Ходжес промовляє дещо таке, що ніколи б не злетіло з його губ, аби він усе ще перебував на дійсній службі в поліції і провадив зараз офіційне розслідування:

— Вона вважає, що Містер Смаколик може бути підаростом.

Бовфінгер регоче, аж поки сльози не починають бризкати йому з очей.

— О Боже! — скрикує він. — Той парубок їздить тут уже років п’ять чи й шість, водить свій фургончик, теленькає своїми дзвіночками. Скільки підарів він зажарив за весь цей час, як ви гадаєте?

— Не знаю, — каже, підводячись, Ходжес. — Десятки, мабуть.

Він простягає руку, і Бовфінгер її потискає. Ходжес робить ще одне відкриття про своє пенсіонерське буття: його сусіди — особистості, і вони мають власні історії. Деякі з них навіть цікаві.

Коли він ховає свій записничок, на обличчі Бовфінгера раптом з’являється тривожний вираз.

— Що? — відразу ж запитує з цього приводу Ходжес.

Бовфінгер показує пальцем через вулицю і питається:

— Ви ж не їли її печива, авжеж ні?

— Йо? А що?

— Я б на вашому місці кілька годин тримався поблизу туалету.

Коли він повертається до себе додому, стопи в нього бринять, щиколотки співають високе «до», а на автовідповідачі блимає вогник. Це Піт Гантлі, і голос у нього збуджений.

— Передзвони мені, — каже він. — Це неймовірно. Хай мені всратися, це просто нереально.

Ходжес раптово відчуває ірраціональну впевненість, що Піт і його по суті новенька напарниця Ізабель прицвяшили, врешті-решт, Містера Мерседеса. Він відчуває глибокий укол ревнощів, і як не дико — але це правда — злості. Він клацає номер Піта на швидкісному наборі, серце в ньому калатається, але його дзвінок спрямовується просто на голосову пошту.

— Отримав твоє повідомлення, — каже Ходжес. — Передзвони, коли зможеш.

Він вимикає телефон, потім сидить недвижно, барабанячи пальцями про краєчку письмового столу. Він запевняє себе, що не має значення, хто саме впіймав того сучого сина психопата, але воно ж має. Крім всього іншого, це мусить означати, що спливе його листування з цим «крутим» (забавно, як це слово застрягло йому в голові), а це може занурити його у доволі розігрітий суп. Але не це важливе. Важливе те, що без Містера Мерседеса все повернеться до того, як воно було перед цим: надвечірні телепередачі та загравання з батьківським револьвером.

Він дістає свій жовтий блокнот і починає переносити туди записи, зроблені під час обходу своїх сусідів. Через пару хвилин цього заняття він кидає блокнот назад до теки із заведеною справою й затріскує її. Якщо Піт з Іззі Джейнз скрутили цього парубка, всі ті фургони й зловісні чорні джипи місіс Мельбурн лайна варті.

Він думає, чи не зайти йому на «Блакитну Парасольку Деббі», чи не послати merckill’у запит: «Тебе вже впіймали?»

Абсурдно, але дико спокусливо.

Дзвонить телефон, він його хапає, але це не Піт. Це сестра Олівії Трелоні.

— О, — каже він. — Вітаю, місіс Паттерсон. Як ваші справи?

— У мене все гаразд, — каже вона, — але звертайтесь до мене Джейні, пам’ятаєте? Я Джейні, а ви Білл.

— Джейні, правильно.

— Ви не зовсім раді мене чути, судячи з вашого голосу, Білле.

«Чи не фліртує вона, бодай трішечки? А якщо так, хіба це було б неприємно?» — думає він.

— Ні, ні, я радий, що ви дзвоните, але в мене нема чого вам доповісти.

— Я на це й не очікувала. Я дзвоню, сказати про маму. Медсестра у «Сонячних акрах», та, що найкраще обізнана зі станом її здоров’я, працює в денну зміну в МакДоналд-корпусі, де містяться маленькі апартаменти моєї мами. Я попрохала її зателефонувати, якщо в мами станеться просвітлення. З нею таке все ще трапляється.

— Так, ви мені розповідали.

— Ну от, лише кілька хвилин тому ця медсестра зателефонувала й сказала, що мама знову в реальному світі, принаймні наразі. Прояснення в неї може тривати день-два, а потім вона знову порине в той туман. Ви все ще бажаєте поїхати побачитися з нею?

— Гадаю, так, — обережно мовить Ходжес, — але це мусить бути після полудня. Я очікую на один дзвінок.

