«Як він змінився звідтоді, як мене забрав Тапур, — подумала Ольвія. — Наче іншим став, змужнів і вже нічим не схожий на того соромливого юнака, якого я знала. Той і говорити до пуття не вмів».

«Повернути б оце коней до Понту, — у відчаї думав Ясон. — І забути про все: і про персів, і про скіфів… Тільки б вона була зі мною поруч. А життя… життя можна й заново почати».

— Ольвіє… — зважився він, — звідси так близько до Гостинного моря. Днів зо два вниз понад річкою та днів два трохи вбік — і вдома.

— Я мушу повернутися до… — Ольвія запнулася, бо трохи не сказала — додому, маючи на увазі кочовище Тапура, але швидко поправилась: — До скіфів. Щоб сказати їм про персів.

— А тоді? — швидко запитав Ясон. — Повернешся додому чи…

— Не знаю. Я нічого не знаю. І жити мені не хочеться. Я все вже пізнала: радість і горе, щастя і біду… І дуже стомилась од усього. Спершу я спішила додому, до Гостинного моря, а тепер, коли почула про персів, побачила їх, тягне до скіфів…

— Але ти все одно думаєш про нього.

— Думаю…

«Клятий Тапур, — подумки проклинав Ясон ім'я свого найзапеклішого ворога, і давній гнів спалахнув у його душі. — Ти викрав моє щастя, ти зруйнував моє життя… Як я ненавиджу тебе, дикий скіф!.. О, як я ненавиджу тебе і твоїх брудних кочівників! Я міг би тобі жорстоко помститися, бо їздив з купцями у твій табір і знаю туди дорогу. І привів би персів, щоб насолодитись помстою… Дякуй, що люблю Ольвію, що вона для мене свята. Молися на неї, заради Ольвії милую тебе, мій проклятий враже!..»

— Будь ти проклятий! — зненацька вихопилося в Ясона.

— Ти про нього? — тихо озвалася Ольвія.

— А мені немає бути за що йому вдячним.

— Не треба, — попрохала вона. — Будь хоч ти людиною, аби я зберегла про тебе добру згадку. І не проклинай мене, що понівечила твоє життя.

Ясон гаряче вигукнув:

— Хіба я можу проклинати сонце тільки за те, що воно високо і я не можу дістати його? Я щасливий, що й мені воно світило.

— Ти кажеш так, ніби ми більше не зустрінемось.

— Так… У мене передчуття… ну, що бачимось ми востаннє, принаймні на цьому світі.

— У тебе просто на серці така ж ніч, як і в цьому степу.

— Ніч, — згодився він, — а де мій ранок — я не знаю. Не буде його. Немає. Я й до персів кинувся тому, що в мене сама ніч у душі.

Праворуч, де за ковилою шуміла невидима у темряві ріка, ще густіше й частіше краяли чорну ніч блискавиці, і громи трохи вже наблизились, іноді трахкали над рікою, і лункі виляски вже неслись над водою. А ліворуч — у фракійських степах — догорали останні зорі, гасли, ховалися, пірнали у хмари, що неслися із скіфського боку.

Степ почав круто спускатися вниз, збігав до ріки.

Попереду зчорніли верби і при спалахах блискавиць видавалися за якихось сторуких і стоногих гігантів, що вистрибували на дорогу з пітьми й відразу ж провалювалися в жахливу чорноту, що з'являлася після кожного спалаху блискавки.

— Ольвіє… — прошепотів Ясон і, взявши за повід її коня, їхав поруч, — слухай мене… На всяк випадок. Якщо наскочимо на дозор, удвох не втечемо. Доведеться нам розділитися, щоб дозор хоч на мить розгубився, не знаючи, за ким гнатися. Ти будеш мчати прямо, тримаючись ріки. Далі верби і сховатися є де… Як почне розвиднятися… ну, тільки засіріє, переправляйся на той берег. Мене не чекай.

— А ти?..

— Ну, я… сам дістануся. А ти — переправляйся на світанні. У пітьмі не квапся, але й не чекай, доки зовсім задніє…

— Але ж я не вмію плавати.

— Кінь уміє… Тільки не здумай сидіти на нім, обоє підете на дно. Намотай на руку повід… Або ще краще — прив'яжи його до руки, щоб не вислизнув, і забродь з конем у воду. Кінь сам попливе і тебе потягне. Не хапайся за шию коня, не смикай його і не збивай, більше йому волі, і все буде добре. Тримайся за повід, а другою рукою підгрібай під себе воду. Коню довіряй більше, аніж собі, і все буде добре. На тім боці на коня сядеш тільки тоді, коли він дістане ногами дно і буде вибродити на берег.

