Він заворушив губами, певно, щось говорив, але голосу в нього вже не було, і з рота у нього ринула кров. Він захрипів, дрож пробігла по його тілу, і він зсунувся з коня, важко впав на землю. Коли Ольвія підбігла до нього і підвела йому голову, він уже скляними очима дивився у небо. Вітер ворушив його закривавлену бороду, і здавалось, що скіф і мертвий намагається щось сказати… Ольвія підмостила йому під голову башлик і подумала, що так він і залишиться навічно лежати посеред степу, і ковила проросте крізь його череп і кості, і буде віками шуміти над ним протяжно й тривожно, наче співаючи вічну пісню степу.

Випроставшись, тривожно глянула на захід, де сіре громаддя диму затуляло півнеба. Куди ж тепер?.. Додому, до Гостинного моря, чи повернути до скіфів і застерегти їх про небезпеку?

Заіржав кінь загиблого, і Ольвія схаменулась. Треба щось робити… Тихо і невміло посвистуючи, як свистять скіфи, коли хочуть заспокоїти коней, вона підійшла до коня, погладила його по шиї, ласкаво гомоніла, дивлячись у великі вологі очі тварини:

— Твій господар залишиться лежати посеред степу, а нам, конику, треба застерегти скіфів од біди.

Притримуючи Лікту на грудях, сіла в сідло, взяла повіддя в руки і знову задумалась: куди ж повертати? І що хотів, що намагався в останню мить свого життя передати їй вершник? Хто поцілив його стрілою у спину? Від кого він утікав?

А може, там суне скіфська орда? Не поладили між собою скіфські вожді, от і спалахнула війна. Таке, кажуть, у скіфських степах трапляється часто. Але чому дими здіймаються на півнеба?

Ольвія тихо їхала, все ще міркуючи, у який бік їй повернути коня і де шукати скіфів? Більше всього, на сході. Чи біля Борисфену… Оглянулась. Ліворуч неподалік здіймалась висока могила.

«Виїду на неї й обдивлюся обрій», — подумала і тільки-но рушила, як пронизливо закричав птах.

Стих раптово…

Вона довго прислухалась, і кінь тремтів, нашорошуючи вуха, але всюди було німо. Все ж їй здалося, що десь неподалік пирхнув кінь, брязнули вудила… Серце неспокійно забилося. Скіфи?.. Ні, ні, майнула інша думка, чому це скіфам ховатися у своїх степах? А може, то ховаються ті, хто поцілив вершника стрілою у спину?

Запідозривши біду, Ольвія хотіла було повернути на схід і мчати геть подалі од цього тривожного місця, але було вже пізно…

Зненацька з гиком і свистом вилетіли з-за могили вершники.

Не встигла вона й отямитись, як нападники схопили її коня. Ольвія шарахнулась вбік, але невідомі, вишкіривши зуби, приставили списа до грудей і до Лікти на грудях. Щось крикнули на чужій, незрозумілій мові.

«Застерігав же вершник, — тільки й подумала вона із запізнілим каяттям. — Чому ж я барилася?..»

Гострий наконечник списа злегка погойдувався згори вниз. Зроби вона хоч один рух — і він проштрикне Лікту і її наскрізь… Скосила очі й побачила на ребрі наконечника бурі, наче іржа, старі плями… Засохла кров минулих жертв!

Здригнулась, звела очі на вершників, певна, що перед нею скіфи. Тепер вони або прикінчать втікачку, або відвезуть до Тапура на розправу. Але чи знають вони, що із заходу повзе у скіфські степи велика біда?

Та яке ж було її здивування, коли побачила перед собою чужинських воїнів у повстяних круглих шапках, із залізною лускою на рукавах, з великими щитами на грудях…

…Ось так Ольвія негадано для самої себе і зустрілася з чужинцями. Тепер вона розуміла, чиї то дими за Істром. Але звідкіля вони взялися, перси, вже вкотре подумала вона, не розуміючи, як себе з ними вести і хто вони їй: друзі чи вороги?

— Звідкіля ви? — запитала вона.

Чорнобородий вершник гордо вигукнув:

— Ми — перси, сини персів, непереможні воїни великого царя, царя царів, царя Сходу і Заходу!

Вона подумала, чи знають про персів скіфи?

— Дивуєшся, що далеко залетів спис славного перського мужа? — вигукнув чорнобородий. — Бог вітру приніс нас сюди, а бог грому викував наш спис!

Гострий наконечник списа ще хилитався біля її грудей.

— Ти хто така? — запитав чорнобородий. — Ти скіф? Так? Нам треба одного живого скіфа.

