З-за жінок виглядають дівчатка в маленьких шапочках, з-під яких на плечі й спину спадає безліч кісок з різнобарвними кісничками. Блискучі їхні оченята повні цікавості й захвату: гарна чужоземна жінка, гарна! От якби й нам такими стати!

Та ось Тапур ступив у біле коло, взяв у руки бойову сокиру свого батька, потряс нею над головою, крикнув:

— Я повернувся, сини бойового кличу «арара»!

— Арара! — озвався рід.

Тапур поклав сокиру, узяв родовий нагай, що передавався з покоління в покоління, цьвохнув ним.

— Я повернувся, скіфи!!!

І родичі покірно схилили голови перед вождем із нагаєм у руках.

Тапур поклав нагай у коло, випростався гордовито і хизувався перед родом своїм, що схилив покірно голови.

Потім до вождя підійшли сивобороді старійшини, вклонилися йому і щось говорили, але Ольвія не прислухалась. Її зацікавило четверо дівчаток десяти-чотирнадцяти років у яскравих платтячках, у гостроверхих шапочках, з безліччю кісок. Вони не зводили із вождя захоплених очей. Та ось ритуал зустрічі закінчився, і дівчатка, підбігши до вождя, засоромились і, штовхаючись, намагалися сховатися одна за одну.

— Що, сороки? — посміхався до них вождь ласкаво і тепло.

— Чи здоровий ти, батьку? — задзвеніли дівчачі голоси. — Хай бог Папай дасть тобі силу!

— Я — здоровий, а ви, сороки, чи здорові?

— Здорові, здорові, батьку, — заусміхались дівчатка. — І дуже, дуже тебе з походу виглядали. Тебе так довго не було.

— Ростете ж ви… — лагідно казав вождь. — Наче ті кізки…

Дівчатка затуляли рукавами личка, соромилися, пальцями босих ніг щось малювали на землі.

— От і добре, що ви здорові, сороки мої.

Ольвія з подивом відзначила, що голос у цього людолова дуже вже ніжний. Вона навіть повірити не могла, що в нього може бути такий лагідний і добрий голос батька.

Тим часом вождь розв'язав шкіряну торбину, дістав із неї жменю золотих бляшок.

— Це вам, сороки, щоб і ви отак сяяли на сонці, як ці бляшки!

— Спасибі тобі, батечку!.. — Дівчатка розхапали золоті бляшки і з радісними вигуками побігли у крайнє шатро, щоправда, зиркнувши на білолицю чужачку. І навіть встигли показати їй язички: ага, мовляв, нам батько золоті бляшки подарував, ага!..

І лише тоді завів Тапур Ольвію до білого шатра, над яким маяли кінські хвости.

Усередині шатро було затягнене блакитним шовком з вишитими звірами і рослинами, згори, через дірку для диму, лилося сонячне проміння.

— Тут живе Табіті — богиня домашнього вогнища, — показав Тапур на попіл вогнища. — Вона й оберігатиме тебе у шатрі. Але ти не печалься, ми, кочовики, довго не засиджуємося на одному місці. Як тільки не стане трави, я дам знак, слуги розберуть шатра, складуть їх на повозки, і ми покочуємо в глиб степів, до незайманих трав. Під час перекочовок ти житимеш у кибитці, теж найкращій. І будемо кочувати від кряжа до кряжа, від колодязя до колодязя, від ріки до ріки, і тобі завжди буде весело. Ми не греки, — закінчив він, — котрі як сіли на одному місці, так і сидять віками.

— А до моря повернемось? — зітхнула Ольвія.

— Тільки на зиму, адже взимку біля моря тепліше і снігу менше випадає. Або й зовсім не буває.

Присіли на килим, Тапур ляснув у долоні, нечутно з'явився слуга і наточив із шкури барана, що висіла біля входу, дві чашки кумису.

Вручивши їх вождю, слуга кланяючись позадкував із шатра.

Тапур подав одну чашку Ольвії.

— Випий нашого кумису, і ти відчуєш себе справжньою сколоткою.

Кумис був прохолодний, він пінився і приємно тамував спрагу.

— Кожен скіф уміє доїти кобил і готувати хмільний кумис, але так готувати кумис, як готує його мій рід, ніхто не вміє! — з гордістю вигукнув вождь. — Кумис у гіппемологів найкращий у всьому степу!

До шатра заглянув старий білобородий скіф із гострим гачковидним носом і висохлим, зморшкуватим лицем.

