Не знайшов Дарій спокою і на тім боці Великої води.

Воєначальники щодня скаржились йому, що скіфи не тямлять воювати, що так вести себе, як вони ведуть, не подобає достойним мужам. Дарій у всьому згоджувався, але зарадити нічим не міг: між його військом і скіфами залишався один денний перехід. З такою тактикою ведення війни він до того ще не зустрічався. Раніше противник, на якого він ішов, або приймав бій, або здавався… Але щоб водити отак… ні, такого з ним ще ніколи не було. Ганятися і відчувати себе переможеним? І до чого так добігаються скіфи? Зрештою, вони у себе вдома, знають степи, як свої пальці, а він?.. Що знає він про їхні степи?.. І — що найгірше! — Дарію знову почав снитися обезголовлений ним Сірак, сакський пастух із берегів Яксарту.

І не думав цар про того сака, з голови його викинув, а він, бач, йде і йде у його сон.

А сон був один і той же, як на замовлення: він, Дарій, веде своє військо, женучись за скіфами, а попереду, на відстані польоту стріли, маячить сак у драній повстяній куртці, у витертих на колінах шкіряних штанях, у розлізлих сап'янцях, з носків яких стирчать його пальці. Безтурботно шкірить Сірак свої зуби, поляскує себе батогом по халявах — лясь-лясь!.. Аж у Дарієвих вухах відлунює той ляскіт.

Дарій хоче крикнути війську: не йдіть за ним, то страшний сак, породження темних сил Ангро-Манью, не йдіть, перси, бо він заведе вас у пустелю, на край світу, де й попровалюєтесь ви у хлань бездонну, — хоче крикнути і не може розтулити онімілі вуста.

А Сірак, обертаючись, пальцем манить за собою військо, і воно покірно йде за ним, йде… йде… йде… А Сірак поляскує себе батогом по халявах драних сап'янців — лясь-лясь…

А у вухах Дарія тільки — лясь-лясь!..

— Аге-гегей, перси?!! — кричить Сірак. — Ходіть за мною, я приведу вас до скіфів, бо ваш цар не знає до них дороги!

І військо покірно йде за ним, йде… йде… йде… До загибелі своєї йде…

— Спиніться! — хоче крикнути їм онімілий Дарій. — Ім'ям Ахурамазди велю вам: спиніться! Слухайте говоріння моїх слів: спиніться! Схаменіться, перські мужі, куди і за ким ви йдете, як стадо покірних овець? Вас веде злий дух Ангро-Манью!

Нарешті розтуляє вуста, кричить і прокидається у своєму похідному шатрі, прокидається, мокрий від липкого, огидного поту, хапає пересохлим ротом задушливе од пахощів, що куряться у мідній чаші, важке повітря…

Про свій сон, про того сака-пастуха, він не говорить нікому, навіть атравану більше не згадує. Той сон чаїться в ньому, як хижий звір, у засідці чигає, і ось-ось стрибне, розбатує ту грань, що відділяє сон від буття, і вирветься на волю, і вчинить переполох у війську. А вирветься сон із його голови, поповзуть чутки військом про обезголовленого сака, який водить їх, і тоді лиха не обберешся. Військо і так уже втрачає віру в перемогу, а тоді…

О, тільки не це. Зціпити зуби і нікому, нікому ні слова про той сон. І самому про нього забути.

Забути, забути, забути!!!

Немає, не було ніколи того сака і не буде! То злі духи, темні сили темного царства Ангро-Манью навіюють йому той сон.

І він намагається не думати про нього, але заснути вже не може і тяжко-важко перевертається з боку на бік у своєму шатрі, а тоді схопиться — розпатланий, із закудланою бородою і виряченими великими очима, — блукає по шатру, наче що загубив і не може знайти.

І серед того блукання ні-ні та й зрине думка, кресоне мізок, як блискавиця хмаровиння, а що коли той сон віщий?

І тоді, рвучи на собі хітон, він кричить:

— Гей, люди! Годі вам спати! Танцівниць до мене ведіть, хай танцюють у моїм шатрі до білого ранку!

І приводять похмурі, нелюдимі й німі євнухи у царське шатро зграйку юних, заспаних і переполошених танцівниць, дівчаток років дванадцяти-шістнадцяти, дочок різних народів і племен. Лячно зиркають вони на бородатого грізного царя, що чорним хмаровищем бовваніє у шатрі… О, який у нього вигляд!

Швидше, швидше танцювати, у танку спасіння.

І змахують руками, наче хочуть зграйкою злетіти, і пливуть, пливуть по колу… На їхні голі, тендітні, в декого ще дитячі тіла накинено легенькі прозорі серпанки, але той бородатий чорний цар їхніх тіл, на щастя, ніби не бачить, він дивиться крізь них і думає про щось своє — важке, гнітюче, безнадійне. Кажуть, що цареві сняться страшні сни, бо він часто кричить уві сні: «Спиніться!.. Спиніться!.. Не йдіть далі! Не вірте йому!..» А за ким не йти — того ніхто не знає.

І дівчатка чимскоріш пливуть у танку, наче хочуть випурхнути із шатра, із перської орди.

