А слухала його вся Скіфія.

— За шістдесят днів походу перси втратили багатьох хоробрих воїнів із свого війська. Живу силу їхню ми підрубали глибоко під корінь. Дарію треба чимало часу витратити, щоб зализати рани і відновити свою колишню міць. Та й неславу він здобув, не швидко її спекається. Дарій раніше не знав невдач, а од нас потерпів поразку, тож слава дістанеться нам велика і поголос землею піде про нас великий. Персів було більше, а ми не злякалися і вступили з ними в двобій, вимотали їх і вигнали геть. Ми нав'язали їм свою задумку ведення війни в невигідних для них умовах — і — виграли. Ми не лише сильніші, а й кмітливіші. Скажу більше: на в'язах у нас непогані виявились голови. Хоча ми й допустилися похибок. Перший наш прорахунок: не зуміли захопити і знищити міст на Істрі. (Скопасіс засовався, засопів і зрештою опустив голову, буркнувши: «Моя вина. Повірив іонійцям, будь вони…»). Другий прорахунок, — тихо говорив далі владика і мружився до сонця, — коли перси, полишивши в таборі ослабілих воїнів та обози, кинулись тікати, ми «загубили» їх. Досі не збагну, як це могло трапитись? Доки ми їх шукали в степах, час було втрачено, і перси встигли першими дістатися до рятівного мосту. Виходить, що персів ми хоч і побідили, але повністю не знищили, як то треба було, а лише вигнали їх з ганьбою із своєї землі. — Помовчав, замислено в далину дивлячись. — Але й це немало. Бо це — велика і славна побіда. І нею ми зміцнили своє становище, відчули себе силою, яка здатна ламати хребет іншій, ще більшій силі. Тепер ми будемо наводити лад у себе вдома, у своєму краї. Будемо гуртувати, збирати і зміцнювати Скіфію, щоб жоден ворог не посмів більше зазіхати на наші краї. А щодо персів, то маю ось що сказати вам, вожді мої: чи будемо сидіти й радіти, що перси втікають за Істром, що ми їх побили малою своєю кров'ю, а чи, може, сидіти нам ще рано?

— Дозволь слово мовити, владико, — забасив дебелий та кремезний скіфський богатир, вождь Таксакіс, аж чорний від степової засмаги. — Хто як, а тільки я радіти не збираюся. Я такий, що ще поганявся б за Дарієвим воїнством. А чого? Руки мої ще тримають зброю, то чого сидіти і радіти? Гнати персів треба, гнати і за Істром, — і погладив свою дубину, оковану залізом. — А потрощив я перських голів чимало, ой потрощив! Так і лущив їх, так і лущив, як шкаралупу!

— Владико, дозволь слово мовити, — озвався Тапур, ставлячи на білу повсть золоту чашу. Іданфірс кивнув головою, запрошуючи його говорити. — Я думаю, що треба негайно послати за Істр наше військо і поганяти Дарія ще й у тамтешніх краях. Заодно ми провчимо й фракійців у лисячих шапках — більшість із них виступила на боці персів, ворогів наших.

— Якщо не провчимо лисячі шапки, — втрутився Скопасіс, — то не будемо мати спокою на заході скіфських земель. Ти знаєш, владико, що фракійці давно зазіхають на наше добро, не раз їхні зграї перепливали Істр і шастали в наших краях — жінок ловили наших, коней. Настав час дати лисячим шапкам по… шапках! — весело вигукнув Скопасіс. — І дозволь, владико, це зробити мені!

Примружившись, Іданфірс потеплілими очима дивився на Скопасіса — одного з найвідоміших своїх вождів. Хитрий, кмітливий, везучий Скопасіс! Хоч трохи довірливий — іонійці й скористалися цим. Але навчений раз, вдруге Скопасіс не швидко повірить лисячим словам ворогів.

— Що ж, бути по-твоєму, — Іданфірс ляснув долонею по коліні. — Дай по шапці лисячим шапкам! На поміч тобі даю Таксакіса. Удвох поколошкаєте за Істром персів і будете їх гнати доти, доки вони не забудуть дорогу в наші краї!

— Я готовий! — вигукнув Таксакіс, однією рукою піднімаючи свою важенну дубину. — Ох і погуляє оця штука по перських головах ще й за Істром!.. Відведу душечку свою, відведу…

— Тапур залишиться зі мною, — підсумував Іданфірс. — Вдома зараз теж клопоту чимало, та й племена деякі треба провчити. Ті, які нам не хочуть коритися. А чого — ми тепер сила і будь-яку силу скрутимо в баранячий ріг!

