Восени в наших кінотеатрах показували пропагандистський фільм з танками на Вацлав'яку. Будівля Національного музею часто виникала на тлі вуличних сутичок. Ще кілька місяців — і саме там, на сходах перед музеєм, спалахне Палах, студент-самоспалювач, підпільне псевдо Посвітач № 1. Але тим часом камера фіксувала юрби імперіалістичних агентів на площі. За кадром радянський голос гнівно називав усе провокацією. Епітет «радянський» у цьому випадку стосується і тембру, й інтонації. Але передусім — змісту послання. Присутній у залі народ вряди-годи гучно обурювався зрадливою невдячністю чехів. Не думаю, що на тому фільмі позбиралися винятково партійні патріоти. Ні, це був таки народ — той, який він був. І досі є.

Ми в Україні не маємо права називати себе Центральною Європою, поки не попросимо у чехів пробачення за тодішню співучасть.

Коли через два роки ми знову помандрували до Праги, цього разу з батьком, йому кілька разів було поставлено запитання, на яке він міг відповісти лиш одне: «Якби не ми, то НАТО». Так їм пояснювали ситуацію дивізійні замполіти. Іншої відповіді в батька бути просто не могло.

Проте з того часу Чехословаччина завжди вигравала з нашими у хокей.

За все на світі доводиться платити. За випущені танки — пропущеними шайбами.

Наші відвідини Праги у 70 році випали вже не на весну, а на її протилежність, офіційно названу «нормалізацією». Замість Александра Дубчека на чолі країни постав Ґустав Гусак. Замість людського обличчя вилізла фізія службіста. Слово «нормалізація» римується з «дефенетрація». Друге означає метод знешкодження західних аґентів і зрадників соціалізму шляхом викидання їх із вікна[104].

Але західні аґенти з усіх сил чинили опір. Я на власні очі бачив у 70-му ті написи на дверях крамниці «Подушки і Перини». Спочатку хтось вивісив офіційне оголошення: «Зачинено у зв'язку з недовезенням пір'я». Нижче хтось інший домалював: «Скубніть у Гусака!». А ще нижче хтось третій: «Зі свині пір'я не буде».

Ми сміялися над цими жартами опору, батько сміявся теж. Однак на запитання своїх кузенів, як він почувався два роки тому в лавах окупаційного війська, батько завжди відповідав своє «Якби не ми, то НАТО».

Насправді він не менше за мене полюбив Прагу з її «Браніцьким скліпеком». Відколи вийшов у світ Масляків конгеніальний переклад «Швейка», ми з батьком не могли його начитатися — вголос один одному і кожен для себе поодинці. Ми ледь не п'яніли від самих лише празьких топонімів, там і сям згадуваних у тій книжці: вулиця Водічкова (імені сапера Водічки?!), Панська, Пржикопи, Неказанка, Виногради, Штваниця, Нуслі, Жижков, Лібень, Вршовиці, навіть Панкрац — хоч там і розташовувалася в'язниця для політичних.

Ще трохи про 68-й. Друга половина літа принесла мені переконливе лідерство у дворових пацанських стосунках. Я повернувся з Праги. Тобто звідти, звідки ніхто ще не повертався. Позаяк ніколи туди й не потрапляв. А мені поталанило: я і потрапив, і повернувся. Одягнутий у все нове й закордонне (перші в житті «ковбойські штани» із заклепками!), обдарований стількома класними штуками на зразок водяного пістолета, я зненацька опинився в центрі уваги всіх сусідніх дворів. Я навчив усіх моїх кумпанів грати у «Dlouhy, Siroky a Bystrozraky» (батько не міг не назвати його «бистросракий»). Я майже завжди вигравав, навіть у старшаків з їхніми прищами на лобі і вдвічі більшими пенісами.

