— Чому боїться?

— При згадці про сая у кожного скіфа підгинаються коліна.

Коли Ольвія прокинулась, запона в шатро була відкинута, а на порозі сиділа стара скіф'янка і хиталася з боку на бік та щось намугикувала.

— Спи, спи, — махнула вона рукою на Ольвію, — я повартую вхід. Чоловіки, які на ніч повернулися в табір, приходили на тебе дивитися, але я їх прогнала. Та вони вже поїхали у степ, спи.

Але спати вже не хотілося. Ольвія глянула на сонну дочку, посміхнулася до неї і заходилася розчісувати волосся.

— Ай, яке в тебе гарне волосся, — похитала головою стара скіф'янка. — А в мене вже куце, та й те вилізло.

Вона розв'язала шкіряну торбу, дістала холодного вареного м'яса, сиру, із бурдюка наточила кумису. Ольвія вперше з апетитом поснідала, потім погодувала ще сонну дочку і вийшла з шатра. Був ранній прохолодний ранок, всюди блищала роса. Біля юрт уже лементували жінки, трощикували хмиз, розпалювали багаття.

До шатра під'їхав Ганус, був він у новому розшитому каптані, підперезаний широким шкіряним поясом, на якому висів акінак. За плечима в нього був горит із луком і сагайдак із стрілами.

— Я всю ніч думав, що мені з тобою чинити, жона сая, — звернувсь він до Ольвії і, за звичкою, заплямкав губами. — І ось що надумав я. Ганус — багатий скіф, але не такий багатий, як Савл, котрий кочує он там за горою. О, в Савла десять такий табунів, як у Гануса, а скільки у нього корів, волів та овець! І повозок у нього більше, і слуг, навіть раби є. А шолом у нього залізний, а наконечники його стріл теж залізні, литі. Я плачу Савлу данину, а Савл платить її самим саям. От я і надумав: подарую тебе Савлу, і Савл зрадіє такому дарунку і буде щедрим та добрим до мене. І прихильним. Ще, може, й замовить перед саями коли за мене слівце. Мовляв, кочує на березі Малої річки, котра впадає у Велику ріку, Ганус, багатий скіф, який подарував мені жінку. А може, він на радощах за тебе подарує мені корову з телям чи коня дасть. О, Савл, як добрим буває, не скупиться.

«Тільки й мрію про твого Савла!» — подумала Ольвія, а вголос покірно мовила:

— Що ж… така, мабуть, моя мойра. Поїдемо до Савла.

Відповідь Ольвії дуже сподобалась Ганусу.

— О, так! Ти достойна тільки Савла — найбагатшого скіфа у тих краях, де сідає сонце. Мої слуги вже готують повозку. Не встигне сонце піднятися з-за Великої ріки, як ми повеземо тебе далеко-далеко, до самого Савла.

Примчали двоє верхівців — немолодих скіфів у повстяних круглих шапочках і куртках, про щось погомоніли з хазяїном. Один із них лишився біля Ольвії, а другий кудись поїхав із Ганусом.

До Ольвії підійшла чорноброва смаглява молодиця, котра звечора годувала своєю груддю Лікту.

— Ну, нічия жінка, яку спіймав рудий та одновухий Спаніф, як спалося? — показала вона білі зуби і засміялась, задзвенівши скляним простеньким намистом. — Дитинча твоє не голодне? Молоко вже маєш у грудях?

— Та… трохи, — зізналась Ольвія і зніяковіла, відчуваючи себе заледве чи не дівчиною поряд з дебелою скіф'янкою.

— Трохи — не годиться. Зовсім не годиться. — Скіф'янка взяла в Ольвії Лікту. — Давай я підгодую її на дорогу.

Пригорнула до себе Лікту, що довірливо дивилася на неї чорненькими оченятами, дістала грудь і заходилася годувати малу.

— А дочці твоїй до смаку моє молоко, — по хвилі озвалася до Ольвії. — Ач, як смокче, аж стогне од задоволення. А ротиком, ротиком як вчепилася у сосок! Не відірвеш!.. — До Лікти гомоніла: — Смокчи, мала, смокчи. Як виростеш, скажеш: я тому така здорова і гарна, що в гладкої скіфської тітки молоко малою пила.

До Ольвії підморгнула чорною вузькою бровою.

— Гарна комусь буде невістка.

— Спасибі, — аж розквітла Ольвія.

— Отакої! А я ж тут при чім, що ти мені дякуєш? Це вже ти із своїм саєм постаралась, от і гарна дочка. З великої любові діти завжди народжуються гарними. От і я… люблю свого пастуха, тому й дитинча в мене гарне народилося.

