Ходжес дивиться крізь вікно своєї кухні й повільно рахує до п’яти.

— Містере Ходжес, ви ще там?

— Як це вбачаю я, ви маєте два вибори, місіс Джібні. Один — це залишитися тут і зробити все, як годиться. Інший — скористатися вашими зарезервованими квитками, полетіти додому й залишити займатися цією справою нашому місту.

Тітка Шарлотта починає хлипати:

— Я бачила, як ви на неї дивилися і як вона дивилася на вас. Я всього лише відповідала на запитання тієї жінки-поліцейської.

— І то з величезною снагою, щодо чого я не маю сумнівів.

— З чим?

Він зітхає:

— Облишмо про це. Я пропоную, щоб ви з вашим братом особисто відвідали окружний морг. Не телефонуйте туди попередньо, нехай вони побачать ваші обличчя. Побалакайте з доктором Голворті. Якщо Голворті на місці не буде, побалакайте з доктором Пейтелом. Якщо ви особисто попросите їх прискорити справу — і якщо зумієте при цьому поводитися делікатно, — вони вам допоможуть, наскільки це для них буде можливо. Можете використати моє ім’я. Моє знайомство з обома ними сягає початку дев’яностих.

— Нам доведеться знову залишити Холлі саму, — каже тітка Шарлотта. — Вона замкнулася у своїй кімнаті. Клацає там щось на своєму ноутбуку й відмовляється виходити.

Ходжес усвідомлює, що смикає себе за волосся, і змушує себе припинити це.

— Скільки років вашій дочці?

Довга пауза.

— Сорок п’ять.

— Тоді ви, мабуть, зможете обійтися без того, щоб наймати сиділку. — Він намагається придушити те, що мусить вискочити наступним, але це йому не зовсім вдається. — Подумайте лишень, скільки ви зекономите грошей.

— Я навряд чи могла б очікувати від вас на розуміння ситуації з Холлі, містере Ходжес. На додаток до її ментальної нестабільності моя дочка також вельми вразлива.

Ходжес думає: «Це мусить робити тебе особливо важкою для неї».

Цього разу йому вдається цього не промовити.

— Містере Ходжес?

— Ще тут.

— Ви часом не знаєте, чи не залишила Джанель якийсь заповіт, чи як?

Він вимикає телефон.

— 2 —

Брейді проводить довгий час у мотельному душі з вимкнутим світлом. Йому подобається це утробне тепло й рівномірні барабанні звуки. А ще йому подобається темрява, і це добре, що вона йому подобається, бо невдовзі він матиме те, чого завжди прагнув. Йому хотілося б вірити, що там буде ніжне возз’єднання матері й дитини — можливо, навіть на кшталт возз’єднання матері й коханця — але в серці своєму він у це не вірить. Він може прикидатися, проте… ні.

Просто темрява.

Його не турбує ні Бог, ані підсмажування на повільному вогні за свої злочини. Нема там ні раю, ні пекла. Будь-хто, бодай з половиною мозку, розуміє, що цих речей не існує. Якою ж нещадною мусила б бути та вища істота, щоб сотворити такий херовий світ, як цей? Якби навіть той мстивий Бог телепроповідників і ґвалтівників дітей у чорних сутанах насправді існував, хіба міг би той громовержець звинувачувати Брейді в тому, що він зробив? Хіба Брейді Хартсфілд вхопив свого батька за руку й примусив його вчепитися за дріт під напругою, яка його й убила? Ні. Хіба він запхнув у горло Френкі ту яблучну скибку? Ні. Хіба це він постійно товк і товк про те, що грошам невдовзі прийде кінець і врешті-решт їм доведеться жити в притулку для бездомних? Ні. А чи він приготував отруєне м’ясо та сказав: «З’їж це, Ма, воно дуже смачне»?

Хіба можна його звинувачувати за те, що він відповідав ударами світу, який зробив його таким, яким він є?

Брейді вважає, що ні.

Він задумується про тих терористів, які знищили Світовий торговельний центр (він задумується про них часто). Ті клоуни насправді вірили, що потраплять до раю, де житимуть у чомусь на кшталт вічного розкішного готелю, де їх обслуговуватимуть казково прекрасні юні незайманки. Кумедно це, а що ще краще? Був про них один анекдот… щоправда, самі вони його так і не почули. Що вони отримали — це миттєвий вид усіх отих вікон і фінальний спалах світла. Після цього вони й тисячі їхніх жертв просто щезли. Шух. Прощавай був, алігаторе[300]. Зникли геть убивці й убиті разом, зникли геть у космічному ніщо, яке оточує самотню блакитну планету з її безсенсово метушливими насельцями. Усі релігії брешуть. Усі моральні настанови є облудними. Навіть зірки — міраж. Правдивою є лише пітьма, і єдине, що має значення — це заявити про себе, перш ніж ти до неї ввійдеш. Полоснути по шкірі світу й залишити шрам. Уся історія складається з цього, врешті-решт: з зарубцьованих ран.