— Що скаже мій вірний доглядач кочовища? — уважно поглянувши на старого, запитав вождь. — Чи цілі мої табуни? Чи доєні кобили, чи ростуть лошата і лошаки? Чи не пасли чужі племена свої табуни на наших травах? Чи все гаразд у кочовищі?

— Твої табуни, о великий вождь, хай дарує тобі Папай довгі літа, множаться, — з поклоном відповів сивий скіф. — Кобилиці доєні, лошата і лошаки нагулюють тіло. А чужі племена пасли своїх коней на твоїх травах. Це були савро-матські пастухи, котрі переганяли табуни з-за Танаїсу і пасли на травах твого степу.

— Савроматських пастухів класти стрілами, а їхні табуни забирати! — різко сказав вождь. — Щоб ні один чужак більше не посмів потикатися у мій степ!

— Слухаю, великий вождь. А в кочовищі все гаразд, тільки одна пожежа була. Горіли кибитки Олума і Тавлура.

— Гм…

— Олум і Тавлур рятували один одного на пожежі і від того зріднилися. Вони хочуть пити кров побратимства.

— Це — добре. Сьогодні ж увечері вони стануть побратимами.

Старий вклонився і вийшов.

Тапур допив кумис і звівся.

— Мені треба подякувати богу Аресу за вдалий похід і принести йому жертву. Ольвія ж хай лясне в долоні, і до неї прийде рабиня. І виконає будь-яку забаганку.

І вийшов із шатра.

Залишившись одна, Ольвія — їй чомусь стало сумно-сумно — ляснула в долоні, і по хвилі до шатра нечутно зайшла стара жінка у чорному платті і чорній шапці і застигла, безпомічно опустивши довгі тонкі руки, що звисали вздовж її тіла, як перебиті. Але голову вона тримала високо піднятою, аж занадто піднятою.

«Рабиня, а така горда, — подумала Ольвія. — Ач, як голову задерла. І від чого б то?..»

Тут вона придивилася до її жовтого, зморшкуватого личка й жахнулась: замість очей у жінки рожевіли дві ямки, наче там запеклася кров… А по лицю видно було, що рабиня, як і Ольвія, — чужачка. В крайньому разі, не скіф'янка.

— Ти… ти хто така? — чомусь розгублено запитала Ольвія.

— Рабиня… — глухо відповіла жінка і навіть не ворухнулась, а голову тримала все так же високо, як її завжди тримають сліпці.

— Ти не скіф'янка?

— Так, моя господине, не сколотка.

— То хто ж ти?

— Рабиня…

— А звати тебе як?

Жінка подумала і байдуже відповіла:

— Рабиня…

— Але колись же було у тебе ім'я, — наполягала Ольвія. — Не родилася ж ти рабинею?

— Ні.

— То як тебе тоді звали?

— Міленою, велика господине.

— А що в Мілени з очима?

— Викололи…

— Хто?.. — крикнула Ольвія.

— Скіфи.

— Вони такі жорстокі?

— Не знаю… Люди як люди.

— Але ж чому вони з тобою так вчинили… страшно?

— А хто я така, щоб зі мною панькатись? — байдуже перепитала сліпа і сама собі відповіла: — Рабиня… А рабиня — не людина. І навіть не собака. Гірше.

— Але за віщо?

— Не знаю… Я їм зла не чинила.

— О боги!.. І тобі було дуже боляче?

— Раби болю не відчувають, — зітхнула Мілена. — Вони і є самий біль. Аж до смерті. А смерть добра, милостива.

— Що ти говориш, Мілено?

— Смерть позбавить нас, рабів, болю і мук. Тому вона добра, і я чекаю її з радістю.

— Невже ти не боїшся смерті?

— Смерть — то є плата за життя, — одказала рабиня, і Ольвії здалося, що за сліпою стоїть якась інша Мілена, зряча. — Хто народився і жив, той мусить розплатитися за це смертю.

— Дорого, — зітхнула Ольвія.

— А життя, господине, ще дорожче, — спокійно одказала сліпа. — От і плата за нього велика.

— Воно й так… — згодилася Ольвія. — Але ж і на тім світі люди, кажуть, живуть.

Мілена помовчала, все так же дивлячись ямками очей поверх голови Ольвії, зітхнула.

— Чи там живуть — не знаю, а на цім… живуть. Але не всі. Пани. А такі, як я… — Помовчала. — Для чого говорити, господине?

— А звідки Мілена знає грецьку мову?

— Була колись гречанкою.

— Гречанка? — аж зойкнула Ольвія. — То як же ти потрапила у рабство? Адже наші закони забороняють вільних греків робити рабами.

— Одні забороняють, а інші продають.