Скриплять колеса…

Шаргають жінки віниками.

І хочеться Ольвії крикнути: не замітайте сліду, все одно Мілена сюди не повернеться. Світ білий був надто жорстокий для неї, то чого ж вона сюди повернеться?..

Спинилися біля неглибокої і неширокої ями, сяк-так видовбаної на скору руку біля підніжжя якоїсь прадавньої скіфської могили. Погоничі взяли за два кінці згорток, зняли його з повозки і хотіли кинути його в яму, та Ольвія так глянула на них, що вони, злякавшись, обережно опустили згорток на землю. Ольвія постояла над матір'ю якусь мить і веліла опустити тіло у яму.

Погоничі обережно опустили згорток.

— Відійдіть геть! — веліла їм Ольвія, і вони поспішно відійшли.

Ольвія опустилася на край ями, непомітно витягла з рукава важкий мішечок й опустила його у яму.

— Це тобі, мамо… щоб хоч у світі предків ти не знала злигоднів. Цього золота вистачить і тобі, і Лікті. Прощай!..

Брала пригорщами суху грудкувату землю, кидала її в яму, притрушуючи мішечок, щоб погоничі не помітили мішечка.

Випросталась.

— Загортайте!.. І насипте горбик землі. Щоб видно було, де лежить Мілена. Як скінчиться війна, я прийду на її могилу.

«…скіфи вирішили не вступати у відкриту битву із персами… Скіфи почали повільно відходити, женучи скот, засипаючи колодязі і джерела і знищуючи траву на землі. Своє військо вони розділили на два загони[31]. До першого загону під орудою царя Скопасіса приєдналися савромати. Загін цей на випадок нападу персів на цю область повинен був відходити прямо до ріки Танаїсу, вздовж озера Меотіди. Якщо ж перси повернуть назад, то переслідувати їх… Два інших царства — велике царство під владою Іданфірса і третє, царем якого був Таксакіс, з'єднавшись в одне військо разом з гелонами і будинами, повинні були також відходити, тримаючись на відстані денного переходу від персів, і, таким чином, здійснити воєнний план. Перш за все потрібно було заманити персів у землі тих племен, які відмовилися від спілки із скіфами, щоб втягнути і їх у війну з персами. Якщо вони не побажали добровільно виступити проти персів, то їх потрібно було змусити воювати проти волі…

Прийнявши таке рішення, скіфи виступили проти війська Дарія, виславши вперед головний загін кращих вершників. Кибитки з жінками і дітьми, а також решту скоту, крім необхідної для харчування кількості голів, вони відправили вперед з велінням увесь час рухатись на північ…»

Геродот. «Історія». Книга четверта. «Мельпомена».

Розділивши свої війська, царські скіфи почали свою «дивну» війну з Дарієм.

Перший загін скіфів та савроматів, заманюючи за собою персів, повів вождь, повів Скопасіс, повів, знищуючи за собою все, що тільки можна було знищити.

Скопасіс вважався другим вождем після владики. Другим вождем, як для всієї Скіфії. Для своїх же племен він був царем, і підвладні йому скіфи інакше, як владикою, Скопасіса і не знали. Це було відомо Іданфірсу, і він дещо насторожено ставився до другого вождя Скіфії, вбачаючи в ньому свого достойного противника в царсті. Це був хитрий, кмітливий і везучий вождь, якого любили скіфи і за яким охоче ходили в походи. Він мав сильне військо, вірних людей і в своєму краї був повновладним господарем — чинив, що хотів і як хотів. Він хоч і визнавав Іданфірса за свого владику і завжди підкреслював це при зустрічі з Іданфірсом, але завжди чинив по-своєму. Іноді ж, напившись бузату, до якого він був великий охотник, Скопасіс кричав:

– Іданфірс? Хіба він цар?.. Та що ви кажете?.. А я і не знав. Та що мені ваш Іданфірс, як я сам цар. От ви скажіть, хто я вам такий?

І скіфи всі в один голос весело кричали:

— Цар ти нам!.. Цар!!

— Ну так вип'ємо ще бузату, коли я вам цар! — кричав Скопасіс і напував хмільним бузатом всіх, хто до нього приходив. І сам при цьому так напивався, що розганяв все кочовище по степу.

