Але перепони є значні.

Стоячи там, серед зазираючих до путівників пенсіонерів і дихаючих ротами учнів молодших класів середньої школи, Брейді думає: «Хотілося б, аби Френкі був живий. Якби він був живий, я повів би його на цей концерт. Він був якраз достатньо тупий, щоб йому це сподобалося. Я б навіть дозволив йому взяти з собою пожежну машинку Семмі». Ця думка наповнює його глибоким і цілком щирим сумом, який часто його відвідує, коли він думає про Френкі.

«Може, мені варто просто вбити жирного екс-копа й себе та на цьому завершити кар’єру».

Тручи собі скроні, де починає накопичуватися черговий з отих його головних болів (а мами тепер нема, щоб його полегшити), Брейді бреде по фойє й заходить до арт-галереї Гарлоу Флойда, де великий плакат сповіщає, що «ЧЕРВЕНЬ — МІСЯЦЬ МАНЕ[272]».

Він не знає напевне, хто такий цей Мане, мабуть, черговий старий жабоїд-мазило, як Ван Гог, але деякі з картин чудові. Йому нецікаві натюрморти (навіщо, заради Бога, комусь хочеться витрачати свій час, малюючи кавун?), але в деяких з решти є майже дика жорстокість. На одній з таких мертвий матадор. Брейді, зі зчепленими за спиною руками, дивиться на цю картину майже п’ять хвилин, ігноруючи людей, котрі пропихуються повз нього або намагаються теж позирити на неї йому через плече. Матадор не пошматований, нічого такого, але кров, що спливає з-під його лівого плеча, виглядає реальнішою за кров у всіх тих жорстоких фільмах, які будь-коли бачив Брейді, а бачив він їх повнісінько. Ця картина заспокоює його, і очищає його, і коли він нарешті вирушає далі, він думає: «Мусить все ж таки існувати якийсь спосіб, яким чином це зробити».

Раптом, не задумуючись, він завертає до сувенірної крамнички й купує купку тематичного лайна «Довколишніх». Коли Брейді за десять хвилин виходить звідти, тримаючи пакет з написом «У МЕНЕ СТАВСЯ НАПАД “МАКу”», він знову кидає погляд на прохід, що веде до аудиторії «Мінго». Усього через чотири вечори від сьогодні цей коридор стане загоном для худоби, заповненим регочучими, штовхітливими, дико збудженими дівчатками, більшість з яких будуть супроводити їхні багатостраждальні батьки. З цього місця Брейді видно, що крайню праву частину проходу вже відгороджено від його решти оксамитовим канатом. При початку цього відокремленого міні-коридору є інша табличка, на іншому стояку.

Брейді читає напис на ній і думає: «Ох, Боже мій».

«Ох… Боже… мій».

— 13 —

У квартирі, яка колись належала Елізабет Вортон, Джейні скидає з себе туфлі на високих підборах і бухається на диван.

— Слава Богу, це закінчилося. Воно тривало тисячу років чи дві?

— Дві, — відгукується Ходжес. — У тебе вигляд жінки, якій не завадило б трохи поспати.

— Я спала аж до восьмої, — протестує вона, але на слух Ходжеса це звучить кволо.

— Все одно це непогана ідея.

— Зважаючи на той факт, що мені ще сьогодні вечеряти з родичами в Цукрових Пригірках, ви могли б собі поки тут щось знайти, детективе. До речі, ти від цієї вечері звільнений. Здогадуюсь, вони бажають побалакати про улюблену всіма музичну комедію «Мільйони Джейні».

— Мене б це не здивувало.

— Я збираюся розділити з ними здобич, отриману від Оллі. Точно навпіл.

Ходжес починає сміятись. Він перестає, коли розуміє, що вона серйозна.

Джейні зводить вгору брови.

— Маєш із цим якусь проблему? Можливо, думаєш, що жалюгідний дріб’язок три з половиною мільйони — це недостатньо, щоб підтримувати мене до старості?

— Гадаю, що достатньо, але… все ж належить тобі. Олівія заповіла все тобі.

— Так, і заповіт непорушний. Адвокат Шрон мене в цьому запевняє, проте це все одно не означає, що Оллі була в здоровому розумі, коли його складала. Ти сам це розумієш. Ти з нею бачився, балакав з нею. — Вона масажує собі ступні крізь панчохи. — Крім того, якщо я віддам їм половину, я побачу, як вони її ділитимуть. Подумай про цінність такої розваги.

— Ти певна, що не хочеш, аби я йшов з тобою туди ввечері?

— Сьогодні ні, але завтра обов’язково. Завтра я сама не впораюсь.

— Я заберу тебе о чверть на десяту. Якщо ти не хочеш знову провести ніч у мене, тобто.

