— У нас більше немає зла? — все ще не вірила Ольвія.

— У нас лишилося тільки добро!

Ольвія помовчала і задумливо мовила:

— Якщо зло коли-небудь з'явиться, ми завжди будемо утікати від нього. І будемо жити з тобою, як Бавкіда та Філемон.[36]

— А хто це такі?

— О, то найвірніша подружня пара у всій Греції! — вигукнула вона. — Сам батько богів, великий сотер Зевс, гостював у них під виглядом подорожнього. Подружня вірність Бавкіди та Філемона так зворушила його, що Зевс подарував їм довголіття. «А коли відживете своє, — сказав Зевс, — то помрете разом, щоб ви й на мить не розлучалися…»

— Ви, греки, мабуть, усі щасливі?

— Ні, — зітхнула Ольвія. — Щасливі лише ефіопи, які мешкають далеко-далеко звідси, аж на краю землі. Ефіопи не знають хвороб, довго-довго живуть, не відаючи, що таке горе. У них часто гостюють боги. От би поїхати до них за щастям.

Тапур заперечливо похитав головою.

— На своїй землі горе краще, як на чужій щастя, — мовив тихо, але твердо. — Ми вдома будемо здобувати своє щастя. Ось виженемо персів і будемо з тобою жити зовсім по-іншому.

— Перси більше не повернуться сюди? — запитала вона з тривогою.

— Ніколи! — запально вигукнув Тапур. — Доки житимуть, сюди, у наші степи, вони вже не повернуться.

На її очах заблищали сльози.

— А хто мені поверне маленьку Лікту?

— Ольвіє!.. За смерть дочки я відомстив персам. Я ганяв їх, як зайців! Мої воїни здирали з них чуби і витирали об них руки!

– І все одно у мене немає Лікти… — Ольвія прикусила губу, помовчала, борючись із плачем, а тоді над силу прошепотіла: — Немає і ніколи не буде. А в моїм серці — важкий камінь. Але мені трохи легше, що ви збили персам пиху!

— О, перси без жодного великого бою програли похід і втікають зараз до Істру! — весело вигукнув він. — От як їх зумів поводити за носи мудрий і хитрий Іданфірс! Під кінець ми хотіли дати їм вирішальну битву. Ми підійшли до перського табору, сказали їм, що вранці будемо з ними битися. Усю ніч у їхньому таборі горіли багаття і кричали віслюки… А коли ми вранці увірвалися в табір, там виявилися віслюки та поранені і ослабілі воїни, котрих Дарій кинув напризволяще. А сам він утік на захід. І тікає зараз туди, звідки прийшов: до Істру. Там, на Істрі, у них лишився міст — єдиний їхній порятунок. От Дарій і поспішає перебігти по мосту на той берег і сховатися у фракійській землі. Та він не втече, Іданфірс вже послав Скопасіса із військом, щоб він випередив персів і зруйнував міст. Ось тоді ми притиснемо персів до Істру і скинемо їх у воду…

Скопасіс таки випередив Дарія. Він повів загін навпростець до Істру, одному йому відомими шляхами, і, коли прийшов до західної річки, персів ще там не було. Йшли вони кружним шляхом, блукали, тож скіфи й випередили їх. Міст охороняв мілетянин Гістіей із своїм загоном та будівничий Кой із своїми людьми.

Вони підвели вільні трієри до скіфського берега і посадили на них лучників. Крім того, лучники залягли ще й на мосту і частково на березі, а також у човнах. При нападі на міст човни і трієри мали відходити од берега на глибоку воду, не пускаючи нападників до прибережного піску. Якщо ж нападники все ж таки прорвуться до води, Гістіей замислив відвести од берега кілька трієр з мостом. Коли ж скіфи кинуться вплав, їх легко можна буде перебити на воді. Так Гістіей замислив оборону мосту і сподівався, що він утримає його до приходу головних перських військ.

Скопасіс хотів було з ходу ринутись в бій і ціною будь-яких втрат узяти міст і спалити його. Одначе ватаги відрадили.

— За день навряд чи ми візьмемо міст навіть будь-якою ціною, — казали вони, — тож доведеться міст брати облогою. Сутичка біля мосту може затягнутися надовго, а з дня на день підійдуть зі степу перси, і тоді ми опинимося між двома вогнями — між Дарієм і охоронцями мосту. Кепсько тоді нам буде, адже Дарій веде із собою велику силу.

— То як тоді діяти? — запитав Скопасіс ватагів.

— Краще всього вступити у переговори з охоронцями мосту, — сказали ватаги. — Вони знають, що перси втікають із наших степів, і тому будуть зговіркішими. Міст охороняють іонійці та мілетяни, а їхні землі Дарій теж захопив. Дізнавшись, що перси програли похід, вони виступлять проти них.