Як було вирішено, так і вчинено: відбірні кінні війська під орудою вождів Скопасіса і Таксакіса перейшли невдовзі Істр (скіфи знали броди на Істрі) й кинулись в погоню за персами, «віддячуючи» заодно і їхнім спільникам — фракійцям.

За шістдесят днів і ночей перського походу в Скіфію, коли він ні на одну мить не випускав із свого ясного розуму хід війни, Іданфірс постарів, зсутулився, ізсохся, зробившись ще меншим, ще тендітнішим на вигляд і ніби увесь аж світився. Протягом тих шістдесяти днів і ночей війни він віддавав всього себе перемозі, віддавав до останньої краплі сили й життєвої снаги. І тепер тихо, на очах у люду свого догорав, як суха бадилина. Молоді та дужі його вожді ганялись десь за Істром за персами, скіфський люд з піснями повертався з півночі у свої кочовища, а владика їхній ніби вже нічого не бачив і не чув, і нічому не радувався. Віддавши всього себе перемозі, він більше собі вже не належав, і здавалось, що все інше його вже не цікавить, не хвилює. Він з трудом вже сідав на коня, а потім і зовсім перестав підходити до нього, зробився тихим, мовчазним та все думав, що час йому, що пора йому вже збиратися у світ пращурів. В цьому світі він своє зробив — врятував край свій від чужинської навали, віддав всього себе побіді, тож більше йому в цьому світі робити нічого. Відчував, що життя його завершувало своє останнє коло.

І добре — дякуючи богам! — завершувало.

Для чого людина живе у світі білому, думав Іданфірс і беззвучно шепотів сухими, синюватими губами: а заради справи, якій людина служить. Справа ж його, як владики Скіфії — захист землі рідної. Він захистив її, виконав свій священний обов'язок, тепер можна передати Золоту Вуздечку молодим. Хай вони володарюють і захищають край свій. А він своє зробив, і справа його, якій служив — перемогла. Тепер нове життя почнеться у цих краях, а нове життя завжди належить молодим.

Для чого людина живе на світі білому?

Щоб слід свій лишити на чорній землі під ясним сонцем.

Він лишив свій слід, і добрий слід лишив на землі своїй. Тож — пора. До прадідів, до пращурів.

…Минуть віки, не один десяток їх пронесеться над скіфською землею, а люд скіфський з уст в уста передаватиме легенди про старого, і мудрого, і хитрого владику Іданфірса, про те, як він переміг велетенську орду чужинського царя. Переміг не більшим військом, а великим хистом полководця, не проливши при цьому скіфської крові… Майбутні покоління співатимуть героїчних пісень про подвиг Іданфірса, передаватимуть перекази, де правда і фантазія вже переплетуться навічно, воїни і вожді в шанобі завмиратимуть при одній лише згадці цього славетного імені, і кожний скіф, опоясаний акінаком, клястиметься іменем Іданфірса, як іменем самого бога. І виросте легендарна постать Іданфірса, і стане він найбільшим скіфським велетом для всіх майбутніх поколінь, і всі будуть свято вірити, що за життя Іданфірс і справді був богатирем, якого досі світ не знав і не скоро знатиме.

І слава про скіфів, як про непереможний народ воїнів, нестримних Вершників з Луками, облетить всі тамтешні народи і племена, прогримить у віках і набагато переживе самих скіфів.

Перед нею було озеро із джерельною водою.

Вона здивовано кліпала очима, не вірячи баченому.

Невідь-де взялася серед одноманітних рівнин гарячого степу ця незвичайна балка з живою водою бога вічності. Ніби із-під землі вона виринула, дихнула свіжістю. Мовби й не було нагорі спопеляючого сонця, пустельного степу навколо.

— Що це?.. — вражено питала Ольвія. — Наче інший світ.

— Це світ бога живої води і вічності, — казав Тапур. — Допоки б'ють тут джерела, допоки і родять у наших степах трави.

— А перси тут не були?

— Один їхній загін у пошуках води надибав було цю балку, але ми його знищили!

Спішились і віддали коней охороні.

Ольвія, стоячи на схилі балки, задумливо дивилася на верхів'я дерев, що визирало з глибокої балки.