час, коли він закінчує, Барбара з подружками вже повертаються з «ҐоуМарта», перекидаючи одна одній з рук у руки коробку «Еґґо» і сміючись. Вони заходять у дім, щоб їсти свої ранкові смаколики перед телевізором.

Ходжес із Джеромом сидять на ґанку й балакають про привидів.

Еджмонт-авеню виглядом схожа на зону бойових дій, але тут, південніше шосе Лоубраяр, принаймні біла зона бойових дій, населена нащадками горян із Кентуккі й Теннесі, які мігрували сюди після Другої світової війни, щоб працювати на фабриках. Тепер ті фабрики позакривались і велику частину тутешнього населення становлять наркомани, які, після того як «оксі» став занадто дорогим, перейшли на коричневий смоляний героїн. Еджмонт рясніє барами, ломбардами та закладами, де обмінюють чеки на готівку, і всі вони наглухо закриті цього недільного ранку. Єдині два заклади, які працюють, це «Зоні» та той, звідки надійшов виклик, що його мусить зараз обслужити Брейді — пекарня Батула.

Брейді ставить машину просто перед пекарнею, де він зможе побачити, якщо хтось спробує вломитися в його кібер-патрульного «жука», і несе свій кейс усередину, між добрі запахи. Копчений за прилавком сперечається з якимсь клієнтом, котрий розмахує карткою «Віза», показуючи на написане на картонці оголошення: ТІЛЬКИ ГОТІВКА, ПОКИ НЕ ВІДРЕМОНТУЮТЬ КОМП’ЮТЕР.

Комп’ютер цього «пакіноса» захворів на жахливий ступор екрана. Не перестаючи кожні тридцять секунд моніторити свого «жука», Брейді грає «Ступор-екранне бугі», яке виконується одночасним натисканням клавішів alt, ctrl, del. Відтак відкривається вікно «Диспетчера завдань» і Брейді відразу бачить, що тією, яка не відповідає, наразі позначена програма Explorer.

— Погано? — питається стривожено пакінос. — Прошу, скажіть мені, що не зовсім погано.

Якогось іншого дня Брейді посмикав би за цю ниточку, не тому що такі клієнти, як цей Батул, дають чайові — вони не дають, — а щоб побачити, як він потіє, зливаючи з себе кілька додаткових крапель «Кріско»[221]. Не сьогодні. Він взявся за цей виклик, аби лиш зникнути з крамниці та з торговельного центру, тож йому хочеться виконати роботу якомога швидше.

— Нє, міст’ре Батул, усе схвачено, — каже він. Виділяє ЗАВЕРШИТИ ПРОЦЕС і перезавантажує комп’ютер пакіноса. За хвильку касова програма знову в дії, разом з усіма чотирма іконками кредитних карток.

— Ви геній! — скрикує Батул. Якусь жахливу мить Брейді боїться, що цей напахчений парфумами сучий син кинеться зараз його обнімати.

Полишаючи Горянський Рай, Брейді скеровує машину на північ, у бік аеропорту. У торговельному центрі «Березовий Пагорб» є «Домашнє депо»[222], де він майже напевне міг дістати те, що йому треба, але натомість він поставив собі за мету торговельний комплекс «Небесний Шлях». Те, що він робить, є ризикованим, необачним і не необхідним. Важко було б зважитись на щось гірше, ніж робити це лише за один коридор від «ДЕ». Не треба срати там, де їси.

Брейді робить свою справу в «Садовому світі Небесного Шляху» й відразу розуміє, що з його боку це був правильний вибір. Приміщення тут величезне, і в цей суботній день пізньої весни воно вщерть набите покупцями. У відділі пестицидів до візка, у якому для маскування вже лежать добрива, насіння, мульча та садові грабельки з коротким держаком, Брейді кладе дві бляшанки засобу «Ховрах-геть». Він розуміє, це божевілля — особисто купувати отруту, коли він замовив точно таку ж, і вона вже за кілька днів прийде на його безпечну, анонімну поштову адресу, але далі чекати він не в змозі. Абсолютно не в змозі. Можливо, він не зможе отруїти собаку тієї ніґґерської сім’ї аж до понеділка — нехай це станеться навіть у вівторок чи й у середу, — але вже зараз він мусить бодай щось робити. Йому потрібно відчувати свій… як там про це сказав Шекспір? Опір морю лиха[223].

Він стоїть у черзі зі своїм візком, повторюючи собі, що, якщо касирка (теж якась копчена, це місто потопає від них) щось скаже про «Ховрах-геть», навіть щось цілком невинне, типу: «Цей засіб насправді дієвий», він відмовиться від свого плану. Надто великі шанси на те, що його запам’ятають і ідентифікують: «О так, той був таким нервовим молодиком з садовими грабельками й отрутою проти ховрахів».

Він думає: «Може, мені варто було одягти темні окуляри. І я зовсім б не виділявся, тут у них половина таких людей».

Тепер уже пізно. Свої «Рей-бени»[224] він залишив біля «Березового Пагорба», у своєму «Субару». Все, що він може зараз зробити, це стояти у черзі до каси, наказуючи собі не пітніти. А це те саме, що наказувати комусь не думати про блакитного полярного ведмедя.

«Я звернула на нього увагу тому, що він пітнів», — скаже поліції ця копчена касирка (як то здається Брейді, родичка Батула-пекаря). А ще тому, що він купував отруту проти ховрахів. Ту, що зі стрихніном.

У якийсь момент він було мало не втік, але тепер уже не тільки попереду, а й позаду нього стоять люди, і якщо він виломиться з черги, хіба люди на це не звернуть увагу? Хіба вони не здивуються…

Легенький поштовх у спину:

— Твоя черга, друже.

Позбавлений вибору, Брейді котить уперед свій візок. На його дні аж кричать жовтим бляшанки «Ховрах-геть»; для Брейді вони істинного кольору божевілля, і так воно й має бути. Бути тут — це суто божевілля.

А тоді йому приходить заспокійлива думка, така, що втішає, як прохолодна долоня, покладена на розпалений гарячкою лоб: «Наїхати на тих людей проти Міського Центру було навіть більшим божевіллям… але ж мені те легко минулося, хіба я не такий?»

Так, і це йому легко минеться. Копчена проводить його покупки під сканером, навіть не поглянувши на нього самого. Не піднімає вона на нього очей і тоді, коли питається — платитиме він готівкою чи карткою.