Потяглися квартали житлових будинків, ті будинки тісно тулилися один до одного. Центром кожного грецького будинку був двір. З вулиці в нього потрапляли через невеликі сіни. Фасад будинку, вікна помешкань були звернені не на вулицю, а в двір. Зовнішня стіна була глухою, і що робилося у дворах — з вулиці не видно.

За кварталами житлових помешкань тяглися громадські будови, виробничі, господарські, крамниці. З узвишшя було видно південну частину міста і Нижнє, некрополь за містом, широчінь Бузького лиману.

Киваючи стрічним, Керікл поминув теменос, згодом — агору — адміністративну площу, і, повернувши на південь, підійшов до свого будинку, що був поруч з будинком архонта Родона. Вони не лише дружили, вони й мешкали поряд, сусідами були.

А над містом і над лиманом в безодняві голубого неба ширяють і ширяють лелеки без жодного помаху крил; інші на дахах закидають голови на спини і лунко клацають червоними дзьобами, аж пританцьовуючи на довгих цівках ніг. І так затишно та легко стає на душі від того мирного червонодзьобого і червононогого білого птаства, що хочеться думати про щось хороше і добре — про рідний край, про голубий Борисфен, який, як упевнені греки, найбільший серед усіх рік, про вічність, про щастя, яке так рідко приходить до нас. І рідко, і на коротку мить. А куди воно потім дівається і де його треба шукати — піди дізнайся!

У місті оберігають лелек, і того безумця, котрий ризикне підняти на них руку, чекає смертна кара. «Допоки клекочуть лелеки на дахах наших будинків, — кажуть ольвіополіти, — доти мир витатиме над нами». І це, мабуть, так. Ольвія — щасливе місто, тож і бути йому щасливим віками й віками.

Керікл посміхнувся до лелек, до ясного неба над містом і повернув до свого будинку.

А позад нього стрічні спиняються, проводжають його здивованими поглядами: і від чого б це їхній полемарх посміхався? Диво яке! Ніколи не бачили його усміхненим, завше мовчазний, похмурий, неговіркий. А це, бач, у єдиному оці радісні вогники спалахують. Що ж таке добре має статися в місті, що полемарх радіє? А як він іде, як він іде? Наче юнак, котрий вперше побачив, що життя прекрасне і що того прекрасного життя у нього попереду ще багато й багато.

Штовхнувши двері в глухій стіні, Керікл зайшов у свій затишний і охайний двір.

— Ну ось я й дома, — сам до себе сказав і оглянувся, ніби вперше сюди завітав.

З двох боків двору були портики — неширокі галереї, що відділялися від двору колонами, — криті черепицею. Керікл зайшов у двір, де завжди любив спочивати у спеку чи й просто так посидіти в надвечір'я, думаючи про справи. Знявши шолом з пишним султаном, присів на лавку й полегшено зітхнув, наче після довгої мандрівки дістався до рідних місць. А таке відчуття він справді мав, а все тому, що радість завітала до нього.

У дворі займалися своїми справами слуги, ні-ні, та й позиркували на свого господаря. Якийсь не такий сьогодні полемарх.

Керікл довго всидіти не міг, схопився, заходив сюди й туди, тримаючи в руках шолом з пишним султаном. Радість яка! Сьогодні в гавань прилетіли легкокрилі вітрильники з приємною звісткою: трієра, що пливе з Афін, вже біля гирла лиману. Не сьогодні-завтра пришвартується у гавані.

Слуги сполошено зиркали на свого завше похмурого, неговіркого господаря, котрого позаочі мовчуном дражнили. Тож між собою дивувалися:

— Ти диви, мовчун заговорив!..

— Ясон вже в Гостинному морі!.. З Афін пливе, — не втримавшись, гукнув Керікл. — Гей, слуги! Ану, метушіться жвавіше! Біжіть на торжок, скупляйтеся! Діставайте вина, страви найкращі готуйте. На все місто банкет буде. Ха! Мусить же Керікл хоч раз повеселитись, га? Щоб усі почули, як полемарх гулятиме. Та не забудьте Лію на банкет запросити.

Слуги здивовано позиркують на свого господаря: Лію на банкет гукати? П'ятнадцять літ уже, як господиня у «царстві тіней». Що це сьогодні коїться з їхнім господарем? Раніше, коли Лію згадував, то сумував тяжко, а це — веселиться.

