Холлі, яка стоїть у дверях, смикаючи вгору-вниз комір свого халата, бурмоче щось, чого він не може розібрати.

— Га?

— Я спитала, що ви шукаєте?

— Ви дізнаєтеся, якщо я те знайду.

Він відкриває пошуковик і друкує в полі для запитів: ПЛАЧУЧЕ НЕМОВЛЯ. Нема результату. Він пробує: РИДАЮЧА ДИТИНА. Нічого. Він пробує: ЛЕМЕНТУЮЧА ЖІНКА. Нічого.

— Воно може бути прихованим. — Цього разу він чує її слова ясно, бо її голос звучить просто йому біля вуха. Він аж злегка здригається, але Холлі цього не помічає. Вона нагнулася, впершись руками собі в прикриті домашнім халатом коліна, і дивиться на монітор Олівії. — Спробуйте АУДІОФАЙЛ.

Ідея цілком слушна, тож він її втілює. Але й тепер нема нічого.

— Окей, — каже вона, — перейдіть до СИСТЕМНИХ НАЛАШТУВАНЬ і подивіться в ЗВУКАХ.

— Холлі, все що там є, це контроль вихідного й вхідного сигналів. Отаке всяке.

— Ну, шонеясно. Все одно спробуйте.

Вона вже перестала кусати собі губи.

Джером робить. Під меню «виходу» бачить список: ЗОВНІШНЯ АКУСТИКА, НАВУШНИКИ та ОНОВИТИ ЗВУКОВІ ДРАЙВЕРИ. Під «входом» є ВБУДОВАНИЙ МІКРОФОН і ЛІНІЙНИЙ ВХІД. Нічого такого, чого б він не очкував.

— Є інші ідеї? — питає він у неї.

— Відкрийте ЗВУКОВІ ЕФЕКТИ. Он там, зліва.

Він повертається до неї.

— Агов, а ви знаєтеся на цих речах, хіба не так?

— Я проходила комп’ютерний курс. Удома. По «Скайпу». Мені було цікаво. Нумо, подивіться в ЗВУКОВИХ ЕФЕКТАХ.

Джером слухняно це робить і моргає від того, що побачив. На додаток до ЖАБКИ, СКЛА, ДЗИЖЧАННЯ, КЛАЦАННЯ і МУРЧАННЯ — звичайних підозрюваних — там мається щось під назвою ПРИВИДИ.

— Ніколи такого раніше не бачив.

— Я теж, — вона так само не дивиться йому просто в обличчя, але в іншому її поводження разюче змінилося. Вона підтягує стілець і сідає поруч із Джеромом, заправляючи ріденьке волосся собі за вуха. — А я ж знаю програми «Мака» вздовж і впоперек.

— Це круто, ні в чому собі не відмовляйте, — каже Джером і задирає долоню.

Не відриваючи очей від екрана, Холлі ляскає по ній своєю п’ятірнею.

— Зіграй ту, Семе[293].

Він вишкіряється:

— «Касабланка».

— Так. Я дивилася цей фільм сімдесят три рази, У мене є Книга Фільмів, я записую до неї все, що дивлюся. Моя мати каже, що це ОКР[294].

— Життя — це ОКР, — каже Джером.

Без посмішки, Холлі відповідає:

— Круто, ні в чому собі не відмовляйте.

Джером висвітлює ПРИВИДИ і б’є по клавіші вводу. З аудіобоксів, що стоять обабіч комп’ютера, починає голосити немовля. Холлі воно не торкає; вона не хапається за плече Джерома, аж поки не ридає жінка: «Чому ти дозволила йому вбити мою дитинку?»

— Хуйло! — кричить Джером і хапає Холлі за руку. Він сам цього навіть не усвідомлює, а вона не забирає від нього свою руку. Вони дивляться на комп’ютер так, ніби в того раптом виросли зуби й він їх покусав.

Мить тиші, а потім знову починає плакати немовля. Знову ридає жінка. Програма відпрацьовує три цикли й тоді вже зупиняється.

Холлі нарешті дивиться йому прямо в очі, її власні такі вибалушені, що для них існує небезпека викотитися їй з голови.

— Ви знали, що таке мусить трапитися?

— Господи-Ісусе, ні. — Можливо, були здогадки, бо інакше Білл не послав би його сюди, але таке? — Холлі, ви можете з’ясувати що-небудь про цю програму? Ну типу, коли її було встановлено? Якщо не можете, то й ла…

— Посуньтесь.

Джером вільно почувається з комп’ютерами, але Холлі грає на клавіатурі, наче на «Стейнвеї»[295]. Після кількох хвилин полювання там і там, вона мовить:

— Виглядає так, що її було встановлено першого липня минулого року. Ціла купа всього було встановлено того дня.

