— Гей, перси! Чого ви сидите і ледарюєте під нашими стінами? Ваш цар ледащо і б'є байдики, а ви з нього приклад берете? Виберіть собі такого царя, який уміє міста здобувати!

Ні, персам тоді не прийшлося вибирати собі нового царя. Дарій узяв Вавилон, і за ті кпини велів розіп'яти три тисячі найзнатніших вавилонських мешканців. О, з якою мстивою насолодою розіп'яв би він зараз усю Скіфію, аби міг її нарешті наздогнати!

А кочовики все відходять і відходять, а куди відходять і допоки вони будуть відходити — того ніхто не знає і, мабуть, ніколи й не знатиме. Чимдалі заглиблювалися перси у степ, тим пустельнішим він ставав — ні води, ні паші… А тутешні саки, як вчора, як і позавчора, скачуть попереду персів і пускають вогняні вали. І як за ними не женися, а відстань залишається одна і та ж: денний перехід. А відхилиться який загін у ліву руку чи в праву — не повернеться назад. Дозорці, яких висилали на різні боки, зникали безслідно, і це наганяло страх на воїнів. Піші не хотіли далеко відходити від табору, особливо не перські племена, і на них не можна було покладатися. Не краще вели себе й перські вершники: від'їхавши за ближні горби і покрутившись там певний час, вони поверталися й розводили руками — ніде скіфів не видно. Аж до обрію оглянули степи, всюди пустка. Жодної живої душі.

Минуло вже двадцять днів, як перси перейшли Істр, а жодної, бодай незначної перемоги, ще не було здобуто, якщо не рахувати окремих дрібних сутичок, у яких перси здебільшого програвали. Чимдалі просувалося Дарієве воїнство на схід, тим пустельнішими ставали краї. Зрештою почали з'являтися солонці, вода (якщо щастило надибати колодязі чи джерела) чомусь стала гірко-солоною, непридатною для пиття. Війська, поділені на три колони, сунули спеченою, вигорілою землею, воїни задихалися в хмарах куряви та попелу, люди і тварини вибивалися з сил. Треба було на щось зважуватись, щось вирішувати, а Дарій все ще не міг нічого придумати і вперто гнався і гнався за скіфами. Тільки тепер він збагнув, що надто велика кількість війська в багатоденному поході обертається злом. Чим годувати і чим напувати таку велику орду людей і тварин у цій пустелі? Обози та піхота сковували маневреність, доводилось частіше робити днівки. А кількість днів, відведена на похід, катастрофічно зменшувалась. Міст на Істрі іонійці оберігатимуть шістдесят днів, і з тих шістдесяти днів він уже розмінює третій десяток, так і не провівши битви. Дні зменшуються, а відстань до Істру збільшується щодня і щодня. До всього ж десь у його тилу ховається нерозгромлене військо кочовиків. Нерозумно було і навіть небезпечно заходити в глиб пустелі з ослабілим військом, та ще маючи в своєму тилу сильні загони ворога.

На двадцять перший день перси вийшли до озера-моря, званого тут Меотіда, і стали табором на березі ріки Оар, що впадала в те море-озеро. В той останній перехід до Меотіди впав царський улюбленець Вірний. Упав і засовав ногами. Перелякані конюхи намагалися його звести на ноги. Але якщо зусиллям їм і вдавалося його підняти й опустити на ноги, кінь знову падав… Тоді розіп'яли над ним намет і почали оббризкувати його водою. Під вечір Вірний звівся на тремтячі ноги, але всім стало ясно, що він довго не протягне. І тоді зашепотіли наближені Дарія, що скіфська погода не для царського коня… «Так, так, — шепотіли вони, — скіфська погода зовсім-зовсім не підходить царському коню…»

Дарій любив коней.

Він любив коней дужче, аніж людей.

Він кохався у конях, для нього вони були найбільшою втіхою у житті. Він вірив коням дужче, аніж людям. Не хто інший, як кінь, привів його на царський трон Персії.

Сталося те у 522 році…

«Говорить Дарій-цар: «…Камбіз, син Кіра, із нашого роду, був тут царем. У Камбіза був брат, на ймення Бардія, від однієї матері, одного отця з Камбізом. Камбіз убив Бардію. Коли Камбіз убив Бардію, народ не знав, що Бардія убитий. Тим часом Камбіз вирядився в Єгипет, народ обурився, було велике зло у країні, і в Персії, і в Мідії, і в інших країнах.