Ольвія не встигла нічого відповісти, бо Лікта у своєму кубельці на її грудях зайшлася вереском.

Вершники з несподіванки аж підскочили і одвели од неї жахливий спис. Лупили очі на таку незвичайну жінку, котра мчала верхи пустельним шляхом з немовлям на грудях, і вражено хитали головами: ну й спіймали ж пташку!

Доки Ольвія заколисувала дитину, перси гуділи між собою: радилися чи сперечалися… Не розбереш.

Зрештою зареготали:

— Га-га-га-а-а…

Наче гуси заґелґотали.

Хиталися в сідлах і гигикали, блискаючи зубами й білками великих очей, бо смішно їм стало, що вони вдесятьох, з бойовим кличем кинулись на матір із дитиною.

Та ось чорнобородий щось сердито гаркнув на них, і реготунам заціпило. Ольвія насторожено чекала, що буде далі. Старанно підбираючи слова, чорнобородий заговорив:

— Ти не бачила вершника… скіфа… із стрілою у спині?

— Ні.

— Ти неправду говориш, — криво посміхнувся чорнобородий. — Під тобою його кінь. О, перс лише раз побачить коня і на все життя пам'ятає його… Бо кожний кінь має своє обличчя. Ти пересіла на коня того вершника. Де він?

— Там лежить із стрілою у спині, — махнула вона на ковилу.

— Добре. Він не встиг повідомити скіфів… Добре. Але ми хочемо знати, хто ти є?

— Гречанка.

Чорнобородий підозріло оглянув її з ніг до голови, заперечливо покрутив головою.

— Ти скіф'янка. На тобі скіфський башлик і куртка. Ти тільки говориш по-грецьки.

— Але я справді не скіф'янка.

— Не бійся, жінко, вбрана по-скіфському. Ми не будемо чіпати тебе й твою дитину. Але ти мусиш поїхати у наш табір.

— Чому я мушу з вами їхати?

Вишкіривши зуби, чорнобородий недобре сказав:

— Перс завжди радий вродлива жінка.

— Але вродливий жінка не завжди радий персам! — передражнюючи його вимову, відповіла Ольвія. — Відпустіть мого коня. Я спішу до Гостинного моря і нікуди не зверну із своєї путі. А коли вам потрібні скіфи, шукайте їх самі!

Чорнобородий хвалькувато вигукнув:

— О, не поїдеш на своїм коні, поїдеш на перському списі!

І підніс гострий кінчик списа до лиця Ольвії.

— Вибирай!

Довелося підкоритися.

Оточивши полонянку з усіх боків гарячими кіньми, перси круто повернули на захід, до ріки Істру, що блищала на обрії широкою, наче олов'яною смугою. Повернули навстріч тим димам, що круто здіймалися по той бік ріки аж до неба, і Ольвія губилася в здогадках: куди й для чого її везуть і чи знають про прихід персів скіфи? Що потрібно персам у скіфських степах?.. Невже війна?..

Спітамен кшатра[25]

Коли врешті дісталися до Істру, було вже ополудень. Обидва береги ріки — скіфський і протилежний, фракійський, — кишіли, як мурашники. Тисячі й тисячі людських фігурок метушилися по обох його берегах, сюди й туди снували човни, плоти. А через усю широчінь ріки, з невеликими проміжками для пропуску води, вишикувалися вряд трієри на якорях. Трієри були великі, морські, певно, прийшли сюди з Понту, піднявшись угору по річці. Ольвія зрозуміла, що на річці йде будівництво мосту чи переправи для перської орди.

Крутим узвозом спустилися вниз і спинилися біля товстих дубових паль, які було забито в твердий ґрунт берега. На фракійському боці теж було забито в твердий материковий фунт дубові палі, а між ними від берега до берега, поверх заякорених трієр, вже натягнено вісім товстих лляних канатів, до яких поприв'язували поперечні балки.

Різномовні раби (це зрозуміло було по їхніх вигуках), білі, смагляві і зовсім чорні, голі, в самих лише набедрених пов'язках чи коротких спідничках, під виляски батогів наглядачів з трудом повертали важкі вороти, натягуючи товсті канати.

Чорнобородий щось сказав, двоє вершників із його загону спішились, побігли берегом до човнярів, а чорнобородий знову повернувся до будівничих мосту. Скрипіли корби, кричали наглядачі й періщили голих рабів, і ті все крутили й крутили корби. Канати поверх трієр хоч і повільно, але натягувалися й натягувалися, аж доки й не забриніли, як струни, і не лягли на ряд трієр, що віднині будуть підтримувати міст замість паль.