Ухвалила рада вождів та старійшин: поховати царя Савлія у землі Герр біля могили його батька Гнура, діда Ліка і прадіда Спаргапіфа… На узвишші викопали глибоку та простору яму — для потойбічної домівки царя. Кращі знахарі Скіфії заходилися готувати царя до останньої прощальної подорожі у степу: вийняли у небіжчика нутрощі, у живіт наклали зілля та сім'я степових трав, зашили живіт і забальзамували цареве тіло. А потім одягли його в розкішні золоті шати, поклали на жалобну повозку, запряжену, як і годиться, трьома парами биків, та й повезли покійного до степу. Жалобну повозку супроводжував син небіжчика Іданфірс з воїнами, вождями та старійшинами. А попереду від кочів'я до кочів'я мчали гінці на чорних конях.

— Виходьте, скіфи!.. Зустрічайте, скіфи, свого царя!.. Прощайтесь, скіфи, бо зібрався цар Савлій у світ предків!

І виходили кочівники, голосили, як велить звичай, рвали на собі одяг і вистригали на голові волосся кружком. Бо хто не зустріне жалобну повозку царя, тому небіжчик навіть з того світу буде шкодити… А відголосивши, всідалися у степу навколо повозки з царевим тілом, пили бузат і їли м'ясо та хвалили покійника. А попивши й поївши, з криками і причитаниями проводжали жалобну повозку за межі свого кочів'я. Так і рухалась та повозка від одного кочів'я до іншого, від одного роду до іншого, від одного племені до іншого аж цілих сорок днів.

Коли ж із покійним царем попрощалися всі роди й племена, повозка повернула у землю Герр. Поховальна яма на той час добре висохла, і долівка її затверділа на сонці, як камінь. Заслали її чепраком і опустили царя в розкішному вбранні на той чепрак. А потім взялися за слуг: спершу задушили дві наложниці, вродливі та молоді, щоб вони і на тім світі пестили царя, задушили виночерпія, щоб і на тім світі підносив царю чашу з вином. Амфору з вином біля царевих ніг поклали, поставили і казан з м'ясом! Ще задушили конюха, кухаря, охоронця та вісника і всіх поскидали в ноги царю. А ще поставили царю золоті чаші, поклали зброю, оздоблену золотом. Опустили сундук з запасним золотим вбранням та кілька пригорщ золотих бляшок. Впоравшись із цим, по кутах ями поставили дуби, спорудили на них дах і засипали його землею. А тоді били коней і закопували їх біля царевої могили.

Тридцять разів сходив Колаксай з-за кряжів потойбіч Танаїсу, а в степу все скрипіли й скрипіли дерев'яні повозки: то скіфи везли землю для могили царя. Висока вийшла могила, далеко її видно у степу. Через рік, як вляжеться земля, могилу ще досиплють і ще, аж доки не затвердіє земля і не стане могила такою ж твердою, як і степ.

Рада вождів і старійшин ухвалила: бути владикою Скіфії сину Савлія Іданфірсу. І всі скіфи сказали: «Хай буде Іданфірс над нами царем!..»

Старійшини піднесли Іданфірсу царське вбрання — рожевий плащ з білою каймою, бо тільки цар вбирається в рожеве та червоне — символи священного вогню. Потім піднесли новому цареві лук батька його, царя Савлія, і стрілу царську із золотим наконечником. Скіф, коли помирає, завжди передає синові своєму лук. Тож узяв Іданфірс лук свого батька і сказав:

— Цей лук віднині буде захищати скіфську землю!

Воїни підвели новому цареві білого коня.

— Ось тобі царський кінь, — сказали. — Сідай, і ми всі підемо і поскачемо за твоїм конем царським.

Скочив Іданфірс у сідло білого коня і поїхав, як велить звичай, до пастухів. А пастухи вже чекали його, вогнище розвели. Загледіли вони білого коня і послали навстріч царю найстаршого пастуха.

— Царю! — сказав він. — Коли ти був молодим, тебе виховував пастух.

— Я вдячний йому за виховання, — сказав Іданфірс.

— Тож підходь, царю, до нашого вогнища, сідай, їж із нами і не гребуй нашою їжею.

Іданфірс спішився, підійшов до вогнища пастухів, пив з ними кумис, їв сир — твердий, черствий сир пастухів.

Потім він повернувся до свого шатра, підійшов до вогню і простер над ним руки. І те вогнище стало царським, і стало священним для кожного скіфа. І немає у скіфів міцнішої клятви, як клятва царським вогнищем. А коли скіф дасть лже-клятву царським вогнищем, то такому голову з пліч знесуть. Бо цар єдиний, хто стоїть між небом і землею, між людьми і богами, і від його сили та здоров'я залежить сила і здоров'я всього народу. Горить вогнище у царя, у всього народу горітимуть вогнища.

