Джером навмання вибирає один з комп’ютерів Брейді (ним випало стати Номеру Шість; небагато чого є в ньому) і натискає кнопку в заглибині позаду монітора. Це «Мак», але стартового звукового сигналу нема. Брейді ненавидить той життєрадісний дзвіночок, і тому вимкнув його на всіх своїх комп’ютерах.

Номер Шостий засвічується сірим, починає тривожно крутитися й крутитися коліщатко завантаження. Секунд за п’ять чи близько того сірість переміняється на блакить. Тут мусить бути поле для пароля, навіть Ходжес це знає, але натомість на екрані з’являється велика цифра 20. Потім 19, 18, 17…

Він з Джеромом дивляться на це в збентеженні.

— Ні, ні! — мало не кричить Холлі. — Вимкніть його!

Оскільки ніхто з цих двох не ворухнеться негайно, вона сама кидається вперед і знову натискає кнопку позаду монітора, так і тримаючи її натиснутою, поки не темнішає екран. Потім вона випускає повітря з грудей і реально усміхається.

— Ой лишенько! Мало не трапилося!

— Що ви подумали? — питає Ходжес. — Що вони можуть бути запрограмовані на те, щоб вибухнути, чи щось таке?

— Можливо, просто на блокування, — каже Холлі, — але я впевнена, що це програма самознищення. Якщо відлік дійде до нуля, така програма стирає дані. Всі дані. Можливо, тільки в цьому, який увімкнуто, але й в усіх, якщо вони поєднані між собою. А вони, радше за все, поєднані.

— То як її зупинити? — питає Джером. — Командою з клавіатури?

— Можливо, так. Можливо, голос-актою.

— Голос-чим? — перепитує Ходжес.

— Командою, що активується голосом, — пояснює йому Джером. — Брейді промовляє «цицьки-пицьки» або, наприклад, «труси» — і відлік зупиняється.

Холлі гиготить собі крізь пальці, а потім боязко штовхає Джерома в плече.

— От же ви дурник, — каже вона.

Вони сидять за кухонним столом — з відкритими задніми дверима, щоб надходило свіже повітря. Ходжес спирається ліктем на одну з підставок під тарілки, упершись лобом собі в долоню. Джером із Холлі тримаються принишкло, даючи йому все обміркувати. Нарешті він підводить голову.

— Я збираюся подзвонити й повідомити. Мені не хочеться, і якби це були тільки між Хартсфілдом і мною, я б, мабуть, цього робити не став. Але я мушу брати до уваги вас обох…

— Не робіть цього заради мене, — каже Джером. — Якщо ви бачите якийсь спосіб продовжити, я цілком з вами.

«Звісно, ти готовий, — думає Ходжес. — Ти, мабуть, думаєш, ніби розумієш, чим ризикуєш, але насправді аж ніяк. Коли тобі сімнадцять, майбутнє є абсолютно теоретичною річчю».

А щодо Холлі… раніше він сказав би, що вона щось на кшталт людини-кіноекрана, чия кожна думка масштабно проектується на її обличчя, але наразі вона залишається непроникною.

— Дякую, Джероме, тільки…

Тільки це важко. Відмовитися важко, і це буде вдруге, що він упустив цього Містера Мерседеса.

Але.

— Справа не лише в нас, розумієте? Він міг мати ще вибухівку, і якщо він використає її проти якогось скопища людей… — він дивиться прямо на Холлі… — як він був використав «мерседес» вашої кузини проти того натовпу, це буде моя вина. Я не можу дозволити такого ризику.

Промовляючи обережно, зважуючи кожне слово, немов компенсуючи оте своє, що тривало, либонь, протягом всього її життя, мимрення, Холлі каже:

— Ніхто не зможе його впіймати, окрім вас.

— Дякую, проте ні, — каже він делікатно. — Поліція має ресурси. Вони почнуть з того, що оголосять БОЛО на його машину, включно з її номером. Я цього зробити не можу.

Звучить це добре, але він сам не вірить, що це є добрим. Коли не зважується на щось божевільно ризикове, як те, що він зробив біля Міського Центру, Брейді залишається серед вельми кмітливих. Машину він заховає в якомусь непримітному місці — можливо, на якійсь парковці в центрі, можливо, на парковці біля аеропорту, можливо, на якійсь з тих безкінечних парковок при торговельному комплексі. Його карета не «Мерседес-Бенц»; то непоказний «субару» кольору лайна, і його не знайти сьогодні або завтра. Вони можуть продовжувати його шукати й на наступному тижні. А якщо таки знайдуть, самого Брейді не буде ніде поблизу машини.

