Рада вождів і старійшин мовчки слухала Тапура.

— Ось так було, — закінчив Тапур свою розповідь. — З нами гелони, будини і савромати. Вони вже кричать бойові кличі своїх родів.

— А решта наших сусідів? — похмуро запитав Іданфірс. — Вдарять нам у спину чи втручатися у нашу війну із персами не будуть?

— Ухвалили не втручатися.

— Я цього й чекав, — зітхнув Іданфірс. — Жаль, не вдалась наша задумка.

— Вони переконані, що перси прийшли тільки до нас, скіфів, — сказав Тапур. — Зрештою, вони бояться не так персів, як нас. Сильні скіфи небезпечніші за персів, — так вони говорили. Перси прийшли і підуть, а скіфи, себто ми, завжди у цих степах.

— Впоравшись із персами, візьмемось і за них! — зашуміли вожді. — Вони ще нас згадають!

Іданфірс повів бровою, і вожді вмовкни.

— Добре, — сказав владика. — Савромати, гелони та будини — надійні спільники. Використаємо їх і пустимо першими. Хай трохи помнуть їх перси, та й самі ослабнуть, а тоді вже вдаримо й ми. Тому зараз маємо всі разом домовитись, як нам зустрічати персів. Більш як десять кругів літ на нас ніхто не нападав. Полум'я війни спопеляло чужі землі, тепер воно перекинулось і до нас.

Помовчав, і засмагле лице його було непроникливим.

— Збиратися скіфові на бій, що птаху в політ. Птах махнув крилами і полетів, скіф скочив у сідло і помчав як вітер. Всі чоловіки Скіфії уже готові до бою. Я питаю вас, мудрі мої вожді і старійшини, як ми будемо зустрічати своїх гостей?

— А так, владико, щоб білими кістьми лягли ті гості в ковилі! — під схвальний шум присутніх вигукнув вождь Скопасіс. — Треба спішно йти на захід, навстріч персам, і розбити їх десь біля Борисфену! І там всмак напоїти наших воїнів перською кров'ю.

Іданфірс довго мовчав, похитуючи головою в такт своїм думкам, а тоді запитав Скопасіса:

— Моя Права рука гадає, що в нас досить сил, аби розбити вщент всемогутню Персиду? Навіть з допомогою савроматів, гелонів та будинів?

— Не розіб'ємо, то самі ляжемо кістьми! — запально вигукнув Скопасіс. — Але зустрінемо смерть, як і подобає: у битві!

— У щирості твоїх слів ніхто не сумнівається. І в мужності твоїй — теж, — сказав Іданфірс. — Але кістьми лягти не штука. А штука в тім, щоб знищити Дарія. Але сил у нас замало. Дарій привів стільки війська, що здолати його у битві неможливо. Ми справді ляжемо кістьми.

Вожді в один голос вигукнули:

— Краще смерть в бою, аніж ганебна втеча!

— Так, — кивнув Іданфірс бородою. — Краще загинути левом, аніж утікати зайцем. Тільки ось що… Не завжди втеча — то вже й ганьба. Є така штука, як військова хитрість… Поляжемо у битві, а вороги? Розбивши нас, вони захоплять наших жінок, дітей, наші табуни. І будуть пити вино на наших трупах. І поженуть у рабство наших жінок та дітей. Ні, нам потрібна перемога. А як вона здобута — не важливо. Ось чому ми не будемо ганятися за своєю погибеллю. Хай спершу за нею поганяється Дарій. А наші степи великі, вони проковтнуть не одну таку орду, як у Персиди.

— Я теж так думаю, владико, — озвався Тапур, як вмовк Іданфірс. — Перські коні перейшли Борисфен. Перси шукають нас. Вони хочуть битви. У битві для них спасіння, бо їх більше, як нас. І доки у них свіжі сили, доки вони не розгубили їх у степах, вони хочуть битися з нами. Вони хочуть навалитися на нас і роздавити нас, розтовкти, зітерти з лиця землі. І вони те зроблять!

Старійшини гнівно зашуміли, загукали:

— До чого Тапур нас кличе? Чи не здаватися на милість Дарія?

— Ні! — крикнув Тапур, збуджено блискаючи очима. — Не здаватися я закликаю вас, мудрі з мудрих, а перехитрити персів. А потім вже й розбити їх. Вигнати геть. Коли перси виснажаться, блукаючи нашими степами, коли вони розгублять у наших степах свої сили і віру в перемогу, ось тоді можна і дати бій. Прадіди нас учили: скіф і кінь — то є одне ціле. Коли ворог великий і дужий — кінь і скіф роблять вигляд, що тікають. А втікаючи, заманюють за собою ворога. Поводивши і виснаживши його, вибирають зручну мить і нападають на нього. Засипають ворога стрілами і знову щезають. І так робити доти, доки не обезкровиться ворог, доки він не втратить віру в свою перемогу. Тоді дати вирішальний бій.