Іданфірс вже б давно його прибрав, відрядивши при допомозі вірних людей другого вождя у світ предків, але Скопасіс хоч і був хитрим, але ніколи не був підступним. А потяг його до бузату, щоденні гульбища і зовсім робили його нешкідливим. Бо далі отих балачок, що він, мовляв, сам цар, Скопасіс ніколи не йшов і Скіфію не підбурював до непокори. А коли визрівав який похід, коли Скіфія збирала усі свої сили, Скопасіс першим приводив до Іданфірса свою орду, таких же відчайдухів, яким і сам був, і казав:

— Владико, я і мої люди належать тобі. Куди ти велиш, туди й підемо. Зброя у нас є, бузат є — чого нам ще треба?

— Ще й ворог є, — з іскринкою в очах казав владика.

— Так то ж добре, що ворог є! — вигукував Скопасіс. — Без ворога нудно у світі жити. З ким би я бився, якби не ворог, га? Хіба що із своїми, а так з ворогом душу відведу. А трапиться підходящий вождь у ворогів, то й на герць з ним стану. Чужу силу рознюхаю, свою покажу — веселіше буде жити.

Ось за цю відвертість і незлобивість і шанував Іданфірс Скопасіса, але все ж не спускав з нього недремного ока, хоч і вірив: на віроломство Скопасіс нездатний. Не з тих. Але вибрик, якщо попустити повіддя, може викинути. Бо він, як необ'їжджений кінь: довіряй йому, але тримайся міцно, бо в один мент опинишся на землі, під його копитами.

Коли перси з'явилися по той бік Істру, Скопасіс одним із перших прислав до владики гінця.

— Моє військо спішить до тебе, владико, зі зброєю і бузатом. Прохаю тебе, владико, не винищуй усіх персів, залиш трохи і для мене, давно вже не був у бійці.

Що він затіє, коли скінчиться війна, мабуть, того і сам Папай не відає, але доки бодай один перс лишатиметься у скіфському краї, Скопасіс буде вірний Скіфії. Це знав Іданфірс, тому й доручив Скопасісу очолити найбільший загін скіфського війська. Ще й частину своїх вершників передав йому на підмогу.

— Підеш серединою скіфської землі, — напучував він Скопасіса. — Першим зустріне персів Тапур із своїм летючим загоном, зустріне й почне їх дратувати. А коли розізлить добряче, то почне їх заманювати. А заманюючи, виведе персів на тебе. А далі ти вже почнеш водити за собою Дарія. Та, гляди, без мого дозволу у вирішальну битву з персами не встрявай. Води і води їх.

— Можна й поводити, — шкірив зуби Скопасіс, бо, як завжди, був під хмелем, а тому — веселий. — Покручу їх степами так, що й джмелі у їхніх головах загудуть.

Скіфи дуже любили Скопасіса за його простецьку, негорду вдачу. Хоч він і походив із царського роду (щоправда, по лінії матері), але ніколи не був чваньком, не хизувався, не любив вбиратися в золото і міг з будь-ким — з пастухом, бідняком чи якимось волоцюгою без роду і племені — пити бузат. А напившись, обнімався і горлав пісні. Кажуть, йому якось не було з ким випити, то він погукав раба і пив з ним, ще й потім обнімався з ним і горлав пісні. А вранці, правда, звелів раба жорстоко висікти за те, що той проспав і пізно став до роботи. Тверезим він був з рабами, як і всі скіфи, крутим і волі їм не давав.

Отож коли скіфи дізналися, що головним загоном буде командувати Скопасіс, схвально загули.

— Гей, відчайдухи!!! — кричав перед військом Скопасіс. — За зброю вас не питаю, зброя у вас є. Бо який же скіф та без зброї? То він без жінки може бути, але тільки не без зброї. А ось за бузат вас запитаю. Гей, скіфи, чи є у вас бузат?

– Є!!! — в одну горлянку весело заревіло військо.

— Тоді гайда бити персів! — кричав Скопасіс. — Бо що то за бузат, як і побитися ні з ким.

Іданфірс посміхався, схвально кивав бородою, але в найближче оточення Скопасіса вткнув і своїх вивідників. Так, на всякий випадок…

Другий загін, який складався із війська владики Іданфірса та третього вождя Скіфії Таксакіса, мав теж відходити на схід, але дещо південніше загону Скопасіса. Він теж мав іти попереду персів, випереджаючи їх лише на один денний перехід, теж мав засипати позад себе колодязі та джерела і знищувати траву.