І з тріском зламав перед нею стрілу.

Ольвія чекала гіршого, але він не зачепив її.

Чула, як він гуркотів, як метався у шатрі, наче той вихор, зганяючи гнів на домочадцях, кричав, комусь погрожував, когось проклинав… А їй було байдуже, ніби не її він залякував найстрашнішими карами. Після пологів найшла апатія, безвілля…

Їй тоді було однаковісінько — зненавидів він її люто чи люто любить, берегтиме її чи знищить, як свого запеклого ворога. Боги тому свідки, вона багла сина. О, як вона хотіла сина! Але тепер… Чи не все одно тепер?.. Хай шаліє! Ольвія наче оглухла. Життя вже програно. А що з нею буде завтра, післязавтра, то її вже не цікавило.

І вона зрозуміла: вожак стрибнув!

Та ледве бабка-повитуха занесла немовля, що розпачливо кричало, Ольвія стрепенулась і кинулась до тієї крихітки.

Апатії, байдужості як не було. З тим дзвінким дитячим криком ніби якась цілюща сила влилася в її змучене тіло. А разом з нею з'явилася злість, навіть лють. Хай шаленіє Тапур, хай!.. На зло йому виростить дочку… Тремтячими руками тулила до грудей крихітне верескливе тільце, а коли відчула, як маля заплямкало, жадібно вхопило сосок і потягло з грудей молоко, то забула в ту мить про все на світі.

Опівночі, як табір заснув і навіть Тапур десь затих, до шатра Ольвії нечутно зайшла Мілена, тримаючи поперед себе витягнену руку з вузликом.

Ольвія не спала.

— Поглянь, яка в мене гарна донька, — шепнула рабині. — Чорний чубчик і чорні оченята в неї від Тапура, а личко — моє… Ось поглянь… — схаменувшись, прикусила язика, як глянула на червоні ямки замість очей у рабині.

— Ольвіє… — Рабиня вперше відважилась назвати свою господиню по імені. — Ось тобі харч на дорогу, — простягала вузлик. — Трохи сиру і в'яленого м'яса… Послухай мене, стару і сліпу, яка трохи знає цих скіфів. Рятуйся, втікай… Я домовилась. Тобі приготували коня. Збирайся, ради всіх богів, збирайся, господине, бо вранці буде пізно… Ти не знаєш скіфів, а я їх вивчила за роки неволі. Кажу, вранці буде пізно. Ти для мене — що сонце для сліпих очей. Коли що з тобою трапиться, я не перенесу. Тікай, господине, тікай!..

— Куди? — спокійно запитала Ольвія.

— У Грецію… Додому. Куди хочеш, аби подалі від Скіфії, — шепотіла Мілена й тремтіла вся, наче її тіпав плач. — Вождь нахваляється продати тебе савроматам у рабство. А Тапур слів на вітер не кидає, ти його просто ще не знаєш.

— Хай нахваляється…

— О, ти навіть не уявляєш, що таке рабство! — Мілена показала на ямки замість очей на своєму обличчі.

І тицяла їй вузлик.

— Ось тобі харч на дорогу… Тікай…

— Облиш, — Ольвія кволо відмахнулась рукою.

— Тапур страшний у гніві! — зойкнула рабиня. — Він тоді сліпне і глухне. Рятуй коли не себе, то дочку. Бо потім будеш за нею тужити, як я за своєю Ліктою…

— Дочку?.. — Ольвія стрепенулась і почала поспіхом збиратися. — О ні, дочку я не віддам на поталу!

— Швидше, швидше, — підганяла рабиня. — Доки темна ніч у степу, доти Тапур не велів тебе схопити.

— Мілено, — Ольвія обняла рабиню за плечі. — Я не забуду тебе. Може, ще побачимось, а може, й ні… Прощай… Доньку я Ліктою назву. Як ти колись свою назвала… Лікта… Вона завжди мені нагадуватиме про тебе, моя вірна Мілено.

…А світла зірка все пливе й пливе у темряві ночі, ні на мить не спускаючи з Ольвії свого турботливого, лагідного погляду.

«Мілено, люба моя Мілено, — шепоче Ольвія. — Я ніколи не забуду твоєї доброти і вірності».

Не знає втоми кінь, летить над нею яскрава зірка, і Ольвія вірить: все буде добре. Іноді згадує Тапура і (о диво дивнеє!) не відчуває до нього гніву, хіба що жіноча образа нуртує в її серці. А зла за душею не має. Розійшлися їхні дороги, втікає від нього, немов від звіра якого, а бач, не проклинає.

Прощай, Тапуре, прощай, Скіфіє!

