Певного залитого сонцем надвечір'я ми опинилися на його терасі, нам подавали кофолу і змрзліну, перша була звичайна, а друга фірмова, з яєчними жовтками, тобто нам знову дико щастило — навколо нас громадилося несамовито велике місто, що вже остигало від цілоденної спеки, Місто-Світ, увесь той біос, уся та архітектура. Праворуч був Град зі стрілами-шпилями Святого Віта, нижче за нього дахи Малої Страни з мідно-зеленою банею Святого Мікулаша, з якої через дюжину років почнеться вірш Рільке в моєму учнівському перекладі. Унизу повільно текла річка[101] з її гірськими зеленавими водами та перспективою трьох ближніх мостів — Манеса, Карла і Леґії. Останній упирався в помпезний саркофаго-ковчег Національного дівадла[102], що з нашого спостережного пункту міг видаватися хіба що музейним макетом себе самого. Прямо перед нами, на іншому березі западали у присмерк, поки що на межі перших електричних спалахів, Йозефів і Старе Місто. Під нами лежав Чехів міст. Нині я відразу визначив би, що сецесійний.
Ще трохи про Влтаву. Точніше, про її збурунені й сильно обмілілі в середині літа пороги, до яких там і сям, долаючи течію, поволі підкрадалися човни з рибалками.
(З порогів колись усе й почалося. Тим-то і Прага, що пороги).
Були ще порослі зеленню та обліплені причалами острови, як і цілі смуги причалів уздовж правого Пра-берега, цілі флотилії моторівок, вітрильників та іншого дрібного річкового хазяйства.
І все це, разом з автами, трамваями, тисячами будинків, їхніх ярусів, поверхів, мансард, шпилів і веж, разом із позолотою, пилюкою, гранітом та холонучим після спеки каменем гуло і пульсувало чимось єдиним, ніби якась неосяжна мегаістота, космічна тварина, Пра-тварина Прага.
Бачити монумент Сталіна ми не могли: його вже не було. Принаймні його ніде не було видно.
А що ж натомість? А те, що того року у Празі всі якось домовилися називати соціалізмом.
Свято печеного льоду. Соціалізм з людським обличчям.
Людське обличчя — це тета Галя, молодша сестра мого діда, у своєму чеському житті громадянка Andruchoviиоvб Helena. У «Таємниці» є лише згадка про неї. Розповідаючи про празьких тіток, я мимохідь зауважую, що старша з них була заміжня за професором біології. Крім того — що вони мешкали на передмісті Моджани разом із другою сестрою, незаміжньою, та старшим сином. Сусіди казали про них, ніби професор живе з двома дружинами — старша варить йому їсти, а з молодшою він спить.
Насправді чеські сусіди фантазували. Насправді тета Галя не хотіла спати з жодним на світі чоловіком і в неї на те були свої вагомі підстави. «Виходити заміж? І потім усе життя прати чиїсь шкарпетки?» — так приблизно переказували інші родичі її точку зору. Хоч, можливо, в усьому винні були енкаведисти.
Свого часу, десь між 1939 і 41-м, коли вона ще жила на батьківщині, вони щоночі товклися в сусідньому помешканні. Уночі вони поверталися з розстрілів і голосно пиячили. Тоді починали гупати у стіну і щоразу кричали щось на зразок «Галь, ты спишь?! Ты не спи, Галь, бо мы счас придем! Мы уже идем, Галь!». Від цього вони дико іржали. Тоненькі двері її тодішньої комірчини піддалися б відразу, з першого удару кирзака.
Двері не витримали б. Але вона витримала. Напевно тому я пам'ятаю її такою спокійною, лагідною і ледь усміхненою. Майже буддою. У своєму блакитному тюрбані з брошкою вона часом нагадувала кінозірку. Яких років? Сорокових? Двадцятих? Кінозірку, яка в сорокових зіграла кінозірку двадцятих? І фільм пролежав на полиці до 68-го?
П'ять разів на тиждень вона їхала через усе місто й назад. Вона викладала крій та шиття в якомусь училищі аж на Кобилісах. І п'ять разів на тиждень вона обов'язково щось мені приносила. Ось один із таких тижнів.
Понеділок — водяний пластмасовий пістолет червоного кольору.
Вівторок — велике гроно бананів.
Середа — іграшковий індіанець у каное, з веслом напереваги.
Четвер — коробка ягідного морозива різних смаків і відтінків.