— Спокусливо, але ні. Сьогоднішній вечір зарезервовано строго для сімейної забави. І ще одне, поки ти не пішов. Дуже важливе.

Вона риється у себе в сумочці по ручку й блокнот. Пише, потім відриває аркуш і простягає йому. Ходжес бачить дві групи цифр.

Джейні каже:

— Перший набір відкриває ворота садиби в Цукрових Пригірках. Другий зупиняє охоронну сигналізацію. Коли ти зі своїм другом Джеромом працюватимеш у четвер з комп’ютером Оллі, я відвозитиму тітку Шарлотту, Холлі й дядька Генрі в аеропорт. Якщо той парубок дійсно, як ти думаєш, щось підсадив у її комп’ютер… і та програма досі там є… я не думаю, що зможу це витримати. — Вона дивиться на нього благально. — Ти це розумієш? Скажи, що розумієш.

— Я розумію, — каже Ходжес. Він опускається поряд з нею навколішки, наче чоловік, що збирається зробити пропозицію в якомусь із тих романтичних романів, які так полюбляла його колишня дружина. Почасти він почувається абсурдно. Утім, загалом — ні.

— Джейні, — мовить він.

Вона дивиться на нього, намагаючись усміхатися, але в неї це не зовсім виходить.

— Пробач мені. За все. Мені так, так шкода.

Він не лише про неї думає зараз чи про її покійну сестру, що була турботною і спричиняла турботи. Він думає про тих, котрі полягли біля Міського Центру, особливо про ту жінку та її немовля.

Коли його висували на детектива, його ментором був парубок на ім’я Френк Следж. Ходжес сприймав його як старого чоловіка, але Следж був тоді на п’ятнадцять років молодшим за теперішнього Ходжеса. «Щоб я ніколи не чув, аби ти називав їх жертвами, — казав йому Следж. — Таке лайно строго для засранців і тих, у кого нутро вигоріло вщент. Пам’ятай їхні імена. Називай їх за їхніми іменами».

«Креї, — думає він. — Їхнє прізвище було Крей. Дженіс і Патриша».

Джейні обіймає його. Коли вона говорить, її дихання лоскоче йому вухо, від чого в нього мурашки по тілу й напіверекція.

— Коли це скінчиться, я збираюся повернутись до Каліфорнії. Я не можу тут залишатися. Я думаю про тебе якнайкраще, Білле, і якби я залишилася тут, я, мабуть, у тебе закохалася б, але я не збираюся цього робити. Мені потрібно розпочати все наново.

— Я розумію, — Ходжес відсторонюється, тримаючи її руками за плечі так, щоб мати змогу знову бачити її обличчя. Це красиве обличчя, але сьогодні воно виглядає на її вік. — Усе гаразд.

Вона знову заривається в свою сумочку, цього разу по «Клінекс». Просушивши собі очі, вона каже:

— Ти підкорив одне серце сьогодні.

— Га?.. — Потім він здогадується. — Холлі?

— Вона вважає тебе чудесним. Так вона мені сказала.

— Вона нагадує мені Олівію. Говорити з нею — це ніби отримати другий шанс.

— Щоб виправити зроблене тоді?

— Йо.

Джейні морщить до нього носа й посміхається: «Йо».

— 14 —

Після полудня того дня Брейді вирушає на закупи. Він бере «Хонду» покійної Дебори Енн, бо ця машина хетчбек[273]. І тим не менше, одна з покупок ледве вміщується ззаду. Він думає, чи не заїхати по дорозі додому до «Швидкісної пошти», перевірити, чи не прийшов замовлений ним під своїм псевдонімом Ралф Джонс «Ховрах-геть», але все те здається тепер таким, ніби було тисячу років тому, тож який сенс? Та частина його життя закінчилась. Скоро й решта також закінчиться, і яке ж то полегшення.

Він притуляє найбільшу зі своїх покупок до стіни гаража. Потім заходить у дім і, після короткої затримки в кухні, щоби принюхатися (ані сліду запаху гниття, принаймні поки що ні), спускається до свого командно-контрольного центру. Він промовляє магічне слово, яким вмикається батарея його комп’ютерів, але то лише за звичкою. Він не прагне прослизнути під «Блакитну Парасольку Деббі», бо не має більше чого сказати жирному екс-копу. Та частина його життя також закінчилася. Він дивиться собі на годинник, бачить, що вже третя тридцять дня, і вираховує, що жирному екс-копу залишилося жити ще приблизно двадцять годин.

вернуться

272

Edouard Manet (1832—1883) — французький художник, один із засновників імпресіонізму.

вернуться

273

Hatchback — тип легкової машини з дверима ззаду, котрі відкриваються до великого багажника.