Тапур закінчив і сів, важко дихаючи від збудження.

Іданфірс обвів уважним поглядом вождів.

— Правду каже Тапур: не кожна втеча є ганебною. Мусимо заманювати персів у глиб степів, у ті краї, де немає води. А пастівники будемо знищувати. І — вимотувати, вимотувати персів до останньої краплі сили. Осине гніздо Скіфії скрізь і всюди буде жалити чужинців, а само лишатиметься недосяжним для їхніх мечів.

Вожді та старійшини на знак згоди з владикою схилили свої голови.

– Із часів родоначальника скіфського люду Таргітая, — вигукнув владика, — із часів першого царя Скіфії Партатуа скіф ніколи не ходив у ярмі раба. Так я кажу, мудрі мої люди?

— Так! — вигукнули вожді та старійшини. — Не ходив і не буде ходити. Поки сяє у небі Колаксай і тече Арпоксай, доти скіф вільний, як птах у небі!

— Будемо заманювати персів на схід, — звівся владика. — Все. Вирушайте, вожді, до своїх військ!

Не думала вона повертатися до Тапура, не гадала, а так воно сталося… А може, й думала, та сама собі не зізнавалася, гнала од себе ті думки, а серцем поривалася до нього. А може, така її доля — скільки од скіфів не тікай, а нікуди не втечеш, як не можна втекти від самої себе…

її зустріли вивідники Іданфірса, коли вона, мокра, цокочучи зубами від холодної ранкової води, вибралась із Істру на скіфський берег. І треба ж було їй, розказавши вивідникам все, що вона знала про персів та їхні наміри, мчати на південь, до моря, до батькової домівки. Скільки там лишалося тієї дороги? Днів три-чотири?.. І була б вона оце вдома, біля домашнього вогнища, і раділа б, що всі злигодні залишилися позаду… Так ні, вона запитала тоді у вивідників, де зараз вождь Тапур… Запитала просто так, запитала, бо нічого із собою не могла вдіяти… Вивідники сказали їй, що Тапур зовсім недалеко звідси, що він із своїм військом іде південним краєм навстріч перській орді… І висловили бажання провести її до Тапура. І вона сказала тоді сама собі: гаразд, я поїду до нього, хоч і не збиралася повертатися до Тапура. Але повернуся не назавжди, а тільки на день… ні, на півдня… ні, лише на мить… Так, так, лише на мить, щоб сказати, що немає вже Лікти… Сказати, подивитися на Тапура і… І повернутися додому. А Тапур хай шукає собі іншу дружину, котра зуміє народити йому сина… А вона… вона повернеться до батька, до своїх громадян.

Вона відвела біду від свого міста і тепер може повернутися додому.

Ось так вона думала, їдучи із царськими вивідниками до війська Тапура. Бачать боги, не думала вона повертатися до Тапура, так сталося… Коли зустріли Тапурове військо, що рухалось навстріч персам, вождя не було. Ватаг Анахаріс сказав їй, що вождь помчав на раду до владики Іданфірса і повернеться через кілька днів. А ще ватаг Анахаріс сказав, що Тапур шукав її по всіх усюдах, аж до Борисфену його люди доходили, але її ніде не знайшли. А ще їй сказав Анахаріс, що вождь кожен день думає про неї і дуже гнівається на себе, що так тоді вчинив із нею… І ще ватаг Анахаріс сказав їй, що вона мусить негайно повертатися у кочовище Тапура, бо вона — господиня усіх його людей, і разом з жінками та дітьми відійде на північ, куди відходять зараз всі, хто не може тримати зброї в руках. І вона… вона згодилась… Не розуміла, що з нею діється, але чомусь раптом її потягло у край Тапура дужче, аніж додому…

Ватаг Анахаріс виділив для неї два десятки вершників, щоб з нею нічого не трапилося в дорозі, і велів воїнам берегти дружину Тапура, як свої очі.

І вони поїхали.

І — дивно, коли дісталися до кочовища Тапура, Ольвія розхвилювалася. Невідь-чому розхвилювалася. Мала таке відчуття, ніби після довгої-довгої розлуки повернулась вона нарешті до рідної домівки. Зовсім недавно, глупої ночі, охоплена ляком, кинулась вона у відчаї в чорний і не знайомий їй степ, кинулась майже на вірну загибель, але з надією, що назад вона ніколи-ніколи не повернеться. Не повернеться, навіть якщо це буде коштувати їй життя. І ось… повертається. Аж зраділа, як загледіла у долині знайоме кочовище… Ніби вік його не бачила…