Прискакав Ганус, за ним їхала кибитка з повстяним верхом, запряжена двома комолими, світло-попелястої масті волами, на передку сидів скіф-візник і цьвохкав батогом.

Чорнява молодиця подивилась на ту кибитку, на Ольвію, що враз засмутилася, зітхнула і, нахилившись до неї, шепнула:

— Не сумуй. Дорога на захід далека і довга. Все може трапитись, так що ти — не зівай. Як дуже додому хочеш — вирвешся.

Обережно вийняла у Лікти сосок із рота, заховала грудь і віддала дитину матері.

— Молоко в мене густе і жирне, до вечора твоя дочка ситою буде.

— Спасибі тобі.

— А тобі — щасливої дороги… додому. Як буде все гаразд, згадай і мене біля свого моря, яке я ні разу ще не бачила. А виросте дочка твоя, заміж її будеш віддавати — теж пом'яніть мене… скіфську тітку із найменшої річечки Скіфії.

— Я завжди буду пам'ятати про тебе. — Ольвія вклонилась їй і пішла до кибитки, та нараз спинилась: — Скажи хоч, як тебе звати, добра жінко?

Чорнява молодиця посміхнулася.

— Ти назвала мене доброю жінкою, і цього досить. А що ім'я? Ім'я нічого не говорить.

— Прощай, добра жінко!

Ольвія сіла в кибитку, візник ляснув батогом, кибитка заскрипіла і покотилася, за нею при повнім озброєнні — з луком і стрілами, списом і акінаком — рушили Ганус і його слуга з арканом і важкою палицею із залізними шишаками на кінці, а за ними, виряджаючи гостю до гори, бігли діти і табірні собаки…

Тлустий Ганус невдовзі сам до себе замугикав, що він хоч і багатий скіф із берегів Малої річки, але Савл, що кочує біля Істру, ще багатший за нього, бо підтримує знайомство із самими саями, і Ганус подарує йому жінку; Савл буде милостивим до Гануса, ще й віддарить його коровою з телям чи залізним шоломом із мечем. Бо Савл усе має, о, багатий Савл, друг Гануса! Він навіть самого владику Іданфірса бачив, із саями бузат пив. І всім-всім у степу Савл буде розказувати про Гануса із Малої річки, про гарну жону, яку Ганус привіз йому в кибитці і подарував від щедрості й доброти своєї…

Він намугикував і аж млів од щастя, що їде до такого багатого і знатного мужа, як Савл із заходу скіфських земель!

Коли піднялися крутою дорогою на гору, Ольвія відкинула запону кибитки, востаннє глянула на Борисфен — Велику ріку, що лишилася далеко внизу, у широкій зеленій долині від обрію й до обрію, перевела погляд на Маленьку річку між старими вербами і ще встигла побачити юрти, і здавалось їй, що край табору стоїть чорнява молодиця і махає їй рукою… Ольвія посміхнулась крізь сльози і помахала їй, але візник стьобнув волів, кибитка покотилася швидше, і маленька долина найменшої річечки Скіфії із зеленою толокою, старими вербами і табором з чорнявою молодицею зникла, а за нею з поля зору зник і сам Борисфен.

Попереду, аж до далекого звідси заходу, простилалися типчакові рівнини…

Борисфен — четверта, за Геродотом, ріка Скіфії.[23]

Четверта, але найбільша серед усіх восьми.

Найбільша, і найкраща, і найславетніша.

Могутня ріка Борисфен бурлила, як море, велика, як світ, із сонячною джерельною водою, багата на рибу, на чудові пасовиська, що привільно розкинулись по її берегах. Ніхто не зрівняється із четвертою рікою скіфів!

Ні перша ріка Істр, ні друга Тірас, ні третя Гіпаніс, ні п'ята Пантікап, ні шоста Гіпокіріс, ні сьома Герр, ні, зрештою, восьма Танаїс, ні десятки інших малих річок і річечок та озер, разом узятих, не в змозі зрівнятися красою і величчю з Борисфеном, якого скіфи врочисто називали Арпоксаєм: цар-ріка.

Священна ріка Арпоксай для скіфів!

Мати-годувальниця їхніх безмежних степів, мати-родоначальниця скіфських племен і роду скіфського.

Багато легенд у Скіфії. Особливо про те, як, та коли, та звідки узявся їхній рід. Одна з тих легенд розповідає, що саме дочка Борисфена народила першого скіфа. А вже від нього і пішли скіфи. І кочували вони тоді у землі Герр — колисці скіфського роду.