Коли Ольвія була поруч, він ще тримався. Чи вдавав, що тримається… А як не стало Ольвії — з'явилась Мілена. Вона завжди стояла перед його очима, дивилася на нього гірко і журно… Не з гнівом, а з тихим, німим докором, від якого він не знаходив собі місця…

Коли думав про дочку, трохи легшало на душі.

Думав… А тепер вже й думати немає про кого… Дочка… рідна дочка відреклася від нього. То на що тепер сподіватися? На кого? На яке чудо? Це був той удар, якого він уже не міг знести. Його гордість, його сила були зломлені. А без гордощів, без сили і гідності, без правоти у собі він уже не міг жити. І не міг, і не хотів.

Коли уявляв зустріч Ольвії із сліпою скіфською рабинею Міленою — кригою бралося тіло.

Мілена… Мілена… Мілена… Чи шепочуть хвилі й справді ім'я його далекої юної дружини, чи йому вчувається?

Стривай, які у неї були очі?..

Забув… О ні, хіба можна забути очі коханої…

Він побачив її вперше літ зо двадцять тому на осінніх піанепсіях — святі в честь золотокудрого Аполлона, бога сонця, світла й тепла. Щоосені, проводжаючи Аполлона, греки дякували йому за весняне та літнє сонце й тепло, і несли у руках ейресіони — гілки маслин, обмотані вовною та обвішані плодами, й співали хвалебні гімни.

На чолі урочистої процесії не йшли, а пливли юні дівчатка з ейресіонами в руках. Крайньою зліва на осінніх піанепсіях пропливала струнка і тендітна дівчина з довгим волоссям і карими очима, що сяяли, наче дві зорі. Він глянув на неї, занімів з подиву і радощів і, вражений її вродою і чистотою, потонув у тих карих вологих очах…

— Як тебе звати? — запитав він.

— Мілена… — тихо відповіла вона, опустивши очі…

— Родон…

Він звів голову і побачив Мілену.

Побачив її у скіфській куртці та скіфському башлику.

Тихо й обережно ступаючи, вона йшла водою до його човна. Якось дивно йшла, немов уві сні… Та, власне, не йшла, а пливла… летіла… Плавно і легко, ледь торкаючись ногами хвиль… Замість очей у неї зіяли дві криваві ямки. Вона дивилася тими ямками на нього, і він дивився на ті ямки, не розуміючи, де її очі?

— Родон… — озвалася Мілена. — Коли ти нарешті повезеш мене у Грецію?.. Ти ж обіцяв, і я дуже хочу побувати в Афінах. Я хочу подивитися на столицю сонячної Еллади.

— Як ти можеш подивитися, як у тебе немає… — і вмовк, боячися сказати, що у неї немає очей і тому вона не зможе подивитися сонячні Афіни…

— Все одно хочу побачити свою Грецію! — вперто сказала вона. — Тільки ж на кого ми лишимо Ольвію?

— Хіба ти забула, — сказав він, — що Ольвія вже доросла і в неї є чоловік, скіфський вождь Тапур?

— А-а… так, — засміялась Мілена. — Справді забула, що Ольвія вже доросла. Як швидко час летить.

— Швидко, — згодився він. — Ніби вчора я побачив тебе на осінніх піанепсіях, а вже… вже наша дочка доросла…

– І все одно я хочу в Афіни, — сказала вона. — Раз дочка доросла, ходімо в Афіни. Ти обіцяв мені показати Афіни.

— Ну що ж, — звівся він у човні. — Ольвія вже доросла, і ми справді можемо тепер піти в Афіни…

І Родон зробив крок із човна…

…Через кілька днів над лиманом прошуміла буря, і хвилі викинули на берег перевернутий човен архонта…

І настав той день, коли Дарій сказав одне лише слово: «Все!» І запала гнітюча мовчанка, і полководці злякано дивилися на свого владику. І Дарій тоді видавив із себе ще кілька слів: «Досить ганятися за скіфами, пора повертати коней до Істру».

Ні, він не сказав, навіть самому собі не сказав, що пора тікати… А сказав лише, що пора повертати коней до Істру.

Та на захід дорога нелегка, а військо було повністю виснажене, і Дарій звелів стати на день табором у долині.

