йшли согдійці, як і перси вбрані та озброєні,

йшли каспії в козячих шкурах, з перськими мечами,

йшли араби у довгім, аж до п'ят, вбранні, з великими луками,

йшли ефіопи у лев'ячих шкурах, з маленькими очеретяними стрілами й наконечниками із гострих камінців, із списами, до яких замість наконечників були поприв'язувані роги антилоп,

йшли лівійці в шкурах, із дротиками в руках,

йшли пафланонці у плетених шоломах, з невеликими списами, взуті в чоботи із високими халявами,

йшли лідійці з маленькими щитами і дротиками, обпаленими на вогні,

йшли фракійці у лисячих шапках, хітонах, і ноги їх були обмотані оленячими шкурами,

йшли якісь невідомі племена у дерев'яних шоломах, із шкіряними щитами,

йшли, йшли, йшли племена і народи, і тільки на третій день на міст посунули обози, гнали гурти худоби на м'ясо, йшли верблюди з тюками, рухались особисті обози полководців із слугами, наложницями й рабами, і лише на четвертий день військо Дарія нарешті перейшло міст, але ще довго, аж до самого вечора, осідав пил, піднятий ними.

І лишилися біля мосту будівничий Кой із своїми майстровими людьми та начальник охорони мосту мілетянин Гістіей з трьома тисячами своїх воїнів.

Того дня, як останній перський воїн покинув фракійську землю і перейшов на скіфську, Гістіей дістав сирицю з царськими вузлами і врочисто розв'язав один вузол.

Залишилося ще п'ятдесят дев'ять вузлів.

Переправившись на лівий берег Істру, перси вже були готові до битви. Перед ними була Скіфія і не було… скіфів.

Здійнявши над собою хмару пилу аж до неба, вже два дні перські коні топтали скіфську землю, але жодного володаря цих полинових степів досі побачити не вдавалося. Ні живого, ні бодай мертвого.

А на кряжах та узвишшях, на синіх обріях там і тут раптово спалахували сигнальні вежі, і густі дими круто дерлися в небо, когось невидимого застерігаючи про небезпеку. Але хто застерігав і кого — перси того не знали. Вони рухались і рухались, а сторожові вежі спалахували і спалахували, ніби самі собою. Воїнам царя царів ставало не по собі. Похмуро і насторожено позиркували вони на обрії, бурмочучи: «Прокляття!.. Знову злі духи скаїті палять вежі!..» І вірили, що скіфи — то є перевертні, злі духи або ж дайви з чорного царства Ангро-Манью, які можуть до всього ж ще й ставати невидимими для людського ока.

Орда рухалась трьома велетенськими похідними колонами, і в кожній колоні перед вела кіннота, за нею йшла піхота, замикали обози та загони, які їх охороняли на випадок наскоку степовиків. І однієї з тих колон було б досить, щоб розмести скіфів, розтоптати їх чи, зрештою, просто поглинути. Але скіфів ніде не було видно, і невідомо, що вони затівають і чи є вони взагалі у цих пустельних степах?

Дарій їхав в бойовій колісниці в голові середньої колони, яку вів один з найкращих його полководців Мегабаз. В самій колоні царя царів прикривали «безсмертні»: п'ять тисяч попереду, три тисячі скакали зліва і справа царської колісниці, а тили позад неї прикривали ще дві тисячі гвардійців — з такого кільця «безсмертні» не випускали свого владику й на мить. Крім того, самі «безсмертні» в свою чергу прикривалися десятьма тисячами кіннотників — дістатися скіфам до царя царів (якби це їм і спало на думку) було б не легше, аніж, наприклад, верблюду пролізти через вушко голки.

Рухались на схід, прямуючи до Великої води, куди ходу за даними вивідників було десь біля десяти днів.

Від степовиків Дарій був відгороджений надійним лісом списів, але у всьому світі не вистачило б зброї, щоб відгородити владику від його власних думок, які не давали йому спокою ані на мить. Де скіфи? Скільки їх? Чи готові вони до битви? Поховались вони (і це у відкритому степу?) чи щось затівають? Які в них задуми?

«Невже вони не бачать, що ми йдемо їхньою землею? — вкотре думає цар і не знаходить відповіді. — Моє військо здійняло пил до самого неба, хто має очі, той бачить…»

Скільки розвідувальних загонів не посилав Мегабаз у степ — ясніше від того не ставало. Поїхавши на розвідку за кряжі, загони або поверталися ні з чим, або й взагалі не поверталися — зникали безслідно… А сигнальні вежі на кряжах все димлять і димлять — не підпалюють же їх духи? А самі вони не можуть загорітися, то хтось же невидимий таки слідкує за персами?

За персами таки й справді слідкували сотні очей і вух Іданфірса — його невидима розвідка. Вивідники нишпорили всюди і все побачене та почуте відразу ж передавали своєму владиці. Більше того, вивідники проникли навіть у перський табір. Орда царя була різномовна і різноплемінна, і це значно полегшувало скіфським вивідникам справу. Проникнувши в табір під виглядом фракійців у лисячих шапках, нишпорили всюди і вивідували все, що їм треба було. Вони нишпорили (невидимі, як тіні) степами, слідкуючи за рухом напрямку орди, і про все побачене та почуте передавали нарочитим гінцям, котрі ховалися по балках і байраках. І вісті дуже швидко долітали до вух владики. І все це на очах у персів, і все це — невидимо, бо в степу, як і перше, було тихо та пустельно. І перси губилися в здогадках: де ж ті кочовики?

І раптом на третій день путі скіфи з'явились! Щоправда, на обрії, на відстані одного денного переходу, але вони з'явилися.

Раду почав Тапур, піднявши свою чашу.

Перси зупинилися.

На короткій раді у Дарія, що відбулася на ходу, було вирішено, що піші й обози рухатимуться своїм ходом, а кіннота кинеться вперед, здожене кочовиків, оточить їх і зав'яже бій. А тим часом підійдуть піші війська, і відбудеться вирішальна битва, якої всі так жадали. Всі були впевнені, що сьогодні або завтра з кочовиками буде покінчено, і скіфський похід закінчиться. Дарій настільки був упевнений у цьому, що навіть відрядив гінців до Персії із вісткою, що скіфи розбиті.

— Доки гінці дістануться Персії, вони й справді будуть покорені, — казав він полководцям, і ті підтвердили, що буде так.

Цілий день, такий довгий літній день, мчала перська кіннота лучників і списоносців, та кіннота, що ні від кого ще не зазнала поразки, та кіннота, швидшої, навальнішої за яку годі було й шукати, але наблизитись до скіфів за день вона так і не змогла. Бо як прудко не мчали перські вершники, а відстань між ними і скіфами залишалася незмінною: один денний перехід. Летіли вперед перси, летіли з такою ж швидкістю і скіфи, зупинялися перси, відразу ж зупинялися і скіфи. І незмінно між ними була одна і та ж відстань: денний перехід, який персам несила було здолати.

Ставали вони на ніч табором, ставали табором і скіфи на обрії. Горіли у персів багаття, горіли вони й у скіфів. Знімалися вранці перси з місця, відразу ж знімалися з місця і скіфи на обрії, і довгий день гонитви за ними не давав персам ніякої переваги. Відстань до скіфів залишалася незмінною: один денний перехід.

Так тривало четвертий, п'ятий, шостий і сьомий дні.

Таїна якась незбагненна, та й годі!

Як перси не мудрували, яку не застосовували тактику, як не гнали коней вперед, як не охоплювали долини, як не маневрували, дарма! Все дарма! Відстань до скіфів лишалася одна і та ж: денний перехід. І вирішальної битви скіфи уникали, і не тікали. Просто пересувалися степами то вперед, то петляли за кряжами, а перси за ними ганялися і відчували себе кепсько. Бо яка то радість, коли ганяєшся і не зможеш наздогнати! Щоправда, в перші дні переслідувачі були веселі, бо почали гонитву за противником, тому відчували нетерплячку, поривалися в бій і слали на скіфів погрози й нахвалки, які останні, однак, і не чули. Але далі настрій у переслідувачів почав потроху підупадати, нахвалки та погрози вщухали… Та й кому погрожувати? Отим вершникам, що зникають за обрієм, показуючи персам хвости своїх коней? Тут хоч проси їх, щоб зупинилися та прийняли бій, хоч повертай назад. Йшли перси слідами скіфів і вже не мали чим напасти своїх коней. Кочовики, відходячи, знищували позад себе пастівники, лишали голу землю, засипані колодязі. Озер чи річок і не видно ніде. Перси здогадувалися, що скіфи нарочито водять їх безводними степами, вибираючи найгірші місця, де немає води, але інших шляхів вони не знали. Запаси ячменю для коней швидко вичерпувалися, а пастівників попереду не було. В пошуках трав один загін кинувся в ліву руку, кинувся і — не повернувся. Наче хап його вхопив, наче лизень його злизав.