— Нахилися до мене, — раптом попрохала вона.

Ясон здригнувся, здивовано подивився на неї і при спалахах блискавиць близько себе побачив її очі і рвучко нахилився до неї.

— Не сумуй, — прошепотіла Ольвія і поцілувала його у щоку. — І не блукай більше в чужій орді. Повертайся додому, до своїх. Із людьми легше, аніж самотньому.

— Стій! — зненацька пролунало в пітьмі. — Іменем царя царів і бога неба — ні з місця!! Хто такі і куди прямуєте? По смерть свою чи по життя?

— Прощай, Ольвіє!.. — шепнув Ясон. — Я щасливий, що в останню мить мого життя ти була зі мною.

І крикнув невидимим дозорцям:

— По життя ідемо. По найщасливіше життя!

Вершники виринули раптово, наче з-під землі, й загородили дорогу, ледве стримуючи коней.

— Ну, доле моя, виручай! — Ясон висмикнув меча.

— Хто такі?.. — закричали дозорці. — Відповідайте нам, інакше будете відповідати нашим списам.

— Гінці великого царя Сходу і Заходу, — спокійно мовив Ясон. — Спішимо із важливим дорученням до фракійського вождя… е-е… Ахара. Нас ніхто не може затримувати.

Шепнув Ольвії:

— Тримайся осторонь. Будеш мчати до верб, а далі там — гущавини. Не забудь: більше довіряй коневі.

— Яке ще важливе доручення? — пролунало із темряви. — Ми не знаємо ніякого фракійського вождя Ахара!

— А вам і знати не треба! — відчайдушно вигукнув Ясон. — А яке доручення, я скажу тільки самому Ахару.

І Ясон під'їхав до невідомих вершників впритул.

— Дозвіл на право виїзду? — сказав перший вершник. — Вас їхало двоє, де другий вершник?

– Їде за мною, — відказав Ясон. — Але прошу нас не затримувати, бо ми спішимо із дорученням царя царів.

— Таємне слово? — крикнув дозорець. — Ти надто багато мелеш язиком, а одного таємного слова і не знаєш.

Ясон зненацька голосно крикнув:

— Сте-еп гори-и-ить!!!

Дозорці, всі, як один, сполошено повернули голови до Істру, і тієї ж миті Ясон, блиснувши мечем при світлі блискавиці, навідліг рубонув одного дозорця.

— Тіка-ай, Ольвіє!!! — щодуху закричав він і вдарив мечем другого перса. — Проща-а…

Громи над Скіфією заглушили його слова.

Кінь Ольвії мов несамовитий рвонувся з місця і зник у темряві ночі — за громами, за блискавицями…

Ясон відбивався відчайдушно і встиг зарубати ще й третього дозорця, але решта, озвірівши од люті, з усіх боків проштрикнула його списами…

Тріснули кості, заструменіла по древках списів кров…

І враз стало тихо-тихо…

— От і скінчилися мої муки… — сказав у тій тиші Ясон, і перси підняли його на списах високо над конем.

Загриміло на тім боці, над Скіфією, тріснуло, гуркнуло, наче небо розкололося навпіл, і здалося, що хтось, закутий у залізо, на залізному коні, прогуркотів степом, і все стихло.

— Ольвіє, я люблю тебе, Ольвіє… — пронеслося нічним степом, затихаючи, завмираючи, доки й не вмовкло назавжди.

А на скіфському небі рясно вставали блискавиці, і залізні вершники на залізних конях мчали степами…

І Атрабан, син Віштаспа, дарма вмовляв його не йти на скіфів.

Він уже прийшов і стоїть на березі Істру, а по той бік лежить Скіфія, і кінь його доброї мідійської породи, на ймення Вірний, нетерпляче перебирає ногами, пориваючись на той берег. О, він ще потопче своїми копитами скіфську землю, як топтав він до цього багато інших земель.

Багатотисячне військо готове лавиною ринутись на той берег і все змести на своїй путі. І міст уже готовий, і Кой, головний будівничий мосту, впавши перед ним лицем на фракійську землю, мете бородою царю царів дорогу до мосту.

За добру роботу Дарій уміє добре віддячувати.

— Коли, покоривши кочовиків, повернемося назад, — сказав йому Дарій, — то прийдеш до мене, і я нагороджу тебе щедро й по-царському за такий міст через Істр.