— 3 —

Брейді одягається і їде машиною до цілодобової аптеки біля аеропорту. У дзеркалі ванної кімнати він роздивився, що материна електрична бритва залишила дуже багато такого, що могло бути кращим; з його черепом треба ще попоратися. Він купує одноразові станки та крем для гоління. І ще кілька батарейок, бо їх ніколи не буває достатньо. Також зі стійки-вертушки він вибирає собі окуляри з простим склом. Вибирає у роговій оправі, бо вони надають йому студентського вигляду. Чи то воно йому так здається.

По дорозі до каси він зупиняється перед рекламною картонною стійкою з зображеннями чотирьох акуратних хлопців із «Довколишніх». «НЕ ЛІНУЙСЯ, ВИРУШАЙ НА ВЕЛИКЕ ШОУ 3-го ЧЕРВНЯ!» Тільки-от хтось закреслив 3-го ЧЕРВНЯ, а нижче приписав: «СЬОГОДНІ ВВЕ4ЕРІ!»

Хоча зазвичай Брейді носить майки розміру «M» — він завжди був худорлявим, — зараз він вибирає собі «XL», додаючи її до решти оснащення. Нема потреби стояти в черзі; в такий ранній час він тут єдиний покупець.

— Ідете на концерт сьогодні ввечері? — питається дівчина на касі.

Брейді відповідає їй з широкою посмішкою:

— Обов’язково там буду.

Дорогою назад до мотелю Брейді починає думати за свою машину. Непокоїтися за свою машину. Личина Ралфа Джонса — це вельми добре, але ж «субару» зареєстровано на Брейді Хартсфілда. Якщо Дет-Пенс вичислить його ім’я і повідомить копам, з цього можуть постати проблеми. У мотелі достатньо безпечно — тепер там більше не питають номерів авто, тільки водійські права, — а от у машині ні.

«Дет-Пенс ще далеко, — запевняє себе Брейді, — він просто намагався тебе заморочити».

А втім, можливо, й ні. Саме цей Дет ще до того, як він став Пенсом, був розкрив купу справ і деякі з його старих здібностей, схоже, там ще маються.

Замість того щоб їхати прямо до «Мотелю 6», Брейді завертає на аеропорт, бере квиток і залишає «субару» на довготерміновій стоянці. Машина знадобиться йому сьогодні ввечері, але поки що нехай краще постоїть тут.

Він кидає погляд собі на годинник. За десять хвилин дев’ята. «До початку концерту ще одинадцять годин, — думає він. — І, певне, дванадцять годин до пітьми. Може бути менше, може — більше. Але не набагато більше».

Він одягає нові окуляри й несе свої покупки півмилі назад до мотелю, насвистуючи.

— 4 —

Коли Ходжес відчиняє двері, перше, на чому заклинюється увагою Джером — це «Сміт & Вессон .38» у нього в підпахвеній кобурі.

— Ви ж не збираєтеся когось із цього застрелити, чи все таки?

— Сумніваюся щодо цього. Ставлюсь до нього радше як до талісмана, що приносить удачу. Він належав колись моєму батькові. І я маю дозвіл на приховане носіння, якщо це те, що тебе непокоїть.

— Що мене непокоїть, — каже Джером, — це заряджений він чи ні.

— Звичайно, що заряджений. А що, як ти думаєш, я мушу робити, якщо мені доведеться скористатися револьвером? Кидатися ним?

Джером зітхає і куйовдить на собі шапку темного волосся.

— Це стає дедалі важчим.

— Бажаєш вийти з гри? Якщо так, показуй свої хвостові вогні. Зараз же. Я поки ще можу орендувати собі машину.

— Ні. Я в порядку. Це з вас я дивуюся. У вас не мішки під очима, у вас там цілі лантухи.

— Зі мною все буде гаразд. На сьогодні принаймні мене вистачить. Якщо я не вистежу цього парубка до ночі, я збираюся зустрітися з моїм старим напарником і все розповісти йому.

вернуться

300

«See You Later Alligator» — фраза зі старовинної англійської лічилки, яку своєю однойменною піснею 1955 р. широко популяризував піонер рок-н-ролу Білл Хейлі (1925—1981).