— Це щодо того чоловіка, який вкрав її машину? — Джейні схвильована. «Так само й я мушу», — каже собі Ходжес.

— Саме це мені й треба з’ясувати. Я можу вам потім передзвонити?

— Безумовно. Ви маєте номер мого мобільного?

— Йо.

— Йо, — повторює вона, делікатно передражнюючи. Попри напружені нерви, це знову змушує його усміхнутись. — Зателефонуйте мені відразу, як зможете.

— Обов’язково.

Він перериває зв’язок і телефон дзвонить, коли слухавка все ще у нього в руці. Тепер це вже Піт, і він збуджений сильніше, ніж будь-коли.

— Біллі! Я мушу зараз же повертатися, він сидить у нас у кімнаті для допитів — у КД № 4, якщо точніше, пам’ятаю, ти завжди казав, що це щаслива для тебе камера? — але я мусив тобі подзвонити. Ми його запопали, напарнику, ми цього хуйла запопали.

— Кого запопали? — питає Ходжес, намагаючись робити це рівним тоном. Серцебиття в нього тепер також рівне, але удари такі важкі, що відчуваються в скронях: бум, і бум, і бум.

— Та йобаного ж Дейвіса! — кричить Піт. — Кого ж іще?

Дейвіс. Не Містер Мерседес, а Донні Дейвіс, любитель виступати перед камерами й убивця власної дружини. Білл Ходжес у полегшенні заплющує очі. Це наразі нехороша емоція, але він її все одно відчуває.

Він каже:

— Отже, той труп, який знайшов єгер неподалік його хатинки, виявився рештками Шейли Дейвіс? Ти впевнений?

— Цілком.

— Кого ти підірвав, щоб так швидко отримати результати аналізу ДНК?

Коли Ходжес ще був діючим детективом, вони вважали себе щасливцями, якщо отримували результати по ДНК впродовж календарного місяця після передачі зразків, а в середньому на це йшло шість тижнів.

— Нам не потрібні аналізи ДНК! Для суду, так, звичайно, але…

— Що ти цим хочеш сказати, не потрібні…

— Замовкни й слухай, гаразд? Він просто зайшов до нас із вулиці та в усьому зізнався. Ніякого адвоката, ніякої сраної юридичної казуїстики. Вислухав «Міранду»[194] і сказав, що йому не потрібен адвокат, він просто хоче зняти тягар у себе з душі.

— Господи-Ісусе. І це той, що був таким гладеньким на всіх допитах, які ми з ним проводили? Ти певен, що він не морочить вам яйця? Грає якусь довгу гру? — Думаючи, що саме це намагався б робити Містер Мерседес, якби вони його прицвяшили. Не просто гру, а довгу гру. Чи не саме тому він намагається створювати відмінні стилі письма в своїх анонімних листах?

— Біллі, там не тільки його дружина. Ти пам’ятаєш тих лялечок, яких він тримав біля себе? Дівчат із пишним волоссям і надутими цицьками, з іменами типу Боббі Су[195]?

— Звичайно. А що з ними?

— Коли це вибухне в пресі, ті юні леді постають навколішки й дякуватимуть Богу за те, що вони досі живі.

— Щось я за тобою не встигаю.

— Шляховий Джо, Біллі! П’ять жінок, зґвалтованих і вбитих на відпочинкових зонах різних міжштатних автотрас між нами й Пенсільванією, починаючи з дев’яносто четвертого й закінчуючи нуль-восьмим роком! Донні Дейвіс каже, що це він! Дейвіс — це Шляховий Джо! Він викладає нам імена, і місця, і описи. І все воно сходиться. Це… у мене мозок рветься!

— У мене теж, — каже Ходжес, саме це маючи цілком на увазі. — Мої вітання.

— Дякую, хоча я не зробив нічого, окрім як прийшов вранці на роботу. — Піт дико регоче. — Я почуваюся так, наче виграв у лотереї «Мегабакс».

Ходжес так не почувається, але він принаймні не програв у «Мегабакс». У нього так само залишилася справа, над якою він працюватиме.

— Біллі, я мушу туди повертатися, поки він не передумав.

— Йо, йо, але, Піте, перш ніж ти підеш…

— Що?

— Влаштуй йому призначеного судом.

— Ой, Біллі…

— Я серйозно. Вичави з нього на допиті все лайно, але раніше, ніж розпочнеш, оголоси — під запис, — що ти йому забезпечиш адвоката. Ти зможеш викрутити його досуха ще до того, як хтось з’явиться в Марроу, але ти мусиш зробити це правильно. Ти мене чуєш?