Перський розвідувальний загін, що відхилився від головних сил у пошуках води і добрих пастівників для коней, до вечора було повністю знищено. По всій рівнині лежали трупи, з голосним іржанням носилися чужі коні, і скіфи виловлювали їх арканами.

А вже потім заходилися здирати скальпи. Хапали вбитого за чуба, вправним рухом акінака робили надріз навколо черепа і стягували патли… Галасували, перекидалися словами, показували, в кого який скальп. Власники особливо довгих чубів хвалилися як найбільшою здобиччю. Скальпи вимнуть, і кожний воїн прив'яже їх до вуздечки свого коня. Чим більше висітиме біля вуздечки ворожих чубів, тим більша слава ітиме про такого скіфа. І гордо витиратиме він об здерті чуби свої руки.

Регочуть:

— Понесли персів дурні ноги в чужий край, а розплачуватися довелося чубами.

— Авжеж, ці чуби росли в Персії, щоб ми об них руки витирали!

А десь у себе в кочовищі, що загубилося в безкраїх степах, сидячи біля юрти й попиваючи хмільний бузат, воїн гордовито казатиме своїм родичам:

— О, я на віку досить повитирав свої руки об чужі чуби.

Коли із скальпами було покінчено, Тапур подав знак, і воїни, скочивши на коней, готові були до нових нападів.

— Поїхали за перськими чубами!

— Ара-ра-ра!!!

— Гей, царські вершники, рятуйте свої чуби, бо доведеться додому голомозими повертатися!

— Ага-га-га!!!

Скіфи гарцювали рівниною на очах у перської орди, та тільки-но вершники кидалися в погоню, підпалювали шовкову траву і зникали, а до персів вогняними валами котився-гоготів вогонь…

Так потяглися дні за днями.

Скіфи відходили на схід, і перси йшли на схід.

Іноді Дарію здавалося, що скіфи вже ось-ось, ще один перехід, ще один ривок, і він нарешті здожене їх і змусить прийняти бій… Та минав день, і другий, і третій, а скіфи, як і перше, були недосяжні, а їхні табуни миготіли на обріях… Відходячи, вони випалюють позад себе кожен шмат степу, і персам навстріч котяться вогняні вали, після яких залишається чорна спечена земля… Ні травинки, ні билинки, ні води краплинки… І ніхто не знає, куди йти і де та як здоганяти кочовиків.

То зненацька вони з'являлися в тилу перської орди, налітали на піших воїнів, наче той вихор, знищували загін-другий, здирали з убитих і поранених чуби і зникали, наче їх і не було. І Дарію починало здаватися, що не він женеться за скіфами, а навпаки — скіфи його переслідують, заганяючи в якусь пастку, з якої немає виходу…

Спершу цар царів їхав верхи на Вірному і, може, тому, що кінь ішов добре, втоми не відчував. Вірний так грав копитатами, подзвонюючи золотими вудилами, так гордо закидав голову, що в Дарія і настрій розгодинився, і він навіть забував іноді про скіфів, про цей невезучий і тяжкий, та ще й образливий для нього похід. Та згодом Вірний почав приставати, все частіше й частіше опускав голову і, що найгірше, почав спотикатися. На рівному. А це дуже кепська ознака, коли в поході спотикається царський кінь. І тому Дарій пересів у криту повозку з білої повсті, із золотими орлами на боках. Повозку щільними рядами оточували «безсмертні». За повозкою конюхи вели Вірного, накритого шовковою прохолодною тканиною. Аби не допікало сонце, над конем тримали на довгих тичках ще одну шовкову тканину, для холодку. І як вже царські конюхи не пестили коня, як не напували його джерельною водою, яку бозна-де діставали, як не годували його, як не берегли — царський кінь втратив лискучий вигляд і понуро звісив голову, яку вже більше не піднімав… Дарій велів висікти конюхів, і їх добряче висікли, але Вірний від того не поздоровішав… Очі його зробилися сухими, шерсть почала настовбурчуватись, ноги тремтіли…

Лікар-єгиптянин нічого не міг вдіяти.

Дарій радився з атраваном.

Атраван запевняв царя царів, що скіфські знахарі наслали на царського коня якусь причину.

— Жоден скіф не бачив мого коня! — буркнув цар.

Білий старець щось зашамкотів беззубим ротом, і Дарій розібрав лише кілька слів, що причину наслано з вітром…

— То атраван самого Ахурамазди безсилий перед скіфськими знахарями? — гнівно запитав його цар.

