Полоненого пригнали у перський табір на аркані, і всі збіглися дивитися на степовика, як на диво яке незбагненне, бо всім хотілося зблизька подивитися, а який же він, скіф? Бігли дивитися з надією побачити щось незвичайне, якщо не людину з рогами, то принаймні богатиря, а розходилися з розчаруванням. Скіф виявився дрібним на вигляд, такий собі звичайнісінький пастух, і нічого у ньому не було ось такого… незвичайного, як то вже говорили у війську про скіфів. Одне слово, не було навіть на що дивитися. І всі думали: а може, то спіймали і не скіфа?

Із полоненого зняли аркан і по знаку Гобрія завели до царського шатра, попередньо обмацавши і куртку його, і пояс, і штани.

І тільки полонений опинився у шатрі і глянув на царя царів, котрий сидів на похіднім троні, як гвардійці зашипіли до нього:

— Падай!.. На животі повзи до царя царів, дикун!

Але скіф відповів ледь насмішкувато:

— Хіба перси не відають, що добрий бог для стояння на землі дав скіфові аж дві ноги?

— Мерзенний!.. — люто прошепотів до нього Гобрій. — За неповагу до великого владики ти поплатишся головою!

— Головою — то й головою, — безтурботно відповів скіф. — Я торгуватися не люблю. Та й до всього ж я ваш гість.

Лівий кутик уст царя смикнувся, і він ворухнув бровою. Від полоненого всі відскочили: і Гобрій, і гвардійці. Цар пильним, не без цікавості поглядом розглядав свого «гостя» і скептично кривився. Дивуватися не було чому. Перед ним стояв низькорослий, навіть дещо малий, вузькоплечий, кістлявий чоловічок. Дрібний, непоказний, незнатний і, напевне ж, небагатий. Ношена куртка в кількох місцях пропалена вогнем, на ліктях дірки, заяложені штани з вистрьопаними холошами, сап'янці з дірками. Борідка ріденька, руда, очі безжурні, веселі. На носі й щоках — ластовиння. Як у жінок. Одного вуха немає, тільки дірка…

— Де позбувся вуха? — дещо добродушно запитав Дарій.

— Хазяйський жеребець одгриз, — так же добродушно, навіть аж безтурботно відповів скіф. — Ох і лютий же! Всім жеребцям жеребець.

— Як лютий, значить, справжній кінь, — одказав цар. — Я люблю лютих коней за те, що вони… люті.

— Ми й лютих коней укоськуємо! — дивлячись царю в очі, відповів полонений, і це Дарію не сподобалось.

Запитав сухо:

— Ти хто?

— Скіф, — охоче відповів полонений і в свою чергу поцікавився: — А ти хто?

— Перс!!! — не втримавшись, крикнув Дарій, бо його вже починала дратувати така поведінка цього непоказного чоловічка. — Перс я! Син перса!

— Перс — то й перс, — знизав плечима полонений. — Тільки ж чого кричати? Я ж не кричу на тебе, що я скіф?

Дарію на якусь мить забракло повітря, але силою волі він стримав себе і процідив крізь зуби:

— Я дуже радий, що ти скіф!

— То ти, напевне, з радощів бігаєш за нами степами? — заусміхався полонений. — Геть усі трави своєю ордою витовк.

— Ти звідки такий… веселий?

– Із Скіфії, царю.

— Знаю, що із Скіфії. Де твоє кочовище?

— Там, на заході, — махнув скіф рукою. — На березі Маленької річечки, що тече через толоку із старими вербами.

— На березі Маленької річечки, кажеш? — мовив цар. — Воно й по тобі видно, сам ти маленький.

— Малий, — охоче згодився полонений. — Не вдався ростом. Але наша Маленька річка впадає у дуже Велику ріку. Так і я… Сам маленький, а народ мій великий.

— Ти, я бачу, балакучий, — повільно тягне цар. — Все знаєш.

— Авжеж, дещо знаю.

— Тоді скажи, де початок і де край вашим степам?

— Там, де сходить сонце, початок, а там, де воно заходить, — край. — І, помовчавши, додає: — Тільки не йди, царю, на край, бо не повернешся назад. Ми не любимо непроханих гостей.

— Не любите, так бийтеся! Ви — боягузи. Ви втікаєте від перських мужів, як собаки від вовків.

— Ми втікаємо, а ви бігаєте за нами, — безневинно посміхається скіф, і очі його повні насмішок. — А ти, царю, спробуй нас наздогнати.

— Ви підступно воюєте з нами! — не стримавшись, кричить цар. — Ви підло отруюєте воду в колодязях!