А головне я розповідав. Я вже тоді не міг не розповідати. Початок цієї книжки саме там, у літі 68-го. Зокрема, я розповідав таке:

коли на Граді стоїш перед входом до собору Святого Віта і дивишся стрімко вгору на його шпиль, то здається, ніби собор падає на тебе; одного разу так і станеться;

у Празі я почав пити пиво, чорне, і потаємно від старших заливав у себе до трьох кухлів на день; було кльово;

сушені голови справжніх індіанців у Напрстково (музеї азійських, африканських та американських культур) завбільшки з мій кулак; у них зашиті роти;

там-таки можна побачити й голову білої людини, якогось латиноса з вусиками;

саме вусики й доводять, що він білий; індіанці не мають ані вусів, ані борід;

у парку Фучіка я бачив патлатих дівчат і хлопців, які повлягалися просто на траві, цілувалися і зажималися;

у тому ж соборі Святого Віта я бачив кардинала в усьому червоному — ніби він Ришельє;

мушкетерів я також бачив — як вони фехтували на оброслих плющем сходах Вртбовського палацу;

на моїх очах зійшов з рейок двоповерховий потяг; локомотив заїхав просто у річку; потяг виявився переповнений неграми;

Злата улічка, на якій досі мешкають алхіміки, є настільки вузькою, що протиснутися між деякими будинками можна тільки боком; певний пузань одного разу застряг; у газетах писали, що він вивільнився лише на третій день, коли пузо трохи спало;

чеське пиво буває чорним тому, що в нього для міцності домішана смола;

чеське морозиво на смак гірше від нашого вершкового, що по 13 копійок — не кажучи про наш пломбир по 19; зате чеське дуже гарне на колір, бо в нього домішані ягоди;

літаючи над Прагою на повітряній кулі, я слухав музику духового оркестру;

у зоопарку я бачив дресированих лемурів, що за командою ліліпута застрибували на спину слонові;

у тому ж парку Фучіка я в тирі вистріляв 98 очок зі 100 можливих; як приз я отримав оцю фігурку індіанця в каное;

зустрівши Гойко Мітіча на Вацлавській площі, я переказав йому вітання від усіх шанувальників;

у чеському телевізорі часто, замалим не щовечора, показують ковбойські фільми з Гойко Мітічем;

також у чеському телевізорі показують кіно з голими тьотьками; одна з таких шубовталася в гірській річці, обхопивши руками здоровенну каменюку; до неї ззаду прилаштовувався так само голий пацан; вона вся хихотіла, ніби її лоскочуть; що сталося далі — не знаю, дорослі наказали мені вийти[105];

також у їхньому телевізорі часто показують різних бітлів з електричними гітарами; деякі бітли співають чеською мовою;

чеська мова звучить подібно до нашої; проте зі смислом тих подібних на наші слів не завжди все гаразд: «чрстви» по-їхньому якраз не «черствий», а «свіжий»; «хитри» — «розумний»; «лібіт» по-їхньому не «любити», а «цілувати»; «пахнути» по-їхньому «прдєт», а «принцеса» — «смртічка»; найсмішніше: «сорока» по-їхньому «срака», а «сорочка» — «срачка»;

улюблена страва всіх чехів — гуляш із кнедлями; при цьому гуляш готується переважно з котів;

останніх у Празі водять на повідках, ніби собак; одного разу на прогулянці я відбився від родичів і мене заманили на цукрову вату цигани; вони зіграли на мене в карти; вийшло, що вони мають витягнути з мене спинний мозок; я пустився втікати і стрибнув у Влтаву просто з Карлового моста; цигани як вогню бояться води — це всі знають; мене врятували два офіцери річкової міліції у смугастих тільниках.

Ось як мене тоді несло. У такі приблизно історії.

Зрештою, про неї, Прагу, можна було розповідати безмежно і все — вона витримувала, бо все у собі вміщала. Її ніколи не вдасться пройти всю, до останнього закапелка, вона невичерпна і, як деякі інші міста цієї книжки, перенасичена всьогістю.

Зими на початку 70-х у мене були ангінними. Я провалювався в гарячку, в біль горла й кашель. І страшенно радів, що тепер із тиждень не бачитиму клятої школи. Потім гарячка потроху відступала. Лежачи в ліжку, я цілими днями не випускав з рук великого фотоальбому, що його так само подарували празькі родичі. 1956 рік, видавництво «Артія», мова російська (того вони і сплавили його нам, безнадійно русифікованим). 208 чорно-білих фотографій. Автор — Карел Пліцка. Альбом називається простіше простого — «Прага».