Не встигла Ольвія й закінчити, як звідкілясь нечутно, мов кажани, метнулись до неї тіні, затисли їй рота, схопили за плечі й почали гнути її до землі, намагаючись кинути полонянку на килим, до ніг царя. Ольвія що було сили шарпнулась, випросталась.

— Падай! — шипіли позад неї. — Варварко, ти знаходишся перед самим Дар'яваушем[27], царем великим, царем царів! Ти знаходишся перед сонцем усієї землі! Спітамен кшатра удостоїв тебе великої честі, аби ти поцілувала край килима у його божественному шатрі. Перед ним прості смертні лежать і бородами метуть землю!

— А я — жінка! — дзвінко вигукнула Ольвія. — Я виросла у вільнім місті, де не принижували так людей!

Брови Дарія злегка ворухнулися, тіні відскочили від Ольвії.

І знову в шатрі запала тривожна тиша.

Дарій ворухнув сухими, потрісканими від степового вітру губами, сонна апатія почала сповзати з його обличчя, очі напіврозплющилися. Тихо, але владно цар царів запитав полонянку:

— Ти хто така, красуне?

Невидимий товмач швидко переклав запитання для полонянки по-грецькому.

— Ольвія, — відповіла полонянка.

У кутиках уст царя царів мигнула іронічна посмішка.

Він запитав з ледь прихованим сміхом:

— Ти, виходить, така знаменита, що досить одного твого імені? Але ми про тебе раніше нічого не чули.

— Я дочка архонта Ольвії і дружина скіфського вождя Тапура!

Стратеги перезирнулися між собою і знову завмерли.

— Чому це дочка архонта і дружина скіфського вождя самотня їхала степом? — м'яко запитав Дарій.

— Я втікала від гніву свого чоловіка, — відповіла Ольвія правду. — Він буває добрим, але буває злим, як Мегера. Йому потрібний син, продовжувач роду, син-орел, про якого б загомоніли степи, а я… — Жінка тяжко і сумно зітхнула. — А я народила йому дочку. Лють полонила його і осліпила. Довелося втікати вночі на коні, бо під гарячу руку Тапур здатний на все. Він як дикий кінь, що не терпить вуздечки. Його неможливо приборкати, допоки він сам не схаменеться.

Обличчя царя царів зробилося співчутливим і добрим.

— Який жорстокий твій чоловік, — злегка похитав він головою. — Але тобі, нещасна жінко, повезло. Втікаючи від свого, як ти кажеш, незагнузданого чоловіка, ти потрапила під надійний захист. І тепер маєш змогу відомстити віроломному Тапуру. Адже ти не винна, що народила дочку, а не сина.

— Так, великий царю, я не винна, — згодилась Ольвія. — Боги тому свідки, що я дуже хотіла народити сина.

— Все у волі богів, — м'яко мовив Дарій і почав у ту мить навіть подобатись Ольвії. — Син добре, але й дочка — теж добре. Дівчата, які згодом стають дружинами чоловіків і мужів, нам дуже потрібні, адже без них не буде дітей, не буде воїнів. — І додав, злегка посміхнувшись: — Мене також народила колись жінка, і я вдячний їй, бо мій батько, славний Віштасп, ніколи б на це не спромігся.

Цар був радий з власного дотепу, полководці теж посміхнулися і враз стисли вуста, як тільки-но цар погасив свою скупу посмішку.

Дарій заговорив, як і вперше, тихо та м'яко:

— Радій, красуне! Я веду непереможне військо персів проти непокірних і свавільних скіфів. І мене, й моє військо осяває сам бог неба, великий Ахурамазда. Скіфи віднині більше не мають місця на землі. Скористайся нагодою і відомсти своїм кривдникам. Більше того, я велю, і ти станеш дружиною майбутнього сатрапа Скіфії, котрого я поставлю і котрий у всьому слухатиметься мене.

Ольвія мовчала.

— Радість онімила твої вуста? — лагідно запитав цар царів.

— Бути зрадницею — невелика радість, — відповіла Ольвія.

Брови Дарія ворухнулися.

— Як розуміти дочку архонта і дружину скіфського вождя?

— У мене немає зла до скіфів, бо вони нічого лихого мені не вчинили, — полонянка глянула в холодні очі царя царів. — У мене немає гніву і до Тапура. Йому потрібний син.

— То в чому ж тоді суть?

— Суть ось у чому, великий царю. — Ольвія почекала, доки перекладе товмач, і далі говорила уже повільніше: — Все, що трапилось, це наша з Тапуром справа. Скіфи тут ні при чім.