— Воюємо, як уміємо, а що воду отруюємо, то… не пий. Ми тебе в гості не звали.

Дарій зовсім несамовитіє і хапається за руків'я меча, хоч через мить і шкодує за цей свій жест.

— Дай і мені меч, щоб і я мав за що хапатися, — раптом каже одновухий скіф.

— Ти й так загинеш від перського меча!

— Але, стративши мене, ти все одно не здолаєш Скіфії.

— Хто ваш цар? — уже спокійно питає Дарій, намагаючись придушити в собі спалахи гніву.

– Іданфірс.

— Не чув про такого.

— Не чув, а віднині знатимеш.

І Дарій подумки згоджується, що віднині він знатиме, хто такий Іданфірс, — стара хитра лисиця.

— Що ж, скіф із Малої річки, жити хочеш?

— Жила б Скіфія, а я собі місце і на тім світі знайду.

— Похвально, — згоджується Дарій. — Відповідь достойна воїна. Тебе як звати, невдатний із себе, але мужній духом скіфе?

— Спаніф. Пастух я.

— Тоді скажи, пастуше Спаніфе, де ваша сила?

— Наша сила?.. — Скіф шкребе пальцем у своїй рудій борідці. — Як тобі розтовкмачити… — І рішуче додає: — Так тому й бути. Дай мені меч або хоча б акінак, і я тобі покажу, де наша сила.

Гвардійці, котрі стояли позад скіфа, взялися за руків'я мечів.

— Не бійся, царю, — насмішкувато кидає полонений. — Сам-один я не в силі упоратися із твоїм військом. Бо воно у тебе не тільки велике, а й, ніде правди діти, відважне.

— Гм… — Дарій повертається до Гобрія: — Ану, кинь йому свій меч, подивимося, чи він хоч уміє його тримати в руках.

Гобрій вихопив свій меч з піхов і з презирливим жестом кинув його полоненому. Той схопив його на льоту, попробував лезо на ніготь і лишився задоволеним.

— Замашний у тебе меч, знатний перс, — сказав він. — І гострий, сам у тіло лізе. Я все життя мріяв мати свій меч, але так і не добув його.

І зненацька, щось різко крикнувши, Спаніф змахнув мечем і застромив його собі у живіт.

Перські воєначальники оціпеніли, гвардійці рвонулися уперед і застигли вражені.

Спаніф стояв перед Дарієм, ледь зігнувшись, і в його очах клекотіла така ненависть, що Дарій здригнувся.

«Падай!.. — подумки сказав він. — Падай же…» І ще подумав, що цей скіф дуже схожий на того сака із берегів Яксарту…

Скіф ворухнув закривавленими губами, і з кутика його рота потік червоний струмок.

— Ти, царю, хотів знати, де наша сила? — захрипів він, важко дихаючи, і, висмикнувши меч, кинув його під ноги цареві. — Ось де наша сила. Забирайся геть, чужинський царю, коли хочеш живим повернутися у свою Персиду. А меч… меч у вас, перси, хороший… Все життя мріяв мати такий меч…

Захитавшись, скіф зробив було крок до царя, але ноги його підломилися, і він важко впав на правий бік.

— У мужності цьому малому скіфу не відмовиш, — сказав Дарій і перевів погляд на скіфа. Той лежав на боці, трохи підігнувши під себе ліву ногу, а праву руку викинув далеко вперед, наче він хотів дістати царя. І дивився на персів відкритими застиглими очима.

— Тепер я зрозумів, хто такі скіфи. Вони дуже схожі на саків, — сказав Дарій і кивнув на труп. — А цього… малого скіфа із Малої річки поховайте із військовими почестями.

Перським воїнам варто брати приклад із цього непоказного і невдатного на вид скіфа, як треба бути мужнім.

І так було вчинено, як велів перський цар, і малого скіфа із Малої річечки, що впадає у Велику ріку, було поховано з усіма військовими почестями.

Ні світ ні зоря, коли Дарій ще лежав, накрившись теплим вовняним плащем, його розбудив Гобрій. У шатрі було напівтемно, тільки тьмяно блимали мідні світильники, у яких у жиру плавали ґноти. Незважаючи на ранній ранок, у таборі стояв шум, чулися крики, іржали коні, кричали віслюки та мули, ревіли верблюди.

— Великий царю! — Гобрій — а тільки він один міг так рано розбудити царя — опустився біля непорушного Дарія на одне коліно. — Не гнівайся, що посмів потривожити тебе так рано — нові вісті.