А сам з Гобрієм, якому особливо довіряв і з думкою якого завжди рахувався, помчав до ближньої могили, що здіймалася над усією рівниною. Гобрій встиг гукнути тисячнику із гвардії «безсмертних», і той із своєю тисячею помчав за ними. Дарій з Гобрієм на конях піднялися на могилу, а тисяча гвардійців, наїжачена списами, оточила могилу внизу суцільним кільцем коней і списів. З високої могили було видно на всі боки. Спершу Дарій подивився на захід, туди, де за степами і долами мав бути Істр. На заході аж чорно було від скіфських вершників, вони носилися сюди й туди, а з-за обрію виринали все нові й нові загони.

— Яка до них відстань? — запитав він Гобрія.

— Гадаю, що десь біля денного переходу, — відповів Гобрій. — Вони завжди тримаються од нас на відстані денного переходу.

— Ні, — заперечив цар, — цього разу вони тримаються на відстані південного переходу. Що це означає? Невже скіфи так осміліли, що стали підходити до нас ближче?

– І все одно вони кинуться тікати, як тільки ти велиш війську іти на них.

Цар промовчав і повернув коня на схід. Глянув поверх свого війська, що запрудило всю долину, на обрій. Там теж сюди й туди снували вершники, і було їх багато.

Дарій нахмурився.

— Досі вони трималися тільки попереду нас, і ми їх увесь час гнали. Тепер же вони вирішили зайти нам ще й у спину.

Оскільки цар прямо не звертався із запитанням до Гобрія, то Гобрій нічого не відповів, пам'ятаючи, що чим менше висловлюватимеш владиці свої думки, тим довше житимеш.

Дарій повернув коня на південь і відразу ж — на північ. І на півдні, і на півночі теж носилися скіфські вершники.

— Схоже на те, — сказав цар, — що кочовики забагли нас оточити. Як ти гадаєш, Гобрій, їм це вдасться?

— Скіфи того тікають од твого війська, великий царю, що їх менше, — обережно почав Гобрій. — А коли їх менше, то як вони зможуть оточити тих, кого більше?

— Це так, — згодився Дарій, — у них не вистачить сили взяти у кільце мою орду. І все ж вони з чотирьох сторін світу оточують долину.

— Владико! Я думаю, що головні їхні сили знаходяться на заході й сході. А на півдні і півночі невеликі розвідувальні загони, які просто наглядають за нами.

— Гм… — Дарій мовчав, щось розмірковуючи. — Хай буде по-твоєму. І все ж негайно вели оточити табір трьома рядами возів.

— Слухаю, великий царю.

— Мені казали, що скіфські коні ніколи раніше не бачили ослів та мулів, і тому бояться їхнього крику.

— Так, їхні коні шарахаються, як почують крик ослів.

— Тоді прив'яжіть мулів та ослів до возів і не давайте їм їсти. Хай вони кричать і криком відлякують скіфських коней.

— Слухаю, великий царю.

— Візьми кількасот «безсмертних», і роздобудьте мені одного живого скіфа. Якщо моє військо не може спіймати всю Скіфію, то спіймайте хоча б одного скіфа. Я подивлюся, що це за народ і чи варто з ним далі воювати.

— Слухаю, великий царю! — Гобрій повернув коня і з'їхав з могили. Гвардійці внизу розступилися, розірвавши кільце, випустили Гобрія і знову зімкнули навколо могили кільце.

А Дарій, лишившись сам, знову подивився на всі чотири сторони світу і більше не сумнівався у тому, що скіфи намагаються його оточити в долині. Але для чого? Тримати його в облозі у них не вистачить сили, та й він легко розірве будь-яку облогу. До всього ж і скіфський цар не такий простакуватий, щоб розпорошувати своє військо по всій долині. Гобрій правильно розсудив, що головні сили кочовиків на сході і частково на заході. А на півдні і півночі просто окремі сторожові загони. Але для чого скіфи зосередили свої сили на сході і заході? Невже вони вирішили у цій долині дати йому вирішальний бій? Той бій, якого він прагнув з першого дня походу в ці степи? І якого менше всього хотів би зараз, коли військо ослаблене блуканням по степах…

«Але ніщо так не піднімає дух воїнів, як битва», — подумав він і пустив коня з могили. Гвардійці розступилися перед ним, він промчав проходом до полководців, які вже чекали на нього.

— Готуйте військо, — сказав він їм, — у цій долині скіфи на власних шиях пізнають міць перського меча і руки, яка його тримає…

Того ж дня тисяча царських гвардійців, напавши на скіфський розвідувальний загін, в сутичці, ціною двох десятків «безсмертних» захопила одного скіфа.