І був Іданфірс таким же мудрим, як дядько його Анахарсіс, і він теж не любив воєн і набігів на сусідів, а любив слово мудре і бесіду тиху. Але ворогу завжди умів дати відсіч.

А в набіги на сусідські кочовища хапати чуже добро не ходив.

— Ми саї — скіфи над усіма скіфами — дуже багаті, — казав він вождям та старійшинам. — Чого нам гасати по чужих землях, чого нам губити своїх людей, коли добра у нас — повен степ? У кого є ще такі табунища прудких коней, як у нас? У кого є ще стільки стад худоби, як у нас?.. Скіфи-хлібороби віддають нам половину свого хліба, у нас багато хутра і меду. То для чого нам гасати чужими землями, як у нас своє добро гине задарма, бо нікуди його збути. А греки за наші табуни нелічені, за худобу, за хліб, за хутра охоче платять золотом. Тож давайте краще торгувати, торгувати і багатіти.

Мудрий Іданфірс, далеко-далеко вміє бачити.

— З еллінами, які біля моря, — каже, — дружити будемо. Дядько мій, царевич Анахарсіс, розказував мені про еллінів, казав, що вони багато знають і мудрі дуже. А хто з мудрими водиться, той і сам мудрішим стає. Ось так. Дечому елліни у нас навчаться, а дечому — ми у них. Не бійтеся чужого, коли воно на вигоду нам, коли воно нас багатшими робить. Бо не тільки того світу, що у Скіфії, є ще світ широкий і поза Скіфією. Так мені дядько, царевич Анахарсіс, казав, так воно і є насправді.

— От воно як буває, — гомоніли тоді діди. — Савлій убив Анахарсіса і в землю закопав брата, а розум його та мудрість у Савлієвому сині заговорили. Виходить-таки, й справді мудрість убити не можна.

…Іданфірс застиг, дивлячись у вогонь.

Праворуч нього сидить вождь Скопасіс — Права рука владики, ліворуч — вождь Таксакіс — Ліва рука владики… Їм найбільше довіряє цар, радиться з ними… Ось і зараз не піднімає голови від вогню, владика щось стиха питає свої Руки, і ті схвально кивають рудими бородами…

Із кумисом вже покінчено, пора переходити до справ. У кожного з вождів уже вертиться на язиці: «Владико!.. Яка біда розігнала по Скіфії твоїх прудких гінців у чорних плащах?» Та вони прикушують язики: всьому свій час. І біді, і щастю…

Іданфірс зводить руки і голову вгору.

— О покровителю наш і заступнику наш, боже Папай! — починає він рівним, тихим голосом. — Твоїм іменем зібрав я сих мужів моїх на раду, твоїм іменем буду вести важку мову про нашу біду, Папай. Ти наш захисник, тобі ми вручаємо наші долі, тебе прохаємо: дай нам своєї мудрості, дай розуму свого превеликого, щоб нам не погарячкувати, не схибити у біді чорній. Твоїм іменем, Папай, розпочинаю раду, твоїм іменем глаголю чорну вість: перські коні забагли розтовкти твоїх синів!

Іданфірс проводить руками по білій бороді і якусь хвилину уважно дивиться на вождів та старійшин.

— Вожді мої і ватаги! Старійшини і знатні мужі! Я, цар Іданфірс, син царя Савлія, онук царя Гнура, правнук царя Ліка, праправнук Спаргапіфа, позбирав вас у царську землю, щоб сказати вам лихі вісті: хижий звір підповз до нашого краю. Ім'я йому — цар персів Дарій. Його коні вже п'ють воду із Істру. П'ють воду із першої ріки на заході скіфських земель!

Артабан, син Віштаспа, не радив йому йти на скіфів. Він казав Дарію:

— У скіфів, як називають саків у степах між Істром і Борисфеном, немає ні городищ, які вони змушені були б боронити, ні засіяних нив, до яких вони були б прив'язані. У них все простори й простори — хоч котись. Все своє майно вони возять із собою у житлах на колесах — кибитках. У тих кибитках їздять тільки жінки, а життя чоловіків минає у сідлах коней. Бо всі вони — вайштр'я фшуянт і хоробрі хшайя. Пастухи і воїни. Вони вільні і живуть, де захочуть. Їх ще ніхто не підкоряв, і тому вони дикі, як необ'їжджені коні. Їхні царі теж кочують, а своїм богам скіфи не ставлять храмів, боги теж кочують із ними. А степи у них, кажуть, великі й пустельні — весною мають багато трав, а влітку дуже гарячі. Сонце випалює всі трави, а вода у степах є не всюди. Дорога ж до них неблизька.