Ой мамочко, ой матусенько…

На різних мовах подумки кличуть вони своїх матерів, а матері їхні, зґвалтовані й розтоптані, давно вже згоріли в огнях, що бурхають всюди, де проходить перський воїн, і попіл їхній розвіяно по світах…

— Ой мамочко, ой матусенько…

А бородатий чорний цар кам'яною брилою нависає над ними і не зводить із них великих блискучих очей і щось думає, думає…

Про що і про віщо він так страшно думає?

Швидше, швидше танцювати, щоб він не встиг ні на якій спинити свого чорного погляду…

Ой мамочко, ой матусенько…

Вигиналися зміями гнучкі дівочі стани, плавно злітали руки, і благали танцівниці, щоб ті руки крилами стали… Не ставали руки крилами лебединими…

Ой мамочко, ой матусенько…

Тихо, тихо, чорний цар уже спить.

Врятовані.

І вони всі разом, одна поперед одної зграйкою випурхують із шатра у темінь чорної ночі, махають руками… Ні, не стають їхні руки лебединими крилами.

А чекають їх біля шатра страшні євнухи, а в шатрі спить чорний страшний цар.

Ой мамочко, ой матусенько…

Не стали руки крилами.

Дарій про Перську державу[30]

Я — Дарій, цар великий, цар царів, цар багатоплемінних країн, син Віштаспа, Ахеменід, перс, син перса, арієць із арійського роду.

Говорить Дарій-цар: «Ось ті країни, які я захопив, крім Персії, я над ними володарюю, мені вони приносять данину, те, що мною говориться, вони виконують, вони тримаються мого закону: Мідія, Елам, Парфія, Арейя, Бактрія, Согдіана, Хорезм, Дрангіана, Арахозія, Саттагідія, Гандара, Індія, Сака Хаумаварга, Сака Тигрвхауда, Вавилон, Ассирія, Аравія, Єгипет, Вірменія, Каппадокія, Лідія, Іонія, Сака, які за морем, фракійці, іонійці шоломоносні, Лівія, Ефіопія, Мачія, Карія». Говорить Дарій-цар: «Коли Ахурамазда побачив цю землю в стані сум'яття, тоді він передав її в мої руки, зробив мене царем. Я — цар. З волі Ахурамазди я її, землю, поставив на місце. Те, що я підвладним народам велів, те вони виконували у відповідності з моїми бажаннями. Якщо ти подумаєш: які численні були країни, якими володів Дарій-цар, то подивись на зображення підданих, які підтримують трон. Тоді ти дізнаєшся, і тобі стане ясно, що спис перського воїна проник далеко, тоді тобі стане відомо, що перський воїн далеко від Персії разив ворога». Говорить Дарій-цар: «Те, що я зробив, все те я зробив з волі Ахурамазди. Ахурамазда мені допоміг, щоб я здійснив діло. Мене хай оберігає Ахурамазда від усякої скверни, і мій дім, і цю країну. Про це я прошу Ахурамазду, це мені Ахурамазда дасть, хай дасть. О людино! Повеління Ахурамазди хай не здаються тобі поганими, не ухиляйся від правильного шляху, не будь непокірливим».

І хто б міг подумати, що у степу, рівнинному й відкритому, де навіть одинокий вершник видимий як на долоні, де обрій проглядається від обширу й до обширу, так ось у такому степу міг заховатися цілий народ.

Наче крізь землю попровалювалися скіфи! А з ними і їхні багатотисячні табуни коней, отари овець, стада худоби, на які так розраховував Дарій, ідучи в похід. Не напасешся ж для сімсоттисячної орди свого харчу! А орду треба годувати хоча б двічі на день. А ще краще, то й тричі. Але для чого брати із собою харч, коли йдеш на багаті племена? Так розраховував Дарій та його полководці, про це було оголошено у військах — харч собі здобудете у скіфів, вони багаті. А вже з перших днів походу виявилося, що добути у скіфів коня, вівцю чи яку худобину — не так і просто. Щоправда, перси спершу не падали духом, бо, переправившись через Істр, гнали отари овець, які вони захопили у фракійських племен. Тому в перші дні на брак їжі воїни не скаржилися. Вранці хоч і обходились жменею підсмажених зерен гендуму — пшениці, та шматком пеніру — сиру, зате увечері мали кулламе — овече м'ясо. Одного барана видавали на десятьох воїнів. Його різали так вправно, що на землю й не капало. До надрізу на шиї по черзі присмоктувалися усі десятеро і гарячу, паруючу кров барана висмоктували, висосували до краплини. Зголоднілі за день, швидко п'яніли від гарячої крові, витирали долонями закривавлені роти, поляскували себе по животах — є сила у тілі. Із барана знімали шкуру, вичищали нутрощі і замотували барана в його ж шкуру, міцно зв'язували і клали його у яму на гарячий попіл. Зверху засипали трохи землею і потім розводили вогнище. Годин за три виймали барана, спеченого у його ж власній шкурі, — кулламе, смачне, паруюче м'ясо, яке їси і ніяк не наїсися і яке потім навіть сниться. Та й один баран на десятьох — не те, бо кожний з десятьох сам-один упорався б із цілим… Але терпіли, сподіваючись на кращі, ситніші дні. Не сьогодні-завтра здоженуть скіфів, захоплять їхні табуни, отари, стада, отоді вже від'їдяться за всі дні. А поки що вранці лизькали ще звечора обгризені кістки, все, що залишалося від кулламе, одержували по жмені підсмажених зерен гендуму і на цілий день пускались у погоню за скіфами.