Потім з'явилася людина, маг, на ймення Гаумат. Він повстав у Пишияуаді, у гори, на ймення Аракадріш. Це було в 14-й день місяця віяхна[32], коли він повстав. Народ він так обдурював: «Я — Бардія, син Кіра, брат Камбіза». Тоді увесь народ збунтувався і перейшов від Камбіза до нього і в Персії, і в Мідії, і в інших країнах. Він захопив царство. Це було в 9-й день місяця гарманада, коли він захопив царство. А тим часом Камбіз помер своєю смертю.

Царство, яке Гаумат-маг відняв у Камбіза, належало споконвіку нашому роду. І Гаумат-маг відняв у Камбіза і Персію, і інші країни, захопив їх, привласнив собі, став царем. Не було людини — ні перса, ні мідянина, ні кого-небудь із нашого роду, — хто міг відняти царство у Гаумата-мага. Ніхто не осмілювався сказати що-небудь проти Гаумата-мага. Народ дуже боявся, що він переб'є багатьох, які раніше знали Бардію, щоб ніхто не знав, що він не Бардія, син Кіра. Ніхто не зважувався сказати що-небудь проти Гаумата-мага, поки я не прибув. Потім я помолився Ахурамазді. Ахурамазда мені допоміг. Це було в 10-й день місяця багаядіша…»»

Із напису Дарія, що вирізьблений на скелі Бехістун, в Мідії, на древній дорозі між Керманшахом і Хамадраном.

У написові, вирізьбленім на скелі Бехістун, Дарій, зрозуміло, не розповів у всіх подробицях, як відбувся замах на мага, Лжебардію.

А було так.

Першими змовниками проти Гаумата-мага, перського царя Лжебардії, були Отан, син Фарнаспа, Ардуманіш, син Вахауки, і Гобрій, син Мардунії, — всі перси. Вони й утворили таємну спілку проти мага, бо добре знали, що Бардія загинув, а маг на нього зовсім не схожий лицем. Їх було троє, і тому переходити до рішучих дій вони не зважувалися, гадаючи, що їхніх сил явно замало, як для такого діла. І тоді вони ухвалили, що кожний із них залучить до їхньої таємної спілки ще по одному мужу, якому особливо довіряє.

Отан залучив Інтафрена, сина Вайаспари, Гобрій — Мегабіза, сина Дадухії, Ардуманіш — Гідарна, сина Багабігни. Всі залучені були перси із найзнатніших сімейств.

Не вистачало головного проводиря, і він з'явився. Сьомим до них приєднався Дарій, син правителя персів Віштаспа.

Всі семеро поклялися у вірності один одному, створили таємну спілку і почали радитись, як їм бути і з чого починати.

Дарій рішуче наполягав на негайних діях.

— Чим швидше ми почнемо, тим більшою буде надія на успіх. Зволікання — смерті подібно, — запевняв він товаришів по змові.

Отан тоді звернувся до нього шанобливо, але обережно. Дуже обережно. (О, він обережний, як лис, цей Отан, може, тому і живе так довго!)

— Сину Віштаспа! Отець твій доблесний муж. І ти не уступаєш йому доблестю. Але не квапся так безрозсудно з нашим небезпечним ділом. Треба ще залучити на свій бік побільше знатних мужів, та вже тоді гуртом і нападемо на мага.

Дарій ледве стримався.

— Якщо ми приймемо пораду Отана, — сказав він тихо, але твердо, — то нас усіх чекає жалюгідна загибель. Адже хто-небудь із нас не витримає і донесе магу, щоб одержати вигоду самому і врятувати свою голову. Із змовниками так часто й буває. Ні, відкладати задумане — це смерть. Давайте здійснимо нашу задумку сьогодні, бо якщо ми проґавимо сьогоднішній день, то завтра я сам піду до мага з доносом на вас, щоб ніхто інший не встиг мене випередити.

Це було сказано так щиро і переконливо водночас, що Отан ніби й погодився з думкою Дарія.

— Гаразд. Уявімо, що ми підемо сьогодні…

— Зараз! — жорстко вставив Дарій. — Негайно!

— Підемо зараз, — повторив Отан, — але як ми проникнемо в палац? Адже там стража.

Але в Дарія і на це була готова відповідь:

— Ніхто із стражів не стане затримувати таких знатних мужів, як ми. Або з поваги до нас, або зі страху перед нами. Коли ж вони зважаться… зроблять спробу не пустити в палац, то я скажу, що прибув щойно з Персії і хочу передати вісті од свого батька. Де лжа неминуча, — додав він, помовчавши, — там треба сміливо обманювати.