Донька повсякчас, все життя нагадуватиме про вас, та ще хіба в сни прийдеш до мене, Скіфіє, з німим докором, що я не подарувала твоєму вождю бажаного сина…

Як витримала першу ніч, Ольвія гаразд не пригадує.

Здалося, що не ніч минула, а одна мить.

Спинилась лише вранці, як рожева Еос — богиня ранкової зірки — вже позолотила небо.

Кінь дрібно тремтів, ноги його підкошувались, він парував.

«Бідна тварина, — зітхнула Ольвія. — Так зажену його, а тоді… Що тоді робитиму в цім степу?..»

Ледве-ледве зсунулась з сідла.

Захитавшись, присіла на землю, але й земля під нею неслась у нестримному чвалі і здавалась Ольвії велетенським сідлом. Несила було ворухнути рукою чи ногою, але, прокинувшись, заплакала у кубельці на грудях Лікта… Мусила побороти себе, рухатись… Витягла грудь, зітхнула — небагато молока. Та й де воно візьметься після такої ночі?..

Дивилась, як Лікта смокче, дивилась на її чорні, блискучі, як у батька, очі, і втома поволі сходила з неї. Посміхнулася до Лікти, погладила пальцем її носик.

— Смокчи, маленька, не загинемо, — підбадьорливо мовила. — Виживемо наперекір всьому! Вночі гірше було, гнітючіше, а вдень дорога піде веселіше… День, два, а там і до Борисфену доскачемо. А Борисфен — то вже й наш край.

Глянула на коня. Він стояв, широко розставивши ноги й опустивши голову. З його боків шматтями сповзала піна.

— Стомився, бідненький? — ласкаво запитала Ольвія.

Кінь поволі звів голову, глянув на неї великим затуманеним оком, хитнув головою, наче розумів її мову.

— Ну, пробач, що так гнала тебе. Сам розумієш, треба було спішити. Але більше не буду… Та ти не стій, піди попасися. Бачиш, яка гарна трава, де й сила в тебе візьметься…

Кінь з шумом видихнув повітря і пішов на тремтячих ногах пастися. Насмоктавшись молока, Лікта затихла, подивилася на матір, позіхнула раз-другий і заснула…

Ольвія насмикала ковили, вимостила постіль, вклала спати Лікту. А сама, звівшись, оглянулась. До самого обрію ланцюгами тяглися горби, де-де стояли поодинокі дерева, лише на півночі, під кряжем, щось темніло — бір чи перелісок. А на південь, скільки сягало око, зеленіли трави. А небо висіло сіре, наче попелом всипане, сонце ледве пробивалося крізь ту пелену, багаттям немічним жевріло…

Ольвія, аби впевнитись у безпеці, ще раз уважно обдивилася усі сторони світу, вдихнула вітер. Він видався їй з полиновим духом і… димом. Піднявшись на взгірок, Ольвія подивилась на північ і побачила на обрії дими. Були вони далеко звідси, і вона заспокоїлась.

«Певно, там кочує якесь скіфське плем'я», — подумала вона, повертаючись до дитини. І тільки тепер відчула, як зголодніла. Підійшла до коня, що пасся неподалік, відв'язала від сідла торбу. Кінь навіть голови не повернув, жадібно гризучи траву, губи його були в зеленій піні… Хотіла зняти сідло, та передумала. Хай буде про всяк випадок. Мало що може трапитись кожної хвилини у степу. Насмикала пучок трави, витерла коневі боки і спину, поляскала його по шиї.

— Пасися, конику, набирайся сил, бо в нас ще довга дорога. Борисфен звідси на заході, тож сонце мусить бути всю дорогу ліворуч. Так по сонцю і дістанемось…

Кінь подивився на неї, і очі його вже трохи просвітліли. Ольвія посміхнулась.

— Відходиш, бідолахо? Потерпи, дістанемось до міста, ніхто й пальцем тебе не зачепить. А мій сауран так і лишився у Скіфії.

Згадка про скіфів знову навіяла їй Тапура, але вона, аби не терзати себе подумки, викинула його з голови і примусила себе думати про щось інше.

Ще раз обдивившись обрії і впевнившись, що всюди тихо, якщо ж не рахувати тих далеких димів на півночі, вона присіла біля дочки. Їла над силу, не відчуваючи смаку. Жувала сухий сир, доки й не заснула сидячи.

Снилося їй рідне Гостинне море, білі чайки над хвилями, яскраве сонце… Тихо так, гарно, безжурно на душі в Ольвії! І легко їй, ніби щойно на білий світ народилася… Аж раптом чує, хтось гука її.