— Чого стовбичите?! — весело гримає полемарх. — Хіба не відаєте, де ваша господиня? Невдячне плем'я! Спішіть за місто, у «царство тіней» спішіть. Пам'ятаєте, де її могила? Скажіть: господине, Керікл запрошує тебе на банкет. Не забудьте додати: з нагоди повернення сина Ясона… Стривайте!.. Так уже й розігналися з порожніми руками? От невдячне плем'я! Візьміть срібну чашу з вином і поставте на могилі господині. Хай добрі люди вип'ють за спокійний сон моєї жони!

Лія…

Блакитноока радість, блакитнооке горе Керікла.

Крокує полемарх перистилем, пригадує… Та що згадувати, не забув він нічого і не забуде ніколи. Бо таке не забувається, таке з пам'яті не стирається… Ніби вчора то було… Так, так, учора. Лія… Але ні, стривай… Жінки жахалися, глянувши хоч раз на його понівечене обличчя. От дивні! Хіба чоловік, та ще воїн, славний лицем, а не ділами? Не ратними подвигами? А з лиця хіба воду п'ють?..

Але про свої думки, про свої образи і словом ніколи вголос не прохопився. Носив у собі образу і взагалі вдавав, що жінки йому байдужі. А на самоті тяжко мучився. Коли зачинявся в покоях, то вдивлявся в люстерко, наче сподівався на диво. Ось гляне він у люстерко і побачить себе… Та бачив спотворене обличчя. І від тих оглядин ставав ще похмурішим. Клятий лев. Отак розмалював! От і подобайся після цього жінкам, коли сам свого лиця терпіти не можеш. Щоправда, можна було невільницю яку присилувати, але… Але що то за любов, що то за щастя присилуване, вкрадене серед білого дня?

Минали роки, і Керікл потроху змирився з своєю долею. А так хотілося мати сім'ю, сина… Особливо сина. Продовжувача його роду на чорній землі, у білому світі. Часто, лежачи вночі без сну, уявляв Керікл свого сина — вдатного із себе, славетного, всі тільки й говорять: «О, то Керіклів син такий!..» Від тих мрій трохи легшало у самотній роз'ятреній душі. А в години відчаю кляв Родона, чого той поспішив на поміч. Хто його кликав? Хай би вже лев придушив Керікла, аніж отак поглумився над його обличчям. А був же Керікл вродливий до тієї зустрічі з левом, був! Та що тепер згадувати! Минулого не повернеш, роки як у безвість пливуть — ні згадки, ні відчуття, що ти жив і ще живеш.

Та доля змилостивилась над Керіклом.

— Викупи мене з неволі, і я подарую тобі сина, — просто сказала йому молода рабиня. Сказала, коли не раз і не двічі бачила, як полемарх потай на неї задивляється, зітхає… А що полемарх самотній, що ольвіополітки за нього не йдуть, то вона добре знала.

Він отетерів.

Рабиня тяжко зітхнула.

— Тільки ж дорого я коштую…

— За тебе я ладен віддати всі скарби світу! — вигукнув він.

— Але їх у тебе немає, — сумно одказала вона.

— Ти… Ти хочеш стати моєю дружиною? — не йняв віри Керікл. — Яка ти мужня. І відважна, коли згодна такою ціною купити собі волю!..

— Побудь з моє у рабстві, — сумовито відповіла рабиня, з жалем дивлячись на його непривабливе, однооке обличчя. — Ти скривджений, але ти — вільний. Ти — людина. А я… я безправна худоба. До скону своїх літ. Як той мул, що не бачить просвітку.

— Так тобі випало…

— Не випало, а в рабство продали, щоб на моїм горі збагатитись. — Вона зібралася з духом, прохала: — Викупи мене, Керікле. Я поживу з тобою два роки і народжу тобі сина. Чуєш, сина.

— А потім?.. — швидко запитав Керікл. — Що потім?

— Я… — Рабиня зітхнула і прямо глянула на Керікла. — Я не хочу нікого обманювати. І тебе також. Потім я покину тебе. Але покину, коли наш син почне ходити… Але що я… що я кажу… — обхопила голову руками, і плечі її затремтіли. — Сама себе продаю. Вдруге… Перший раз мене продали чужі, тепер — сама… О горе, горе мені!..

І вона з плачем кинулась од нього тікати.

А як вдруге він її зустрів, то запитав, ніби й не було перерваної розмови:

— Я матиму сина, а ти?.. Що ти матимеш?

— Я не хочу з тобою торгуватися.

— Ні, ти скажи, що ти матимеш?