Скопасіс, повагавшись, все ж погодився з думкою ватагів і послав до мосту свого вісника, котрий, наблизившись до берега, закричав:

— Гей, іонійці!!! Визначене вам число днів уже минуло, і ви, залишаючись тут, чините неправильно. Ви ж тільки зі страху перед персами лишилися тут. Тепер же ви руйнуйте переправу і йдіть вільними звідси по-доброму. Та дякуйте богам і скіфам. А вашого владику Дарія ми довели до того, що йому не доведеться виступати походом проти будь-якого народу!..

Тоді іонійці стали тримати раду.

На раді були присутні тирани міст Геллеспонта і тирани з Іонії. Рада проходила бурхливо й тривала довго. Дехто з тиранів Геллеспонта почав висловлюватися за те, щоб послухати скіфів. «Якщо вони прийшли й галасують на тім березі, — казали вони, — то справді перемогли персів». Інші ж доводили, що це скіфи їх лякають, не можуть вони перемогти велетенську силу перського царя, і що їх не треба слухати.

Гістіей сказав:

— Що дали нам скіфи?..

— Нічого, — в один голос відповіли тирани.

— А що дав нам перський владика? — запитав Гістіей.

— Землі наші захопив! — хтось вигукнув.

Гістіей спокійно зауважив:

— Але тиранами міст ми стали з милості Дарія.

І всі згодились, що це так.

— Якщо ж могутність перського царя похитнеться, — вів далі Гістіей, — то ні ви, ні я не втримаємося при владі. Якщо Дарій потерпить поразку, народні правління нас просто виженуть геть. Так я кажу чи не так?

— Так, — згодились присутні і пристали на думку Гістіея.

Ще порадились і вирішили: аби скіфи силою не перейшли на фракійський берег, треба зруйнувати міст із їхнього, скіфського, боку. Але зруйнувати на політ стріли. Тоді скіфам здасться, що іонійці їх послухали, і вони підуть назад, у свої степи.

На край мосту вийшов високий чоловік у білому плащі й повстяній перській шапці, з мечем при боці.

— Я Гістіей!.. — крикнув він молодим і дужим голосом. — Мені Дарій доручив охороняти міст, і я буду із вами, скіфами, говорити.

— Говори швидше, іонієць, ми не маємо часу! — крикнули скіфи, і охоронці мосту зрозуміли, що вони не ризикують довго стояти на березі, боячись, щоб на них не напали перси.

— Скіфи!.. — кричав чоловік у білому. — Ви прийшли з доброю радою і прийшли своєчасно. Ви показали нам правильний шлях, і за це ми готові служити вам. — Скопасіс при цих словах гордовито випростався у сідлі і схвально кивнув головою. — Зараз ми почнемо руйнувати переправу.

— Руйнуйте пошвидше! — крикнули скіфи.

— Зараз почнемо, — запевнив їх чоловік у білому. — А доки ми будемо знищувати міст, ви, скіфи, пошукайте персів. Коли ж ви їх знайдете, то відомстіть за нас і за себе, як вони того заслуговують!..

Скопасіс був задоволений з того, що події так повернулися і охоронці мосту, злякавшись, пристали до скіфів. Хай самі руйнують міст, це буде, далебі, краще, аніж затівати з ними бійку і гаяти добрий день. Краще він кинеться навстріч персам і спробує несподіваним ударом в середину орди розколоти її і захопити Дарія або ж його полководців… Від цієї думки Скопасіс не міг усидіти в сідлі, і кінь під ним гарцював… Захопивши Дарія, Скопасіс прославиться на всі віки, і про нього будуть говорити, як про переможця персів. А коли Іданфірс збереться у світ предків, то він, Скопасіс, стане владикою Скіфії.

— Знищуй міст, бо нам немає коли чекати! — крикнув Скопасіс. — Наші коні не вміють довго стояти на однім місці. Або на вас кинуться, або на персів.

— До вечора од мосту не залишиться і згадки! — пообіцяв чоловік у білому, і по якомусь часі іонійці справді почали розбирати міст. Вони зняли канати, які були прив'язані на скіфському березі до паль, і почали відводити перші трієри, на яких і лежав міст… Затріщало дерево, полетіли у воду колоди, посипалась земля із настилу… Чекати ж, доки вони розберуть увесь міст, нетерпеливий Скопасіс не став, а кинувся з усім військом навстріч персам, котрі, за його передбаченням, мусили вже бути десь близько. Міст його більше не цікавив, Скопасіс мчав уперед із святою вірою, що саме його боги вибрали тим, хто схопить царя царів і на своєму аркані приведе до владики Іданфірса.