— Ніхто, окрім вас, — наполягає вона. — І тільки з нашою допомогою.

— Холлі…

— Як ви можете здаватись? — кричить вона на нього. Стиснувши одну руку в кулак, вона б’є себе в центр лоба, залишаючи там червону відмітину. — Як ви можете? Джейні любила вас! Начебто вона була навіть вашою коханою! А тепер вона мертва! Як та жінка нагорі! Вони обидві мертві!

Вона замахується, щоб вдарити себе знову, та Джером перехоплює її руку.

— Не треба, — каже він. — Будь ласка, не бийте себе. Мені від цього стає вкрай зле.

Холлі починає плакати. Джером незграбно її обіймає. Він чорний, вона біла, йому сімнадцять, а їй за сорок, але для Ходжеса Джером схожий на батька, який втішає свою дочку, котра прийшла додому зі школи й розказала, що ніхто не запросив її на Весняний бал.

Ходжес дивиться на маленьке, але ретельно доглянуте заднє подвір’я Хартсфілдів. Він також почувається вкрай зле, і не лише через Джейні, хоча й це вже достатньо погано. Йому вкрай зле на душі через тих людей біля Міського Центру. Йому вкрай зле через сестру Джейні, якій вони відмовлялися вірити, яку паплюжили в пресі та яку потім довів до самогубства парубок, який жив у цьому будинку. Він навіть почувається вкрай зле через те, що не спромігся звернути увагу на слова місіс Мельбурн. Він розуміє, що Піт Гантлі в даному випадку зняв би з нього відповідальність, а це ще гірше. Чому? Тому що Піт не такий вправний у цім ділі, яким усе ще залишається він, Ходжес. І ніколи Піт не стане таким, навіть у найвдаліший для нього день. Достатньо добрий парубок і справжній трудяга, але…

Але.

Але є одне але.

Усе це нічого не змінює. Йому треба подзвонити та про все повідомити, навіть коли це відчувається, як смерть. Якщо решту відсунути вбік, залишається єдине: Керміт Вільям Ходжес опинився в глухому куті. Брейді Хартсфілд розчинився в повітрі. Якась ниточка може матися в тих комп’ютерах — щось таке, що підкаже, де він зараз, які в нього можуть бути плани, або й те, й інше разом, але Ходжес не має до них доступу. Також не має для нього виправдання у продовженні приховування імені й опису людини, яка вчинила Бійню при Міському Центрі. Можливо, Холлі й права, можливо, Брейді Хартсфілд уникне арешту та вчинить якийсь новий жорстокий злочин, але kermitfrog19 не має вибору. Єдине, що йому залишилося зробити — це прикрити Джерома й Холлі, якщо зможе. Наразі він навіть може не спромогтися на це. Доскіпливий дідок з дому навпроти бачив їх, врешті-решт.

Він виходить на ґанок і розкриває «Нокію» — телефон, яким він сьогодні користався більше, ніж за весь час відтоді, як був вийшов на пенсію.

Він думає: «Ну хіба це не паскудство?»

І швидкісним набором телефонує Піту.

Піт відповідає на другому гудку.

— Напарнику! — кричить він збуджено.

На задньому фоні чути жебоніння голосів, і Ходжес спершу думає, що Піт зараз десь у барі, напівналиганий і вже на шляху до повного хлюща.

— Піте, мені треба поговорити з тобою про…

— Йо, йо, я висповідаюся тобі про все, що захочеш, тільки не тепер. Хто тобі подзвонив, Іззі?

— Гантлі! — кричить там хтось. — Шеф буде тут о п’ятій! З пресою! Де той чортів ОЗГ?

— ОЗГ, офіцер зі зв’язків з громадськістю. «Піт не в барі і не п’яний, — думає Ходжес. — Він просто нахер такий радісний, що ледь не стрибає вище місяця».

— Ніхто не дзвонив мені, Піте. Що там відбувається?

— Ти не знаєш? — сміється Піт. — Просто найбільший улов зброї в історії нашого міста. Можливо, найбільшій в історії США. Сотні М2 та HK91, гранатомети, мало не йобані лазерні гармати, ящики «Лахті L-35» в ідеальній кондиції, російські «АН дев’яті» ще в мастилі… тут цього добра достатньо, щоб озброїти дві дюжини східноєвропейських ополчень[329]. А боєприпасів! Господи-Ісусе! Їх тут напаковано заввишки як два поверхи! Якби в цьому йобаному ломбарді почалася пожежа, весь Лоутавн злетів би до небес!