Старець щось таке зашамкотів, що Дарій, як не напружував слух, а так нічого і не міг розібрати. А тому лише махнув рукою: геть, мовляв, звідси! Атраван, полегшено зітхнувши, хутко зник.

У війську поповзли чутки, що царський кінь спотикається, а це віщує біду велику… Тоді Дарій велів оголосити, що погода дикої Скіфії не для царського коня…

Ніхто не знав, як зрозуміти слова, що погода дикої Скіфії не для царського коня… Може, як натяк, що скіфський похід скоро закінчиться? Може, цар царів, пожалівши свого коня, поверне назад до Істру? О, коли б то так сталося, коли б…

Тієї ночі Дарію знову приснився Сірак, сак з берегів Яксарту. Він сказав лише кілька слів: «Скіфська погода не для царського коня», — і зник, але Дарій, прокинувшись, вже до ранку не міг стулити набряклих повік.

Вранці знову рушили в погоню за недосяжними, невловимими скіфами. Вірного вели під холодком, який тримали над ним конюхи, та кінь все так же низько тримав опущену голову, і Дарій намагався на нього не дивитися. У війську все частіше й частіше говорили одні і ті ж слова: «Скіфська погода не для царського коня». Вимовляли ті слова пересохлими губами з надією на порятунок, що цар таки змилостивиться над своїм конем і поверне назад… Слова «скіфська погода не для царського коня» вселяли віру в швидке закінчення цього виснажливого і безславного походу, але цар царів і не думав повертати. Все вперед і вперед гнав він військо, наче забувши, що скіфська погода не для царського коня… Вірного під холодком з усіх боків оточували слуги з опахалами, якими вони махали над конем зрання й до вечора, та кінь голови не піднімав…

«Що б там не робили, як би не махали опахалами, а скіфська погода не для царського коня, — говорили з надією вже й полководці, і навіть наближені царя. — Як шкода цього незрівнянного коня, кращого серед усіх коней. Скіфська погода йому зовсім не підходить…»

У війську ж творилося щось незбагненне.

З'явилися торговці водою.

Де ті баришники діставали чисту воду, того ніхто не знав, але лихварі продавали її щодня, і продавали дорого. Інші продавали оберемки свіжої трави, і її купляли вершники не торгуючись. Витягне кінь ноги, не виберешся з цієї пустки. Тому, не торгуючись, платили лихварям за воду, теж для коней. Самі потерплять, а витягне кінь ноги — то падай на землю і конай… На коня вся надія.

Дарій більше не показувався із своєї колись білосніжної, а тепер геть поруділої од жовтого пилу повозки. За повозкою конюхи вели Вірного. Царський кінь ще нижче опустив голову і відмовлявся навіть від ячменю. Для нього добували свіжу траву, і він ще сяк-так рухався, перебирав ногами. А ось конюхи не витримували, один за одним падали в дорозі. Їх кидали напризволяще, як і взагалі кидали усіх, хто відставав чи знесилювався. До Вірного ж приводили нових конюхів, і так минали дні за днями. У війську знову заговорили про те, що скіфська погода не для царського коня, але цар царів і не думав повертати, а все гнав і гнав уперед орду… Тоді почали розповзатися чутки, що царський кінь першим відчув ту біду, яка вже здійняла свої чорні крила над ними, і що порятунку не буде нікому. Дарій велів хапати шептунів, виривати у них язики, але тих шептунів більшало й більшало. А всім, звісно, язики не вирвеш. І Дарію просто перестали доповідати про тих шептунів і про настрій у війську.

Військо слабнуло з кожним днем. Безконечні переходи під палючим сонцем, брак їжі й води, щоденні спустошливі напади скіфів на окремі загони персів вбивали віру в перемогу. Та гірше всього було оте безцільне блукання степами, оті погоні за невловимими скіфами, коли здавалося, що ганяєшся за безтілесним маревом. Закуті в панцири вершники задихалися, тіла їхні горіли від металу, а роти висихали, й губи боляче тріскалися, і з них не вилітали бойові кличі. Зникала віра в перемогу, а натомість заповзали в душі безнадія, страх… Не провівши жодного бою, Дарій втрачав загін за загоном. Тепер до царської повозки неохоче мчали полководці, вісті були невтішні… Царя душив гнів. Гнів од безсилля. Такий гнів душив його, коли він штурмував Вавилон. Цілих дванадцять місяців стояли його війська під стінами Вавилона і не могли взяти укріплене місто. А вавилоняни із оборонних веж кривлялися і кепкували з них: