— Степи безмежні, а скіфи кочують, на місці не стоять. Хіба я знаю, де вони тепер?

Ясон ступив крок до архонта і, дивлячись йому у вічі, твердо мовив:

— Не ховай від мене Ольвії, архонте! Я все одно знайду тих проклятих скіфів і того Тапура, який її захопив. І Ольвію знайду. Чуєш, архонте, знайду!

В ті дні Ясон шукав собі коня.

Що б він не робив, чим не займався, а все думав про коня. Дістати б прудкого коня, кинутись у степи, і — вірилось! — він би знайшов скіфів, він би виручив із біди Ольвію. Навіть коли з батьком ходив у некрополь відвідати матір, навіть коли стояв біля її могилки, все думав і думав про коня і вірив: знайди він коня — знайде й Ольвію.

Йому навіть снився кінь — баский, крилатий. Сідав на нього юнак і летів над степами, і крилатий кінь мчав його, мчав його попід хмарами, і вже бачив він унизу скіфів… Але в ту мить прокидався…

І розумів, що все те — задумки з конем — дитяча задумка. Питав у батька про той день, про той останній день, коли скіфи забрали Ольвію. Як вона до них пішла? Із сльозами чи з радістю?..

Батько не хотів того казати, аби не пекти синове серце, але син наполягав, і батько змушений був йому розказувати:

— Скіфи тоді стали табором за містом. Примчали і стали зненацька. Всі переполошилися — тисяча-бо скіфів! На прудких конях. А вони нап'яли для свого вождя шатро, запалили багаття. Їхні вершники сюди й туди носилися на рівнині, залітали в місто. А потім їхній вождь прислав до архонта сватів із багатими дарами, й архонт…

— Не треба далі, — прохав син. — Я й так знаю, що архонт продав дочку за багаті дари, а тепер посилається на якісь обставини…

— Але справді обставини, — почав було батько, та син знову його спинив:

— Кажу, не треба про це… — Помовчав. — Ти розкажи мені, як Ольвія ішла до скіфів…

Була вона у скіфському вбранні: у червоних шароварах, малиновій куртці, на голові — башлик, з-під якого розсипалося по плечах каштанове волосся…

На поясі — акінак.

У руках — нагай.

В очах — сльози.

У серці — відчай.

А скіфи підійшли ближче до міста, щоб належно зустріти дочку архонта. Тисяча вершників стала перед містом стіною і чекала її.

Чим ближче підходила Ольвія до стіни вершників у чорних башликах, тим повільнішими ставали її кроки. А скіфи ніби самі пливли їй навстріч — бородаті, чубаті, смагляві, білозубі…

Страшні, незнані, незбагненні.

Хижі.

— Ой мамочко… — вихопилося в неї, і дівчина в розпачі спинилася і навіть було зробила крок назад.

І тоді від ольвіополітів, котрі її проводжали, хтось підбадьорливо гукнув:

— Не забудь, дочко, прислати нам гінця, що в тебе усе гаразд. Ми будемо чекати від тебе вістей!

– І сама в гості навідуйся!

— Щасливої тобі дороги, славна дочко архонта!

їй махали городяни руками і посміхалися, бажаючи щастя.

Ольвія оглянулась, кивнула городянам, спасибі, мовляв, за добрі поради, витерла рукавом куртки сльози і швидко пішла вперед.

Вершники розступилися перед нею (в кінці довгого проходу, утвореного кіньми, вона з жахом побачила на горбі біле шатро вождя), і ледве вона ступила у той прохід і зробила кілька кроків, як вершники ворухнулися і зімкнули ряди. І не стало більше Ольвії.

І питає тепер Ясон, а де моя Ольвія, і ніхто йому не може сказати, а де ж його Ольвія.

«Коня, — шепоче в розпачі юнак, — крилатого коня, і я дожену скіфів і порятую своє щастя».

Та ніхто не знає, де у світі є крилаті коні, у яких краях, у яких степах вони пасуться на зелених травах…

Ніхто в місті не відав, що той сонячний і лагідний день, коли так мирно ширяли над Ольвією лелеки, стане останнім днем для Керікла.

Не знав того і сам полемарх.

А втім, хто може знати свою долю наперед та де й коли скінчиться його дорога? З раннього рана полемарх був у клопотах і собі не належав. Слуги вже закінчували приготування, і десь в обід полемарх збирався запросити знатних городян на банкет з нагоди повернення сина. Тому був збуджений, не в міру метушливий, сам особисто пробував на смак вина і страви, ганяв слуг, котрі й без того все робили підбігом, і єдине його око світилося гарячковитою збудженістю і радістю: сина буде показувати людям. «Ну, синку, виріс ти, змужнів, — скаже він Ясону при людях. — Тепер служи місту, та служи так, щоб не соромно мені було за тебе».

Бенкетувати мали в андроні, і там уже все було приготовлене і прибране, і слуги вносили останні амфори та посуд.

— Гей, швидше! Гей, жвавіше метушіться! — весело покрикував на них господар. — Скоро гості прийдуть, ох і гульнем! Все місто знатиме — полемарх сина зустрічає!..

Ось тоді до полемарха прибіг посланець з магістратури, прибіг із вісткою, що буцімто в Заячій балці бачили підозрілих чужих людей. Хто вони і чого там ховаються вдень од стороннього ока — ніхто не знав, але залишати їх там не можна було. Ще займуться, як споночіє, грабунками! А чого б вони вдень у балці ховалися? Ясно, чекають ночі. Правда, їх всього троє, принаймні бачили трьох, та лиха і троє можуть накоїти.

— Якісь волоцюги, — буркнув полемарх, а око його нишпорило по стравах, чи все гаразд. — Їх нині достоту тиняється степами.

І повернувся до посланця, весело на нього глянув:

— Передай магістрам, що полемарх хутко приведе тих волоцюг у місто і подарує їх казні. І більше вони не тинятимуться степами, а трудитимуться на благо міста. Іншим добре застереження буде: не колобродьте світом, бо рабами станете.

Слугам наостанку велів:

— Глядіть мені, щоб усе було як треба! Чого повитріщалися? Ану, подайте мені шолом та пояс з мечем!..

Захопивши з собою чотирьох гоплітів, полемарх подався за місто до Заячої балки, подумки втішаючись дорогою, який у нього славний банкет сьогодні буде!..

Назад його принесли непритомного, із закривавленими грудьми.

Двоє гоплітів теж були поранені, але легко. Самі дійшли. Ще й принесли полемархів шолом і пояс із мечем.

Керікла занесли в андрон, де все було приготовлено для банкету. Він хрипів, кудись поривався, щось безтямно вигукував…

Коли ж прислухались, збагнули: полемарх гукав свою покійну дружину Лію на банкет…

Коли прийшов Родон, біля полемархового будинку товпились стурбовані городяни. Були серед них і ті, що вже прийшли на банкет, і ті, що прибігли на лиху вістку. Перемовлялися стиха, як при покійнику на похоронах. По місту вже поповзли чутки, що в Заячій балці ховалися грабіжники, чужі зайди, які збиралися вночі проникнути в місто і зайнятися грабунками, говорили, що їх багато, а тому на ніч треба виставити добре озброєну варту.

В полемарховім дворі з винуватим виглядом стояли два гопліти (два інші, поранені, вже пішли).

— З якимись зайдами без роду-племені не могли впоратись! — зайшовши у двір, дорікнув архонт. — А ще воїни, при зброї!

— Винуваті, архонт.

Наперед ступив старий сивий гопліт із задавненим шрамом через ліву щоку. Був він у короткій безрукавці із плямами свіжої крові — певно, чужої, — підперезаний поясом, на якому з одного боку висів короткий меч у піхвах, а з другого — приторочено круглий щит. Щит сповзав гопліту на живіт, і він раз у раз поправляв його і, тупцяючись, гупав обліпленими глиною башмаками. Голі ноги його теж були в глині — ясно, що в Заячій балці лазив.

— Ну?! — сердито буркнув архонт, бо гопліт надто довго мовчав. — Розказуй, як ти міський хліб їси та як охороняєш нас!

— Ми думали, що їх троє.

— Кого?

— Ну, тих… волоцюг. — Гопліт помовчав і додав неохоче: — По мові вони фракійці. З-за Істру.

— Ну?.. З тебе кожне слово треба витягувати?

— Вони ховалися в балці, в кущах на днівку залягли, — заговорив гопліт. — Спали. Ми оточили їх, підняли на ноги. Полемарх став допитувати їх: хто вони, звідки, куди йдуть та що роблять у балці. Одказали досить спокійно, що вони — вільні люди з-за Істру. А йдуть у Скіфію… На запитання полемарха, чого у Скіфію йдуть, один одказав: у гості… Ще й зуби вишкірив. Та посмішка нам не сподобалась… Ясно, хвостом крутить, що їм у Скіфії робити?.. «А чого ви тут лежите?» — пита їх далі полемарх. Одказують: од своїх відбились, вирішили в балці перележати спеку, а як сонце піде на захід, мандрувати далі, своїх доганяти…