Чорна тінь набігла на сухе лице Дарія.

— Я хочу тобі зробити добро.

— Коли ти, великий царю, добрий — вели відпустити мене додому, до Гостинного моря, — різко сказала Ольвія. — А мстити Тапуру я не буду. Я люблю його. Він батько моєї дитини. Що між нами сталося, те між нами й лишиться!

Дарій смикнувся, але стримався і сказав з погрозою:

— Я велю відпустить тебе до твого батька, хоч ти й гостроязика та непоштива. Але після того, як ти найближчим шляхом поведеш мою кінноту на Скіфію. О, це займе у тебе зовсім небагато часу. І потім ти вільна, як птах у небі. Я щедро тебе нагороджу, дам багату повозку, слуг і рабів, аби дочка архонта більше не гасала самотня степами. І ти повернешся додому з небаченими дарами.

— Коли владика такий всемогутній, то нехай сам і шукає скіфів! — не відаючи, що каже, вигукнула Ольвія. — У нього багато воїнів. Коли вони чогось варті, то цар царів обійдеться і без жіночої зради.

Дарій потемнів з виду.

— Гляди, щоб твій довгий язик не зашкодив твоїй ніжній шиї! — тихо, але владно мовив владика. — Таких слів, які вилетіли щойно з твоїх уст, я нікому не прощаю. Я онімлюю такі вуста. Але тебе помилую, зважаючи на твою молодість і вроду. Дочка грецького архонта просто не думає, що каже!

Після розмови з перським царем полонянку поштиво завели до білої юрти, чистої і охайної. Воїни, що її супроводжували, ставились до неї начеб з повагою, принаймні тримались досить ввічливо.

Ольвія не могла зрозуміти, хто вона: гостя чи полонянка?

Владика всіх людей від сходу й до заходу сонця, цар царів з великою повагою поставився до дочки грецького архонта, пояснили їй через товмача. Адже у білу похідну юрту поселяють тільки вибраних гостей… Щоправда, додали, і полонянка вловила у голосі неприховану іронію, час воєнний, а навколо дикі степи, у яких нишпорять скіфи. А можливо, й сам Тапур її шукає, щоб скарати за дочку, а тому, аби з дорогою гостею нічого лихого не трапилось, біля входу до юрти невідлучно стоятиме варта…

Ольвія стомлено опустилася на килим. Всередині юрта була заслана кількома шарами килимів, у яких грузли ноги, і тому було тихо, а попід стінами лежали оксамитові подушечки. У юрті затишно і тихо — товста повсть гасила табірний лемент.

Не встигла зібратися з думками, як до юрти нечутно зайшов раб з голеною головою й великим кільцем у носі. Наче не зайшов він, а заплив, як чудернацька риба. Всередині кільця висів маленький дзвоник і теленькав, доки раб, кланяючись, ставив їжу. Задкуючи й подзвонюючи, раб беззвучно виплив із юрти, а Ольвії ще довго вчувався його дзвоник.

У дерев'яному коритці лежало червоне варене м'ясо, поруч стояв глечик з водою, а на дерев'яному тарелі гіркою здіймались фісташки. Не відчуваючи смаку й тим більше голоду, полонянка механічно пожувала трохи твердого й несмачного м'яса, з жадібністю напилася, погодувала дочку, що вже почала вередувати, перепеленала її, і колихаючи, тяжко зітхнула.

Що ж далі? Де вихід із цієї юрти? Та й чи є він взагалі? Ох, Тапуре, шалений і свавільний, чи знаєш хоч ти, яка біда заповзає у твої степи? І як вирватися із цієї затишної білої юрти з м'якими килимами, щоб попередити тебе?

Перси чекають від неї згоди, вимагають, щоб вона стала зрадницею і відомстила тобі, Тапуре. Перси поспішають виграти час, щоб застукати скіфів зненацька, а для цього треба найкоротшим шляхом, не блукаючи в безводних степах, проникнути у Скіфію і розбити її головні сили. То, може, відомстити тобі, Тапуре? Щоб знав, як погрожувати рабством?

У сні крикнула дочка..

Ольвія стрепенулась, сполошено глянула на Лікту: мала таке відчуття, немов щойно закричав сам Тапур.

— Не кричи, Тапуре, — пошепки сказала Ольвія. — Я тебе не зраджу, я не поведу у твої степи персів, що б зі мною вони не вчинили.