Ольвія хотіла крикнути, але в роті у неї враз так зробилося сухо, що вона не змогла повернути язиком.

І тільки тоді до її слуху донісся пронизливий крик, і з верболозів почали вибігати якісь низькорослі, карячконогі люди У звіриних шкурах. І вже коні забились в арканах, і нападники у звіриних шкурах заверещали од захвату, розмахуючи хто луками, хто короткими списами.

Все це відбулося в одну скороминущу мить, наче у тумані, в якомусь важкому і гнітючому сні.

А в наступну мить Той, хто знищує вовків, з трудом розімкнув закривавлені щелепи, з шумом видихнув із грудей останнє повітря і, падаючи навзнак, різко відштовхнув од себе колоду з Ольвією, а сам зник під водою.

І легка, хистка колода, із силою відштовхнута ним од берега, справді попливла понад берегом, і відразу ж у неї почали впиватися стріли. Ольвія впала на видовбане дно колоди, і від того руху колода хитнулась і попливла ще швидше понад очеретом, а далі підхопила її течія і понесла геть із плеса за очерет, до Борисфену.

Ольвія чула, як на березі іржали заарканені коні, як кричали ті люди у звіриних шкурах, чула, як затріщав очерет, певно, вони через очерет хотіли кинутись навперейми колоді, чула, але нічого не бачила, бо лежала на дні, притискуючи до себе Лікту і навіть заплющивши з ляку очі.

На її щастя, течія, підхопивши колоду, винесла її до Борисфену, а там загудів над водами вітер, хвилі, що йшли ряд за рядом на південь, підхопили колоду і понесли її все далі і далі. Колода вертілась, хиталась од вітру і хвиль, злітала над водою, падала кудись униз, і Ольвія тепер боялась не так тих людей у звіриних шкурах, як Борисфену. Якщо хвилі чи вітер перекинуть колоду, то піде вона на дно каменем, плавати Ольвія не вміла.

Та поки що все йшло добре, й вона почала потроху заспокоюватись.

«Коли б Той, хто знищує вовків, уже напівмертвий, не відштовхнув од себе колоду на течію, то не врятувалася б я», — думала вона із вдячністю про того, хто так її виручив. І ще подумала, що той дивний мисливець тепер вже на тім світі таки зустріне свого сина.

Куди її несло, не бачила, лише чула, як над колодою гуде свіжий вітер, та б'ють хвилі, і бризки заливають їй спину. Колода хиталась, і здавалось, щось ось-ось перевернеться, і Ольвія здригалась, відчуваючи, яка глибінь під нею. Боялась ворухнутись, аби необережним чи різким рухом не перевернути свого вутлого човника, ще міцніше тулила до себе дочку, а коли вона плакала, квапно їй шепотіла:

— Цить, цить… бо людолови схоплять, бо колода перевернеться, а мама твоя плавати не вміє, то й на дно підемо…

Вітер почав мовби затихати, й Ольвія жахнулась: «А раптом він подме з іншого боку і пожене колоду назад до того страшного берега, до людоловів у звіриних шкурах?..»

Колода ткнулась у щось м'яке, хитнулась і затихла, наче застряла. Тепер хвилі похитували її лише з одного боку. Ольвія обережно виглянула і побачила довгу піщану косу, на якій сиділи чайки…

— Лікто, нас прибило до другого берега, — радо зашепотіла до дочки. — Живі й живемо, моя крихітко. Чайки сидять спокійно, тож тут безлюдно…

Притримуючи дочку, перевалилась через край колоди на мокрий пісок, а далі схопилась і, грузнучи в піску, пригинаючись, кинулась до шелюги. Бігла, і здавалось, що вже свистять стріли.

— Але ж і ляклива я стала, Лікто, — гомоніла до дочки уже в шелюзі і сама з себе сміялась, із своїх страхів. — Шкода того… нещасного скіфа. Але він нас своєю смертю врятував — спасибі йому. Коли б не відштовхнув колоду на течію, ой, схопили б нас кляті людолови!

Пелюшки у Лікти були мокрі: чи хвилі забризкали, чи сама Лікта постаралась?

— Нічого, на сонці висохне, зараз літо, і дуже тепло. Звикай, — шепотіла і від радощів, що вона врятувалась і дочку врятувала, сама до себе посміхалась. — Скіфські діти он і взимку босяка бігають — і нічого. А ти, Лікто, теж скіф'янка.

Навколо була тиша, безлюддя.

І чайки заспокоїлись, знову на косі повсідалися.