П'ятниця — настільна гра «Dlouhy, Siroky a Bystrozraky», де, крім титульних персонажів, Довгого, Широкого і Бистроокого, виступали Принц, Принцезна і нехороший тип у всьому чорному — Коужельнік. Останній був чаклуном і всім заважав.
А потім ще одного дня — квитки на «Laterna magika». А потім — запрошення до ресторану «Брюссель» (колишній «Прага»). І так завжди, кожного вечора. Її повернення з роботи, кроки на сходах, її голос у передпокої та поява у вітальні ставали подією дня. Бо я вже знав, що в неї знову щось є — як не набір солдатиків з наполеонівських воєн, то хоча б колекція поштівок зі Старого Міста і Граду. Я пишу «хоча б» з огляду на те, що ви, певно, зауважили й без мене: її подарунки були нерівноцінні. Але кожен із них вона вміла подарувати так, що всі ставали однаково дорогими — що ілюстрований дитячий атлас, що бляшанка помаранчевого соку.
Вона не могла прийти з порожніми руками. Тому в будь-якому фільмі будь-яких років могла б зіграти фею подарунків.
Тето Галю, я переконаний, що ти на небі. Навіть якби неба не існувало, його мусили би створити спеціально для тебе.
Про весну я вже згадував. Я застав її в розпалі, хоч і в липні. До речі, липень був спекотний, тож слово «розпал» підходить. З роками мені ставало все зрозуміліше, звідки бралося те відчуття повсюдної радості. Йшлося про свободу, евфемістично загорнуту в оболонку соціалізму з людським обличчям.
Насправді йшлося не тільки про обличчя. Судячи зі знімка товариша Александра Дубчека, зробленого у плавальному басейні, йшлося загалом про соціалізм з людським тілом. Відкритість раніше заборонених зон била в очі на пляжах понад Влтавою. Смуги соромливої закритості катастрофічно вужчали, генітальна реальність увірвалася в пісний комуністичний побут на крилах бікіні. Рок-н-рол і джаз, пролетарські пивнухи, сигаретний дим, африканські ритми, міні-спідниці, джинси з ґульфіками, патлаті голови, бороди, вивалені цицьки, татуйовані стегна — усе це переживалося вперше, а тому ніби востаннє.
«Люди перестали одні одних боятись, а суспільство дивувалося саме із себе, — пише про Празьку весну Маріуш Щиґел. — Газети і телебачення позбулися безбарвності. З театру і кіно зникла нудьга. Вийшли заборонені книжки. Скасовано цензуру. На малюнку в досі офіціозному «Рудому праві» один тип каже іншому за столиком у кав'ярні: «Ні про що говорити. Усе в газетах». На іншому малюнку закохана пара стоїть під деревом. Хлопець вирізає на корі велике серце, а всередині слово ДУБЧЕК»[103].
Людське обличчя соціалізму було хмільне і трохи блядське — одне і друге ще не так від самої свободи, як уже від її передчуття.
І саме воно так роздратувало еСеСеСеР. Нічого дивного, що він вирішив проїхатися по ньому танками. Поки ми з мамою гостювали у Празі, політбюро зважувало тактичні рішення майбутньої операції — так, наче спершу мусило дочекатися нашого повернення додому у Франик. Минуло лише пару тижнів після нього — і це сталося. Називаючи своє вторгнення бойовою операцією «Дунай», еСеСеСеР усвідомлював, що б'є в саму сутність Центральної Європи.
Кінець літа приніс у наші понурі краї військову мобілізацію й колони бойової техніки на марші в закарпатсько-чехословацькому напрямку. Я уявляв собі, як вони палитимуть з гармат по Національному театрові, висаджуватимуть у повітря ресторан «Брюссель» і рівнятимуть із землею Орлой та всі його рухомі фігури зі смртічкою включно. Я не був у захваті від цих переможних картин.
Минуть роки — і я напишу про це так: «Зрозуміло: в тому віці я не намагався заглиблюватися в політичні причини того, що трапилося. Ця інвазія швидше здавалася мені проявом певного суто естетичного конфлікту. Невимовно гарне місто, переповнене вільними молодими людьми, виявилося містом, естетично несумісним із тією системою, до якої належав я. Треба було вибирати, з ким я тепер. З боку системи в дію пішли танки — естетичний арґумент, можливо, навіть значно атракційніший для восьмилітнього хлопця, ніж якась там середньовічна архітектура на тлі гіпівського карнавалу. Не знаю чому, але в тому конфлікті я все-таки вибрав не танки».