— Це могло бути запрограмовано так, щоб воно програвалося у якийсь визначений час, правильно? Три рази поспіль, а потім зупиняється?

Вона кидає на нього нетерплячий погляд:

— Звичайно ж!

— Тоді чому ж воно не продовжує програватися тепер? Я маю на увазі, що ви зараз живете тут. Ви б мусили це почути.

Вона тицяє мишкою, як скажена, і показує йому дещо ще.

— Я бачила вже таке раніше. Це підлегла програма, захована в її мейл-контактах. Закладаюся, що Олівія не знала про її присутність там. Вона називається «Лінза». За її допомоги не можна ввімкнути комп’ютер — принаймні як так думаю, — але якщо він уже ввімкнутий, ти можеш керувати геть усім зі свого комп’ютера. Відкривати файли, читати електронне листування, дивитися історію пошуків… або деактивувати певні програми.

— Скажімо, після її смерті, — зауважує Джером.

— Ооох, — кривиться Холлі.

— Чому той, хто це встановив, залишив тут цю програму? Чому було не стерти її цілком?

— Не знаю я. Може, він просто забув? Я повсякчас щось забуваю. Моя мати каже, я забула б і власну голову, якби вона не була прикріплена до моєї шиї.

— Йо, моя каже точнісінько так. Але ж хто він? Про кого ми оце балакаємо?

Вона міркує. Обоє задумались. І через секунд п’ять вони одночасно промовляють:

— Її айтішник, — каже Джером, тоді як Холлі: — Її комп-фрік.

Джером починає ритися в шухлядах комп’ютерного стола Олівії, шукаючи квитанцію від сервісної служби, рахунок, проштампований СПЛАЧЕНО, або якусь візитну картку. Бодай одне щось із такого мусить знайтися, але там нема нічого. Він опускається навколішки й лізе у нішу для колінок під столом. І там теж нічого нема.

— Подивіться на холодильнику, — каже він. — Інколи люди ліплять туди всяке таке лайно, під магнітики.

— Там повно тих магнітиків, — каже Холлі, але на холодильнику нічого нема, окрім картки агента з нерухомості та ще однієї — охоронної компанії «Невсипущі». — Я думаю, все інше могла познімати Джейні. Мабуть, і повикидала.

— А тут є сейф?

— Можливо, але навіщо моя кузина клала б картку якогось айтішника до сейфа? Навряд чи вона коштує грошей чи бодай якусь цінність має.

— Точно сказано, — киває Джером.

— Якщо вона була, то десь поблизу комп’ютера. Вона б не ховала її. Я маю на увазі, що вона навіть свій пароль записала на дні якоїсь там, збіса, клавіатури.

— Доволі тупо, — погоджується Джером.

— Абсолютно.

Схоже, Холлі раптом усвідомила, як сильно вони зблизилися. Вона підводиться і знову відступає до дверей. Знову починає смикати себе за комір халата.

— Що ви збираєтеся робити далі?

— Гадаю, краще мені зателефонувати Біллу.

Він виймає свій мобільний, але перш ніж встигає набрати номер, Холлі гукає його на ім’я. Джером дивиться на неї, застиглу в одвірку, зніяковілу у своїх обвислих домашніх шатах.

— У цьому місті, мабуть, брульйон комп’ютерників, — каже вона.

Нема такої кількості їх і зблизька, але все ж таки багато. Він це знає, і Ходжес це також знає, бо сам Джером йому про це й розказував.

Ходжес уважно вислуховує все, що мається для нього в Джерома. Йому приємно, що Джером похвалив Холлі (і сподівається, що Холлі також це приємно, якщо вона зараз слухає), але він гірко розчарований тим, що не знайшлося напрямку до того комп’ютерного шахрая, який попрацював з машиною Олівії. Джером вважає, це тому, що Олівія викинула геть візитну картку того комп’ютерного шахрая. Ходжес, чий розум натренований на підозріливість, думає, що Містер Мерседес сам, гад, заопікувався тим, щоб в Олівії не збереглося його картки. Хоча яким чином? Хіба ви не попросите картку в хлопця, якщо він добре зробив свою роботу? І триматимете її під рукою? Хіба що тільки…

Він просить Джерома дати йому Холлі.

— Алло? — так слабенько, що йому доводиться напружуватися, щоб її почути.

— Холлі, а в комп’тері Олівії є адресна книжка?

— Одну хвилиночку. — Він чує неголосне клацання. Коли вона знову бере слухавку, голос у неї зачудований. — Нема.