Лікта почала плакати, морщила личко, кривлялась, вовтузилась, намагаючись виплутатись із пелюшок.

— Зголодніла, моя крихітко. — Ольвія розстебнула куртку, помацала грудь і зітхнула. — Ой, немає нічого. Порожні груди, бо вчора як поїла, то й досі. Та й де те молоко візьметься після людоловів.

Лікта не затихала, треба було щось робити. Ольвія встала і відчула, як підгинаються ноги… Нудило…

«Треба щось з'їсти, — подумала вона. — Хоч що-небудь, а з'їсти… щоб молоко з'явилося… Що-небудь…»

Бурмочучи: «Хоч що-небудь… хоч що-небудь», — пішла косою і побачила на березі ямку з водою, а в тій ямці плавала якась блискуча рибка з палець завбільшки. Певно, під час вітру її хвилі винесли з Борисфену. Ольвія шаснула рукою в ямці, але рибка виявилась вертлявою, і спіймати її просто так годі було й думати. Спершу Ольвія хапала її однією рукою, потім обома, по лікті вже була мокра, забризкалась, а рибка все вислизала з її рук… Ставши на коліна, Ольвія прорила руками канавку від ями до води ріки. Вода пішла у канавку, попливла з нею і рибка, Ольвія перегородила канавку долонями і схопила рибку.

– Є!! Є!! — закричала так радо, наче у тій рибці було її спасіння. Тут же на березі розірвала рибку, викинула маленький кавалок нутрощів і, переборюючи відразу, намагаючись не вдихати у себе дух сирості, над силу зжувала дві половинки. І ковтала над силу, вмовляючи себе: «Треба… що-небудь треба з'їсти, щоб з'явилося молоко». Лікта не вгавала, вона тицьнула їй у ротик манюній хвостик, і дочка затихла, смокчучи беззубими рожевими яснами той хвостик.

— Ну ось… І від людоловів урятувалися, і рибку спіймали, — бурмотіла вона і рушила через косу до піщаних горбів, за якими мала бути долина, а за нею гори, а за горами — далеко-далеко звідси — Гостинне море.

Піщаними горбами, зарослими шелюгою та кураєм, йшла довго. Про небезпеку й зовсім забула, бо думала про одне й те ж: що б іще поїсти, аби з'явилося молоко в грудях, та нагодувати дочку. Тому йшла механічно, а очі тим часом нишпорили сюди-туди в пошуках чогось їстівного, але на піщаних горбах, гарячих і сухих, крім кураю та шелюги, не було нічого. Припікало сонце, Ольвія почала стомлюватись. Може, тому, що надто спекотно було, а може, тому, що охляла з голоду.

Перейшовши піщані горби, попростувала долиною. Ліворуч, вся в очеретах і лататтях, тихо плинула до Борисфену якась маленька річечка, кумкали жаби, шуміли очерети. Ольвія пішла зеленими м'якими луками, було тут свіжіше і дихалось легше. Здавалось, і сонце не так пекло на луках, як на піщаних горбах.

Скільки вона так ішла — не пригадує.

Отямилась від того, що десь тріснула гілка.

Спинилась, злякано притискуючи до себе дочку, і гарячково думала: що робити? Тікати? Але куди? І від кого?

— Ей!.. — почулося тихе позад неї, і вона рвучко оглянулась.

З-за старої дуплистої верби, що вже до половини засохла, виглядала голова, обмотана шматком тканини замість башлика.

— Що?.. — розгубилася Ольвія.

Голова приклала пальця до губ.

— Тссс!..

Ольвія на знак згоди махнула головою: вона, мовляв, розуміє, що треба вести себе тихо, й оглянулась, шукаючи очима ту небезпеку, що їй загрожувала.

— Ей!.. — знову погукала її голова з-за старої верби і поманила її пальцем: — Сюди… тсссс…

Намагаючись ступати обережно і безшумно, Ольвія рушила до верби, не розуміючи, що все це означає, але вірила, що невідомий за вербою хоче врятувати її від якоїсь біди. Та тільки вона наблизилась до верби, як щось тонке вилетіло їй навстріч і обвилось у неї навколо шиї.

Аркан!..

Ольвія шарпнулась вбік, та пізно. Волосяна петля туго обвилась навколо горла і почала її душити. З-за верби вискочив маленький скіф і, натягуючи аркан, біг до неї підстрибом і кричав:

— Обманули!.. Обдурили і спіймали пташку!.. Ха-ха-ха! Ох-ха-ха, яка гарна пташка!